Серце стиснеться, коли про них згадає

Усе, що я бачив і пережив, було в моєму рідному селі Талдики Черкаського району. Цього села більше немає. Під час будівництва Кременчуцької ГЕС придніпровський куток затопили водами «моря», а степову рівнину Талдиків приєднали до більшого села, Худяків.

Народився я в серпні 1923-го. До 1929 року свого батька не пам’ятаю: його вдома не було. Він працював найманим грабарем на будівництві Турксибу. Возив чужим конем землю для насипу під залізницю. Влітку 1929-го батько прибув додому зі своїм конем. Здійснив давню мрію — купив коня, красивого сірого жеребця.

Але мати вимагала: продай коня, купи корову. Через місяць жеребця продали і ми, троє дітей, дізналися, що таке молоко. Якось восьмирічний брат Ваня, дворічна сестра Галя і я сиділи на печі. Раптом відчиняються сінешні двері й із голосінням вбігає до хати мати. Ми злякалися, бо ніколи такою її не бачили.

Матінка кидалася то до нас, то до вікна. Я скочив з печі, глянув у шибку. Бачу, наш батько веде на налигачі корову. Мати, плачучи, пояснила нам, що Лиску забирають у колгосп. Так скінчилося наше недовге молочне щастя.

У Талдиках заможних людей було мало. Може, п’ять чи шість. З розмов удома пам’ятаю, що таких і таких вигнали з їхніх хат і вивезли на Соловки. Все їхнє господарство «усуспільнили» до колгоспу. Після організації колгоспу землю, яку дали після революції, забрали. Залишили на сім’ю по 60 соток. Більшість наділу засівали житом: хліб пекли вдома і потрібен був околот, щоб латати дірки на стрісі.

З половини 1930-го по осінь 1932-го особливих подій у нас не було. Батько теслював у колгоспі, мати ходила на польові роботи.

Стою на колінах і молюся за неньку

Друга половина 1932-го запам’яталася тим, що селом ходила комісія, яка «викачувала» зерно. Наш батько був у якомусь активі при сільраді і також іноді залучався в ту комісію. Батько був чесною людиною і, перш ніж іти з комісією по людях, він забрав з дому всі запаси хліба і відніс на колгоспний пункт. Запам’ятався великий скандал між батьками. Матуся, відчуваючи недобре, замурувала в печі кілограм з десять кукурудзяного зерна. Батько, дочекавшись, коли вона піде на роботу, забрав до колгоспу і те збіжжя.

Відчувати недоїдання наша сім’я почала з жовтня 1932-го. З грудня в нас уже не було не тільки хліба, а й картоплі та буряків. Тоді наша ненька, щойно з’явилася крига на Дніпрі, почала ходити з іншими жінками на полтавську сторону. Носили туди різні речі, а звідти приносили зерно і коренеплоди. Все, що мати напряла і наткала — нитки, вал, полотно, рядна, — пішло на обмін. Дорога, понад 30 кілометрів, вимотувала сили.

...Тільки ставши дорослими, ми осягнули самопожертву нашої матінки. Зрозуміли, заради чого йшла вона в морози і хуртовину, не жаліючи себе. Рідна матусенько, у свої сімдесят літ я стою на колінах і нескінченно дякую тобі за все, за все і молю Бога, щоб він дав тобі рай на тому світі...

...Узимку стався ще один пам’ятний випадок. Я вже згадував, що батька іноді залучали до роботи в сільраді. За це видали гроші. У неділю батько пішов на базар у Худяки. Повернувся і, ми не повірили очам, — в руках він тримав невелику хлібину. Ми не бачили й крихти хліба з жовтня тридцять другого. Батько хотів розрізати буханець, однак ніж уперся у щось м’яке. Батько розломив хлібину навпіл і... звідти випала стара кудлата шапка... Схопивши шапку і ножа, батько вибіг з хати і помчав на базар. Згодом повернувся. Продавець, звісно, втік. Якби батько його знайшов, сталася б трагедія. Він за вдачею був людиною рішучою.

Пам’ятаю, як матуся востаннє повернулася з Полтавщини. З плачем упала на долівку. Розповіла, що нічого не принесла і сама з подругами ледь не втопилася у Дніпрі. Їх порятував якийсь рибалка. Крига вже ламалася, і жінки провалилися в ополонку.

Походи на полтавський берег припинилися. Та й у полтавців уже нічого не було, у них також почався голод.

З грудня і до першої зелені мати робила оладки з серцевини соняшничиння, з облущених качанів кукурудзи. Коли з’явилася трава, готувала тягуче вариво — з лободи, кропиви, кульбаби.

Брала нас трьох із собою і ми йшли на узбережжя Дніпра у «Стінки», де липові гаї. Рвали липове листя, дома сушили, товкли і терли на порошок. Оладки з цього «борошна» виходили зелені, однак їсти їх було легше, ніж із соняшникової «вати» чи качання. Сирими ми їли кислуваті козельця, цвіт липи та акації.

У школі, тридцять третього

Якось на перерві я обмінявся зі своїм однокласником оладком з кукурудзяного качана. Він дав мені шматочок зморщеної шкурки. Його батько був чоботарем, і обрізки халяв вони варили.

На початку березня ми з класом йшли повз колгоспний двір, де утримувались коні. Один із наших переростків (їх було чимало серед учнів), схопив на шляху кінське копито. На копиті було трохи сирої шкури із щетиною. Хлопець почав гризти ту шкуру. Учитель наказав учневі викинути копито, але той відбіг від учителя і сховав свою знахідку в кишеню.

Здається, з квітня нам почали давати «гарячі сніданки» — посьорбки з сочевиці, гороху, пшона, але без картоплі. Хліба також не було. На це «нововведення», тепер я думаю, пішли через велику смертність дітей. Щодня то один, то другий не приходили до школи — мерли від голоду. Одного разу ми підійшли до двору, де стояла хата, де видавали нам «сніданки». Біля хвіртки лежав Василь Дрюк. Учитель підняв його руку і відпустив: вона впала як вірьовка. Вася тільки блимнув очима, тримати їх розплющеними не мав сил. Ми, без особливих емоцій, обійшли Васю і кинулися до хати, щоб одержати свій суп. Посьорбавши варево, пішли до школи. Це було по-дикунськи. Але таке траплялося щодня, й ми, надибавши на вулиці конаючу людину, проходили мовчки, без цікавості чи милосердя. Вася, як і його брат Коля, помер з голоду. Старший їх брат був на заробітках і залишився живий. На війні капітан Дрюк горів у танку, повернувся в Худяки весь у шрамах. Працював головою сільради.

Із закінченням школи закінчилися й наші «сніданки». Батьки послали нас у колгосп на роботу. Ваня пас телят, я був підпаском. У колгоспі давали раз на день черпак затірки (баланда з води, заколочена борошном, підсолена і зварена). Навесні почали від голоду пухнути. Опухали ноги, руки, обличчя. Запливали очі. Страшно дивитися. В опухлих місцях під шкірою збиралася рідина, яка просочувалася краплями.

Якось я гнав телята повз хату мого однокласника. Того, який дав мені шкурку з чобота. Побачити в той час собаку чи кішку була рідкість, а я помітив за хатою худющого пса. Він рив землю, і раптом... я побачив у його зубах дитячу руку. Пальці були цілі, але рука — коротко відрубана. Я подумав, що це рука мого однолітка. Бо після трьох класів я більше його не зустрічав. Батько їхній помер ранньої весни, а він жив з матір’ю і сестрами. Увечері я розповів про побачене своїй матері. Вона наказала нікому про це не розповідати.

Жаль, що передбачення Божка не збулися

Почалася косовиця і батьки цілий день були на цій важкій роботі. Колгосп давав щодня косарям і женцям по дві галушки. Батько з матір’ю з’їдали по одній галушці, а дві несли додому. Мама кришила ці маленькі чорні кульки з житнього борошна, додавала зелені і варила на всіх вечерю. Коли почала достигати пшениця на нашому клапті землі, ненька нам’яла з колосків зерна і ми вперше за сім місяців скуштували пшеничних оладків. Вони просто розтавали у роті. Їли потроху. Бо часто люди, наївшись «молодих» оладків, у корчах помирали. Діти, залишені без нагляду, йшли рвати колоски на колгоспне поле і гинули від рук об’їждчика. Так був забитий до смерті мій ровесник-сусід Василько. У нього померла від голоду вся сім’я.

1 вересня 1933-го. Початок навчального року. Перекличка. Багатьох учнів не дорахувалися. Назвали й мого однокласника, за хатою якого я бачив собаку й дитячу руку. Всі мовчали. Я теж промовчав, але до кінця уроку написав учителю, що я бачив і про що здогадуюсь. Віддав написане. Учитель ще раз попросив переповісти про все. Незабаром мати і дві сестри мого замордованого друга зникли із села. Їх раптове зникнення підтвердило мій моторошний здогад.

Років через два до нас часто забігав із села Лесьок Михайло Божко. Його чомусь усі боялися, а наша матуся — жаліла. Цей хлопець, коли був малим пастухом, заснув, і корова пішла у шкоду. Прибіг його батько і побив сплячого по голові хворостиною. Відтоді у Мишка тряслися голова і рука, а очі дивилися широко відкритими зіницями. Я й досі чую Михайлові частівки, котрі він співав у нашій хаті:

«Яроплан летить,

Крила міднії,

А колгоспники — люди біднії.

Яроплан лежить,

Криша старая,

Вбили Кірова, вб’ють і Сталіна...»

І ще одне. Згадуючи про участь батька в сільрадівській комісії, я писав, що батько, Микола Іванович Калашник, був чесною людиною. Під час війни, коли прийшли німці, батька заарештували. У в’язниці він сидів рік. Потім матері сказали: якщо вона збере підписи односельців, що до батька ніхто претензій не має, його відпустять. Мати обійшла все село і жоден з жителів Талдиків не відмовився підписати «прошеніє». Батько вийшов на волю. У колгоспі трудився до 65 років. Давно немає батьків. Немає й Талдиків. Тільки серце стиснеться, коли про них згадає.

Підготувала Лідія ТИТАРЕНКО.

Черкаська область.