Українські можновладці не дають нудьгувати: не вщухли балачки щодо рукоприкладства (ЗМІ таки визначилися, назвавши це інцидентом) міністра Луценка і голови КМДА Черновецького, як обговорюємо словесні ляпаси одне одному Президента і прем’єра.

Але спочатку вони обмінялися листами. Глава держави вимагав від глави Кабміну дотримуватися домовленостей, досягнутих двома президентами у газовій сфері, глава уряду запевняє, що «контролює ситуацію на газовому ринку України» і що «Кабмін не згоден з деякими умовами домовленостей».

Годі казати, що «деякі домовленості» є принциповими: Ющенко та Путін, зокрема, зійшлися на тому, що блакитне паливо постачатиметься за старими схемами за участю посередників. Проти чого категорично заперечує Юлія Тимошенко — і в заявах для ЗМІ, і в листі до Президента, водночас «погоджуючись та підтримуючи його прагнення нормалізувати ситуацію на газовому ринку України, виключити будь-які непорозуміння».

Очевидно, не лише пересічним громадянам, а й самому Президенту це важко збагнути, бо, перебуваючи з офіційним візитом у Душанбе, він різко негативно висловився про політику Кабміну, й не лише в газовій сфері. Та підкреслив, що «відмежовується» від неї, оскільки домовленості з Путіним не передбачають ані створення нових СП, ані підвищення ціни на газ до кінця 2008-го, що, за його словами, є «відвертою брехнею».

Прем’єр не залишилася в боргу й під час візиту до Брюсселя підкинула Президенту ще один сюрприз, заявивши, що Верховна Рада підтримає лише зміни до Конституції, котрі передбачають перетворення України на парламентську республіку. Це означає, що прем’єр і очолювана нею політична сила готові до скасування повноважень Президента. Хоч ми добре пам’ятаємо: Юлія Тимошенко завжди підкреслювала, що ніколи не підтримає політичну реформу 2004 року, бо вважає необгрунтованими обмеження президентських повноважень. Нині вона переконана, що «конституційна реформа в Україні дозріла». Практично Тимошенко надіслала «сигнал» ЄС, що Ющенко не матиме влади, водночас запевнюючи союз у єдності демократичних сил, зокрема, Президента, уряду та парламенту.

Хто сперечається: справи державні непрості, й у наших лідерів можливі розбіжності в поглядах чи підходах до розв’язання проблем. Що, звісно, може спричинити суперечки чи конфлікти. Але хіба в такий спосіб, наввипередки, та ще й перебуваючи за кордоном, потрібно доводити, хто з них краще дбає про благо народу? Особливо ж, коли йдеться про команду однодумців, яка «зробила висновки з попередніх помилок»?

Ви не помітили: українські політичні «еліти» не мають єдності в жодному з принципових питань, хоч би в якій галузі вони виникали. Водночас ми вимагаємо, принаймні сподіваємося, на розуміння і підтримку міжнародної спільноти, прагнучи інтегруватися в неї. Хто повірить у щирість наших намірів?