«...І до сім’ї розумників горнися...»

Найцікавіші хвилини для автора рубрики «Тема» — прочитання листів читачів «Голосу України». Вони — як барометр, що «показує», яка нині політична, суспільна, громадська погода в країні. Тому думки і прихильників, і опонентів однаково дорого вартують. Немало в пошті листів від людей, котрі мають власну точку зору, вважаючи лише її, і тільки її, правильною. Крім того, як не закликаємо громадян до толерантності, дехто не може обійтися без образ, а, буває, й погроз, обіцянок притягнути авторів, котрі пишуть «не так», до відповідальності. Вони переймаються авторитетом можновладців, вважаючи критику на їхню адресу «брехнею, брудом, який журналісти безпідставно виливають на демократичну владу».

У листах політика та економіка переплітаються з буденним життям, а критика уряду сусідить з критикою маленьких і великих контор, від яких залежить наше буття. Пишучи про наболіле, читачі обговорюють проблеми, порушені в коментарях «Теми». Надрукувати всі листи й у повному їх обсязі неможливо, тому перевагу надаємо таким, що становлять суспільний інтерес. Вони публікуються під рубрикою «Форум».

Сьогоднішня добірка — відгуки, що надійшли на публікацію «Навіщо ми їх «роздягаємо»? («Голос України», 15.01.08). Людмила Гордійчук з Рівного у листі «Я не затикаю рота...» критикувала автора, що в поминальні дні за жертвами голодомору в одному з коментарів висловлювався сумнів: чи на часі спорудження помпезних пам’ятників померлим, якщо ті, хто колись пережив голод, нині заледве животіють, пенсіонери не мають змоги вставити зуби, а безпритульні діти «мешкають» у каналізаційних люках? Пані Людмилі не подобається також, що автор «Теми» «до прокладок, — як вона пише, — роздягає Прем’єр-міністра Юлію Тимошенко, має патологічну неприязнь до Президента Віктора Ющенка». Про таке, на її думку, не обов’язково писати. Що викликало відгуки, деякі з них друкуємо. Утім, обговорення теми — критикувати владу чи ні, а також чи повинні журналісти любити можновладців за те, що вони обіймають високі посади, триває.

«Хочу, щоб ваша нова демократична влада розуміла небезпеку»

«Панові Балозі В. І. (глава секретаріату Президента. — Авт.) Надсилаю для вашого розгляду та реагування копії матеріалів з листування пересічного громадянина України Єгорова Віктора Павловича, пенсіонера 80 років, з головним редактором газети «Голос України» — органу Верховної Ради — А. Горловим про систематичну впродовж трьох років травлю Президента В. А. Ющенка штатним кореспондентом цієї газети Писанською Валентиною. Ця дама постійно хамить, бреше, знущається не тільки над новою демократичною владою, а й особисто в образливому тоні відзивається про В. Ющенка, Ю. Тимошенко, яких вона патологічно ненавидить.

Я не прошу вас заборонити їй писати і друкувати свої брехливі пасквілі. Але я борюся три роки за те, щоб контролювати цю газету з тим, щоб у кожному номері цього державного видання надавалася можливість її опонентам давати матеріали, які розвінчують її брехню.

Шановний Вікторе Івановичу, я хочу, щоб ваша нова демократична влада розуміла всю небезпеку для майбутнього України того становища, коли продажні журналісти за рахунок народу та держави щодень виливають бруд проти цієї держави у вигляді її уряду. Ця журналістка веде в «Голосі України» начебто аналітичну «Тему», а насправді систематично бреше й обдурює простих «радянських людей». У чому ви можете переконатися з тих матеріалів, які я надсилаю. Попросіть помічника принести вам з бібліотеки вказані мною у переліку статті. На жоден з моїх чотирьох листів редакція не відповіла. А редактор надіслав відповідь лише після чотирьох листів М. Томенку та йому. Сподіваюсь, що ви не залишите без уваги це послання.

З повагою,В. П. ЄГОРОВ,к. е. н., пенсіонер з 40-річним стажем роботи, активний ворог «радянського соціалізму» та комуністичної демагогії.

Дніпропетровськ».

Щиро вдячний редакції за глибокі аналітичні статті під рубрикою «Тема». Зокрема, й за листи читачів з коментарем 15.01.08. Відчувається, що в автора болить душа за долю нашого народу, що це — істинний демократ і відданий патріот України. То чи треба брати до серця думки читачів на зразок Людмили Гордійчук? Це про них і схожих на них писав Пантелеймон Куліш:

«Народе без пуття, без совісті, без честі,

Збагни, який ти азіат мізерний,

І до сім’ї розумників горнись»...

Деякі наші громадяни хочуть соціальної справедливості, а на виборах голосують за магнатів і своїх визискувачів. Вони аплодують Віктору Ющенку, котрий вручає високі державні нагороди тим, кого ще недавно називав бандитами. Мільйонер і «вболівальник» за народ Ющенко не любить тих, хто свого часу боровся з мільйонерами та експлуататорами, тому пропонує зносити їхні пам’ятники, ніби в Україні немає нагальних проблем. Переконаний, що дійде черга й до пам’ятників Лесі Українці, Іванові Франку та іншим прихильникам соціалістичної ідеї. Бо хіба сподобається нинішнім мільйонерам Лесине: «Чи поллється кров блакитна, як пробити пану груди?» Або революційний пафос поезії Франка та мотиви соціальної боротьби в його творах?

Чи може сьогодні лікар, механізатор, учитель, яким, припустимо, по 50 років, і які мають по двоє дітей, навчати їх у вузі на платній основі, а потім купити їм бодай невеличкі квартири, бо самі вони навряд чи на них зароблять? Про це я запитую у 70-річної Людмили Олександрівни Гордійчук — автора листа до редакції, котра не розуміє, навіщо журналісти «роздягають» політиків? Я, приміром, безплатно навчався у радянському медичному інституті, впродовж шести років мешкав у гуртожитку за 1 крб. 50 коп. на місяць, а закінчивши вуз, жодного дня не був безквартирним.

Чи може наш пенсіонер з пенсією 500—700 грн. (таких в Україні — більшість) видалити катаракту й поставити штучний кришталик, що коштує 3 тис. грн., вставити хороші зуби вартістю 2 тис. грн.? Риторичне запитання. А от для селянських синів — кравчуків, плющів, кучм це не проблема. Вони навіть ангіну лікують за кордоном. А «маленькі українці» змушені жити напівсліпими, без слухових апаратів і зубів...

Так, в 1932—1933 рр. в Україні був голодомор. А в 1991—2008 рр. — людомор: із 52 млн. нас залишилося 46 млн. Торік на автошляхах загинуло 9 тис. осіб, а 40 тис. на той світ доправив алкоголь. Хто за це відповість? Чому не ставимо свічки за жертвами сучасного людомору?

А наші багатії, наш Президент і не намагаються «перти плуга», дбаючи про народ, який їх утримує та годує. Бо знають, що серед нього багато таких, як Людмила Гордійчук: проголосують не за діла, а за слова...

З повагою,Микола КОСТРУБА,лікар.

Умань, Черкаська обл.

Позбудьтеся підлоти!

Вельмишановний пане головний редакторе! Пишемо про те, що не може мати місце у вашій газеті: маємо на увазі статті Валентини Писанської. На дворі вже стільки років незалежності, минули кучмістсько-януковичські часи, після шаленої боротьби біля керма нарешті — справжні патріоти Вітчизни (дай їм, Боже, успішної роботи на благо народу!), але знаходяться ще індивідууми, котрі ніяк не забудуть совєцькі часи й мислять по-комуністичному. «Голос України» — орган Верховної Ради і повинен пропагувати патріотичні ідеї. Ви ж бо доручили писати оглядові статті людині, яка не є патріотом, навпаки паплюжить усе українське. Ми не читаємо її пасквілі, їх читати неможливо, оскільки вони викликають не обурення, а огиду. Як ви досі можете тримати цю людину на такому відповідальному місці? Українофобам не місце у такій солідній відповідальній газеті.

Сподіваємось, що ви зробите належні висновки. Але якщо вона вас влаштовує, то ми на цьому не зупинимось, звернемося до Голови Верховної Ради, а буде потреба, то й до Прем’єр-міністра, й до Президента. Загін літпрацівників газети має очиститися від такої підлоти не гаючись, бо це істотно перешкоджає будувати нову демократичну Україну, у котрій ми всі зацікавлені.

Від імені латвійської громади,Анатолій ПАВЛЕНКО.

Рига.

Не зловживайте їхнім терпінням

Шановна пані Валентино! Читаючи ваші коментарі, щораз хочу порадити: попросіть головного редактора «Голосу України» доручити вам висвітлювати іншу «Тему», оскільки справа, котрою ви займаєтесь нині, дуже невдячна. Що видно з листів ваших опонентів. Одні радять вам зменшити запал, інші змінити тему, треті — й узагалі вимітатися куди подалі! Будь ласка, не зловживайте їхнім терпінням, бо цілком можливо, що в якогось національно свідомого патріота воно лусне, й тоді ви поповните список жертв демократичної влади. Потрібне це вам?

Нині надважлива тема для народу України — виплата знецінених вкладів. І співробітники ЗМІ впродовж року ламатимуть на цьому зуби. Ще б пак! Подякуємо бандитам, що дали бодай дещицю! Радіє Микита —посмішка до вух! Радіють Мотря й Палажка, що Юлі на думку спала ідея... Не задля ощасливлення своїх обідраних співвітчизників на 17 році незалежності України, а для залучення голосів, коли вона піде в президенти. Нас, пенсіонерів, — 14 млн. І якщо цього року ми одержимо по 1 тис. грн., то наступного посада Президента Юлії Тимошенко буде забезпечена. Жоден з політиків не зможе з нею конкурувати. Жоден! Хіба що Ахметов з Пінчуком, яким вона стане поперек дороги, і які навряд чи забули її штучки з Кривбасом. Але нам, смертним, від розбірок вищих мало що дістанеться. Тяжко-важко жити пересічним громадянам у кримінальній Україні. А що вона така — хто сумнівається? І очиститься від такої мерзоти ще не скоро.

Станіслав ОРЧАНСЬКИЙ.

Жданівка, Дніпропетровська обл.

Піщинка айсберга

Автор «Теми» звертає увагу лише на те, що Юлія Тимошенко ходить у дуже дорогому вбранні й на те, скільком беззубим пенсіонерам за його вартість можна вставити зуби. Це правда. Але це — лише піщинка айсберга. Чому В. Писанська «забуває» написати, що Верховна Рада — це велике зібрання мільйонерів і мільярдерів, а виборці для них — біомаса? Що наші багатії — януковичі, азарови, табачники, гайдуки, ахметови та десятки інших можуть не лише вставити зуби всім пенсіонерам, а й підвищити зарплатню, поліпшити медичне обслуговування, здешевити будівництво житла. А «шановний» Леонід Данилович зі своїм зятем Пінчуком могли б декілька років фінансувати наші злиденні Збройні сили. І знову «чомусь» Писанська про це не пише. Шановний пане головний редакторе! Відправте В. Писанську у відрядження в глибинку нашої України з тим, щоб вона вивчила наше жахливе сьогодення, і без філософських розмірковувань писала святу правду.

Павло КРАВЧУК.

Рава-Руська, Львівська обл.

101-й!

У захваті від нового суперсучасного вислову «до прокладок» (щодо «роздягання» політиків у листі «Я не затикаю рот...» («Голос України», 15.01.08). У ньому, як у краплині води, відобразився геноцид народу. Не той, звісно, в якому наполегливо переконують нас можновладці, а моральний — духовне винищення народу. Бо вже коли «жінка, мама, бабуся, прабабуся, пенсіонерка» застосовує такі вислови, то що казати про покоління, котре виросло в епоху, коли попереднє: «Роздягнути до трусів» замінили на те, що під ними! Сподіваюся, моя думка зрозуміла, оскільки тема сучасного духовного геноциду така само об’ємна, як і тотальна у нашій Богом проклятій демократичній державі. Забракне паперу, аби описати його масштаби...

Ще «про збірну журналістську солянку», як пише автор того самого листа. Я «не затикаю рота» пенсіонерці, але складається враження, ніби вона раніше працювала цензором — уповноваженим сумнозвісного Головліту. Там, пам’ятаю, були вимоги: «Сказати «А» заборонено, про «Б» і «В» — навіть не заїкатися!» Подумаєш, побачила автор «Теми» беззубу, хоч і не стару ще жінку! Та то вона, поспішаючи, забула вдома вставну щелепу... І жодних проблем. Тим часом цей беззубий рот — символ нинішнього лицемірного часу.

І, продовжуючи відкривати беззубі роти (у тому числі й в ощадбанківських чергах), 100 разів обдурений «уболівальниками за благо» народ ризикує бути обдуреним 101-й раз...

З повагою до ведучої рубрик «Тема» і «Форум» та доброзичливими почуттями до автора листа «Я не затикаю рота...»,

Передплачую «Голос України» з початку його видання. Зазвичай публікації не викликають заперечень. Але прикро, коли зустрічаєш факти, далекі від реальності. Приміром, коментарі рубрики «Тема» у зв’язку із вшануванням жертв голодомору. У деяких автор звинувачує в цьому самих ... українців, мовляв, у владних структурах тоді їх працювало 30%. Саме вони, з’ясовується, «вибирали горщики з останньою картоплею у лушпайках з печі сусіди». А також, що в цій трагедії є неприємна правда про нас самих — відповідальність за неї лежить не лише на тодішньому комуністичному режимі, а й нам слід замислитися: як мільйони людей дозволили себе знищити? Більшого лицемірства, більшої неправди, блюзнірства та абсурду не можна навіть вигадати. Скажи про це комусь з розумною головою — не повірить.

Юрій ШКУРАТОВ.

Ізмаїл.

Від автора рубрики «Тема»: Коментарі потрібні?

Валентина ПИСАНСЬКА.