Глафіра Дорош (на знімку) вміє готувати з другого хліба 22 (!) страви. Фірмовий рецепт «... по-уланівськи» з’явився випадково

— Приїхали тоді до нас у кафе «Уланів» зарубіжні гості, — згадує 86-річна майстриня. — Коли це було? Дуже давно, як баба дівкою була, либонь, наприкінці 50-х років. Кафе при дорозі у нашому ж селі Уланів. Кухня — пальчики оближеш: усе свіженьке і вибір страв великий. Перших і других — не менше чотирьох-п’яти, обов’язково готували на замовлення клієнтів, що кому до вподоби. Завжди пропонували домашні ковбаси, кров’янку, сальтісон. Мали своє підсобне господарство, поруч — ставок з рибою. Люди переказували одне одному, як смачно в Уланові годують, то хто не їде, то й зупиниться перекусити.

Заїхали якось гості з-за кордону. Їм хотілося по-особливому догодити, згадує Глафіра Василівна. Нечасто тоді такі пташки до нас залітали. «Як зараз пам’ятаю, замовили вони картоплю, фаршировану м’ясом. Ми її обов’язково проварювали у киплячій олії. Більші бульби нафарширували, а з меншими що робити? Їх не нафаршируєш. То я ту картоплю теж швиденько опустила в олію. Вона так гарно підрум’янилася. Під руками був натертий часник для пиріжків з горохом. З нього зробила соус, полила дрібненьку картопельку, прикрасила зеленню і теж подала до столу».

Гості аж тарілки вилизали, усміхається досвідчений кухар. Подякували, і бачу, хочуть щось спитати. Рецепт просять. А я все ще не второпаю, про що йдеться. Кажу, мовляв, так і так, готується м’ясо, тоді фарширується картопля. А вони перебивають: ні-ні, та, що без м’яса, як готується?

Кухарки як розповіли про те, що закордонні гості вподобали картоплю по-уланівськи, то вже й механізатори давай просити: приготуйте і нам таку страву. Вона довго тепло зберігає, тому можна було в поле везти, не кутаючи. Так гарно пішла ця страва, що готували її щодня. Коштувала вона тоді по шість копійок. А борщ і пиріжок з горохом — 12 копійок.

Не думала-не гадала тоді Глафіра Василівна, що з часом її фірмову страву готуватимуть у кращих ресторанах Києва і Москви. А вона сама проводитиме у цих закладах харчування, як нині кажуть, майстер-класи. Славу рецепту Глафіри Дорош принесла публікація в «Известиях». Після відрядження на Вінниччину на початку 60-х років минулого століття журналісти цього видання опублікували велику статтю під заголовком «Картошка по-улановски». «Отоді почалося!.. — усміхається співрозмовниця, згадуючи роки популярності, про яку і мріяти не могла. — Стала, як артистка, фотографують, по телевізору в Москві показують, по радіо розповідають. Працювати не було коли...»

— У Москві мене протримали не день і не два, — згадує Глафіра Василівна. — Вже на телебаченні розповіла, які ми в себе в Уланові готуємо страви, вже повозили мене по ресторанах, там теж засукували рукави... Додому хочу, а мене все возять та возять».

Несподіванка чекала вінничанку наприкінці відвідання столиці тодішнього Союзу. В одному з великих ресторанів її запросив директор на окрему бесіду. «Бачу, заходить здалеку, про те, про се розпитує, як мені там у селі ведеться, а я ніяк не втямлю, до чого все це. Аж коли сказав, що хочуть запросити мене на роботу, все зрозуміла». Пані Дорош без роздумів відмовилася стати москвичкою. «Він, мабуть, подумав, що набиваю ціну, — продовжує Глафіра Василівна. — Тому каже: я вас розумію, ви хвилюєтеся, що не буде де жити, але це вже наш клопіт забезпечити квартирою...»

Приблизно те саме відбулося у пані Дорош у Києві і Вінниці. «Я не могла нізащо залишити своє село, — дотепер переконана Глафіра Василівна. — Я землю люблю, квіти, господарство». Листи їй у ті роки носили мішками. Писали з усіх усюд — від Камчатки до Середньої Азії. Всі просили рецепти її страв. Не встигала відписувати. Відмахнутися теж було негоже. Попросила у знайомих, щоб надрукували її рецепти друкарським способом. Після цього залишалося лише конверти підписувати.

55 років відпрацювала кухарем у рідному селі Уланів моя співрозмовниця. Спочатку у кафе, а потім у ресторані. Вони мали таку ж назву, як її рідне село на березі річки Снивода. Професія кухаря дісталася у спадок від мами. Їй потрібна була помічниця. Тож уже з чотирнадцяти років донька стояла коло печі з мамою. Закінчила курси кухарів у Києві. Іспити склала на відмінно. Викладачі дивувалися, звідки у дівчини таке вміння, а головне — бажання готувати кожну страву з душею. «Як воно подобається, то з цим уже нічого не поробиш», — промовляє майстриня. Орден Трудового Червоного Прапора теж на кухні заробила. І не соромиться цього, бо робота ця не легша, ніж в ланці чи на фермі.

Внучки Глафіри Василівни — Наталя та Світлана, як і невістка Неля, знають всі її рецепти. А правнуки, їх у неї четверо, ще малі. Тож їм уже про картоплю баби Глафіри матері розкажуть. Прийде час...

Уланів

Хмільницького району

Вінницької області.

Фото Оксани ПУСТОВІТ.