У селі запитай хоч у старого, хоч у малого, яке найбільше та найдорожче багатство? Можете не сумніватись, кожен скаже — земля. А при цьому про себе подумає: яке ж це багатство? Чому за стільки років, відколи землю передали в приватні руки, ніхто з неї так і не розбагатів? І чи справді може приносити вона такі гроші, як було обіцяно?

Дискусії про те, чи варто продавати землю, які видаються надзвичайно актуальними політикам, у селі практично не ведуться. Що і кому продавати, якщо у багатьох селах дотепер облогують тисячі гектарів? Та й як продаси, коли власником свого паю себе може назвати далеко не кожен.

Угіддя не родять грішми...

Як розповів заступник голови Хмельницької ОДА Володимир Кирилюк, до цієї пори лише дві третини власників землі в області отримали акти на землю. Отож третина селян досі не мають жодних реальних прав на свою ж землю, і це через стільки років аграрної реформи!

В тому, що не спрацював державний бюрократичний апарат разом із усіма земельними відділами і управліннями, можна не сумніватись. Утім, робота цих служб — тема окремої розмови, бо надто багато нарікань не раз доводилося чути від людей. Шепетівський, Ізяславський, Славутський, Дунаєвецький райони рясніють білими плямами на карті земельних власників.

Чиновники не приховують, потоки скарг йдуть в обласну державну адміністрацію, обласну раду, добиваються люди і до столичних керівників, а зрушити справу з місця не можуть. При цьому, як правило, скаржаться ті, хто вже оплатив послуги, пов’язані з виготовленням актів, але так і не зміг їх отримати.

Проблема така відома і стара, що інтерес у чиновників до неї просто втрачено. Ледь не щороку ставиться завдання нарешті видати всі держакти — до речі, і нинішній рік визначений Президентом останнім у цій справі. Але чи буде він таким? Попри всі розмови ситуація не змінюється. Влада навчилася сама себе успішно критикувати, і при цьому запитувати про стан земельних справ уже практично нікого.

Правда, є у цієї проблеми й інший бік: дуже часто самі власники землі не поспішали оформляти всі документи, а відповідно і свої права на землю. Багато хто й дотепер чекає інвестора, котрий візьме на себе і всі турботи, і всі витрати. При цьому розмови про те, що оформлення коштує надто дорого, можна вже віднести до вчорашнього дня. За стільки років навіть найбідніша селянська родина могла б назбирати необхідну сотню-дві гривень. Але чомусь так і не зробила цього. Чому? Відповіді шукати недовго. Земля не родить грішми, отож і засівати її своїми копійками селяни не поспішають.

...Зате родять хабарами

Не сумніваюсь, що останнє твердження буде сприйняте неоднозначно. Ну, не може бути земля збитковою та невигідною. За своєю суттю і призначенням. І не топтали б інвестори дороги до сіл, не виривали б в буквальному розумінні кожен пай один у одного ледь не з боєм. Не ходили б розмови серед людей, що десь хтось купує оті завітні гектари за якісь просто захмарні для селянина суми. Зрештою, і місцева влада давно зрозуміла: коли міліють всі джерела надходжень до бюджетів, плата за землю все-таки залишається. Але хто і скільки платить за неї — це вже інше питання. Торік ця стаття доходів в області дала 52 мільйони гривень. Багато це чи мало? Якщо розділити на всі сільські та селищні ради, стане зрозумілим — просто мізер. І, зважте, при тому, що за пару останніх років цифра ця зросла втричі.

«Можливості поповнення місцевих бюджетів через плату за землю не використовуються, — категорично прозвучало на одній із останніх колегій ОДА. — Такий платіж можна збільшити ще не менш ніж удвічі». Можна. Але чи збільшиться? Не багато знайдеться таких районів, де вся земля використовується сповна. Коли ж її ніхто не орендує — то й плати не діждешся. Скажімо, в Дунаєвецькому районі більш як двадцять тисяч гектарів земель запасу і резерву просто гуляє. Ще тридцять тисяч гектарів такої само «вільної» землі набереться у Кам’янець-Подільському та Хмельницькому районах. А загалом по області ця цифра добігає до 170 тисяч. Невже немає охочих заволодіти цим «безцінним» багатством?

Повірити в це важко. Тим більше, коли йдеться про землі, котрі лежать навколо найбільших в області міст. А земельні скандали у Хмельницькому районі вже встигли стати притчею во язицех. Як і кому надавали тут землі, тепер ретельно вивчає і прокуратура, і спеціальна комісія, створена обласною владою, і робоча група облдержадміністрації. З офіційними висновками і фактами поки що ніхто не поспішає, але щоразу земля нагадує про себе то селянськими зборами, то цілими демонстраціями, то гарячими скандалами в кабінетах районної влади. То спалахнув скандал з одним із сільських голів, котрий начебто взяв хабара не в одну тисячу доларів за можливість земельної оренди. То так само і затих цей скандал...

Про вартість дорогоцінних хмельницьких соток ходять легенди. А при цьому виявляється, що тисячі гектарів нема кому дати і нема з кого взяти навіть символічну плату за землю, котра могла б хоч трохи підтримати сільські бюджети. Дивина та й годі. То кому ж при цьому не спаде на думку, що дивні, приховані від людського ока речі відбуваються із землею.

Кожен складає свою ціну

Всім давно зрозуміло, що формальна, тобто зазначена у документах, і реальна ціна за кожну сотку — речі не тотожні. Судити ж про величину розбіжності важко — бо як порівняєш одну віртуальну цифру з іншою, такою само невидимою і нереальною? Чому нереальною? Та тому, що, як з’ясувалось, є чимало районів, де навіть у половині населених пунктів не проведено грошову оцінку землі. Волочиський, Дунаєвецький, Славутський, Чемеровецький, ще ціла низка інших — хоч би як хотів, не допитаєшся, скільки ж коштує там кожна друга сотка. То як же її орендувати? Скільки за неї платити?

От і складає кожен свою ціну. Придумали навіть таку, як ... п’ять гривень за гектар. Саме стільки правили деякі сільські голови, надаючи комерсантам в оренду землі сільськогосподарського призначення. Зрозуміло, що на цьому фоні плата у півтора десятка гривень може виглядати вже доволі пристойною. В середньому ж ця цифра по області становила торік 86 гривень за гектар. І стосувалася вона земель як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення. Як жирних чорноземів, так і бідних суглинків. Як престижних місць, так і глухих районів. Але навіть при таких ставках платити за землю поспішали далеко не всі. Тільки у Шепетівці заборгованість земельних орендних платежів становила більш як 800 тисяч гривень, майже півмільйона — у Чемеровецькому районі, та й в інших назбирались чималі суми.

«Нічим платити», — розводять руками одні. «Нікому платити, збанкрутіли, господарства ліквідовані», — кажуть інші. «Не дає земля багатства», — по-сирітськи зітхають треті. Але ж, не маючи звички рахувати гроші у чужих кишенях, поглянемо на офіційні дані статистики. Хмельниччина з гордістю звітувала, що торішній приріст валової продукції сільського господарства становив десять відсотків (другий показник у державі). У більшості сільськогосподарських галузей область працювала із прибутками, котрі обчислюють сотнями мільйонів гривень. І все це вирощено, вироблено, вигодовано все на тій же землі. То хто ж назве її бідною, безталанною і нічого не вартою?

Інакше як парадоксами нашого часу не назвеш те, що для когось земля виявилась нареченою із багатим приданим, а для когось — бідною сиріткою. А де правда? Хто те знає? Поки що кожен сам її шукає. І сам свою ціну за неї платить. Кому як пощастить.

Хмельницька область.