А нюхати доводиться... промислові викиди
З вулиці Кронштадтської в Горлівці відкривається типова індустріальна панорама: терикони, шахтний копер і факел коксохімічного заводу. Запахи в селищі — відповідні. Місцева мешканка Людмила Афоніна каже, що, виїжджаючи з рідного краю, відчуває проблеми з акліматизацією:
«Я їздила до Києва, працювала там два роки. Пам’ятаю, перші тижні мучилася від головного болю. Там навколо сосни, повітря зовсім інше. Повернулася додому — знову погано, важко дихати. Потім звикаєш».Молода жінка за фахом — муляр-штукатур. До столиці покликав чоловік, який раніше влаштувався на заробітки до приватної фірми. Умови проживання — будівельний вагончик влітку і взимку, саморобний душ. Однак платили добре. За словами моєї співрозмовниці, київська зарплата дає змогу накопичити грошей на власну квартиру в Горлівці. Повернулася Людмила за кілька місяців до пологів. Народила і виховує сина Сашка, якому виповнилося рік і п’ять місяців. Живе із мамою, вітчимом і молодшим братом. Чоловік залишився в Києві — так само працює на будівництві.
— У нас там багато з’явилося друзів, — пригадує Людмила. — Були люди із Західної України, зі Східної, різних національностей: українці, росіяни, татари. Але працювали дружно, нормально спілкувалися. Всі різними мовами, але одне одного розуміли. Нам дуже подобалося. Жодних проблем не виникало.
Серед знайомих Людмили багато хто виїхав на заробітки: до Донецька, Криму, Києва, Москви. І секрет не у відсутності роботи в рідному місті, а в іншому рівні зарплат. Крім того, молодь хоче жити там, де цікаве міське життя.
«Наприклад, із нашого селища до центру їздить лише один маршрут, шість автобусів. Вони часто ламаються, трапляється, один чи два на рейсі. Ущент забиті. Скільки просили пустити сюди побільше маршруток, ніхто цього не зробив».Коли моя співрозмовниця навчалася у школі, сім’я жила дуже скрутно. Людмила пригадує, що серед школярів сильно відчувалося класове розшарування.
«В моїй школі дуже відрізнялися діти банкірів чи заможних батьків від таких, як я. Їх частіше викликали на уроках, ставили їм кращі оцінки. Вчителі давали тобі знати, що ти — ніхто. Із алгебри я ніколи не отримувала вище п’яти балів за 12-бальною системою. А пішла до училища — стала отримувати 11 і 12 балів за алгебру. Мені вперше в житті сподобалося вчитися. Історію дуже полюбила. Уроки професії були цікаві. У нас була дуже гарна майстер Любов Олексіївна Певцева, я в неї багато чого навчилася».Після закінчення училища дівчина стала підшуковувати роботу і звернулася до центру зайнятості. Там дали направлення до будівельно-монтажного управління: мовляв, спробуй. Випускницю взяли маляром-штукатуром.
«Я повинна були фарбувати, білити, штукатурити, однак мене відправляли разом із підсобними робітницями копати вручну траншеї і каналізаційні ями. Звичайно, довго цього я не могла витримати», — скаржиться Людмила. Після двох місяців такої роботи вона розрахувалася.У Людмили — неабиякий досвід, тож намагається прищепити любов до навчання молодшому братові. Щоб обов’язково після школи — до технікуму чи інституту. А сама планує після того, як підросте Сашко, піти далі вчитися — на товарознавця. Вже й роботу собі підшукала в супермаркеті. Людмила зізнається, що найбільше їй подобалося працювати в кіоску з продажу квітів. Хоча і важко було — у двовідерних вазах постійно міняти воду, обприскувати квіти в спеку, щоб краще зберігалися, — але така краса!
«Я і букети навчилася складати, і все встигати. Так цікаво й захопливо, — із мрійливою посмішкою пригадує моя співрозмовниця. — Колишня господарка відкрила ще одну точку на ринку, кличе торгувати дитячими і чоловічими речами. Але не хочу. Торгівля зараз погано йде, а на п’яти відсотках, що платять реалізаторам, не постоїш. Заробиш лише на проїзд туди-назад».Донецька область.
