Войціх Кузьмінський дав клятву тим, кого вже немає на світі

Батько, марно намагаючись пригорнути сина, гірко плакав. А мама шепотіла: «Будь ти проклята, власть совєцька, за те, що розділяєш батьків та дітей!».

Леонтія забирали двічі, підозрюючи в участі в повстанні проти колгоспів. Побої, допити, вузлики у в’язницю, вузлики звідти — з одягом у крові... Коли повернувся, мусив працювати в колгоспі. У 37-му Леонтій повів сина до першого класу. Перші оцінки хлопчик біг показати батьку, до якого нарешті звик. Але на Покрову, 14 жовтня, тата знову забрали. На цей раз — назавжди. 15 грудня розстріляли. Розстріляні за вироком «трійки» й батькові брати Петро, Войціх, Франц, Микола, Іван, чоловік батькової сестри Михайло Ясінський. Прокляття висіло над родиною. Люди боялися вітатися навіть із дітьми Кузьмінських, бо хтозна...

Голодомору 1933-го Войціх Леонтійович не пам’ятає: народився 1929-го. Але вони з сестрою натерпілися в голод сорок сьомого. Та й усе дитинство пройшло в надголодь. У 1938-му маму, Кароліну, забрали на рік на заслання як дружину політв’язня. Чоловіка вже не було в живих, та вона не знала цього. Без мами — сутужно й голодно. І жодного просвітку. Вступати в технікум після семирічки не довелося: куди без грошей на квартиру, на харчі? Не взяли хлопця і в військове училище, де було державне харчування та обмундирування: довідка про батька та його братів «помогла». Довелося, як і сестрі, в колгоспі гарувати за трудодень. А тут маму знову заарештували. За два кіло колосків, які назбирала на пожнивному полі. Дали два роки таборів...

Не бояться Бога

Якщо забути історію — перерветься нитка національної пам’яті, і її вже не зв’яжеш. Коли дехто із сьогоднішніх владців каже: «Тут у нас голодомору не було, бо фабрика суконна всіх годувала», Войціх Леонтійович хапається за серце. Нехай би пожили тоді! Окремі чиновники відмахуються від пам’яті народної, як від оси. Невже Бога не бояться?!

Войціху Леонтійовичу не спиться ночами, бо він хотів би закарбувати справдешню історію для нащадків. Зібрав прізвища всіх земляків із рідного села Нестерівці, хто згинув у молотарці голоду та репресій, щоб викарбувати їх на меморіальних плитах. Допомагали укладати список Леонід Богонос та Броніслава Полянська. Ті імена, і це далеко не повний перелік, нині на пам’ятнику, що його виходив пан Войціх по кабінетах. Спасибі, допомогла райдержадміністрація. Узявся написати й книжку про заморених голодом земляків своїх. От тільки хто видасть її?

Легше знайти в Інтернеті

Хто? Питання немарне, бо вже давно готова до друку книжка про репресії, які проводила сталінська система в Дунаєвецькому районі на Поділлі. Рекомендована до видання Центром дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському державному університеті від 15 листопада 2006 року. Звернувся, було, до облдержадміністрації — відписали: нема грошей. Тепер треба клопотатися по-новому, бо вже інший голова очолює ОДА. Обіцяли підтримку в облраді — та досі не зробили реальних кроків. Складається враження, що книжки отакі пишуться мало не щодня, що очевидцями можна греблю гатити! А їх все менше... Ось і Ніна Янчук, обласний керівник колишніх політв’язнів, оунівська зв’язкова, відійшла в небуття. Її режим покарав двадцятьма роками виправних робіт під землею. Скільки після того проживеш?! Вона лиш Божим духом трималася. І дуже просила Леонтійовича укласти мемуари.

Свідчення тепер легше знайти в Інтернеті, ніж у селі. Люди досі бояться оповісти правду. «Нічого не пам’ятаю», — затялася пані Ясінська з Балина, котра з мамою Войціховою була на лісоповалі в Сибіру. І син її теж — мов перед слідчим із НКВС стоїть... Як розтопити в душах оцей страх? Тільки широким оприлюдненням того, що діялося.

«Тернова нива долі»

Так зветься рукопис, що його хоче видрукувати колишній бухгалтер райлікарні Войціх Кузьмінський, голова районного товариства політв’язнів та репресованих. Це не приватні мемуари, а життєпис краю. Я бачила, як старшокласниці не відпускали з рук тих сторінок, доповнених старими знімками: «Краще читати отакі книжки, ніж нудний підручник, з якого вчитель щоразу диктує нам на уроці!». А це — жива історія. Коли отой викладач «неживої історії» запитав клас, хто хоче написати про голодомор, піднялося тільки дві руки... З кого питати за те, що виховується байдужість до історії свого народу?

Войціх був ровесником тих учениць, коли вперше в сорок четвертому побачив бандерівців. Їх восьмеро чи десятеро зайшли на подвір’я, попросили їсти. Мати винесла два глеки молока. Може, вона й знала, що це за люди. Хлопці потім ще навідувалися, іноді ночували в хаті, яку почав будувати тато. На горищі там було чимало сіна, а солом’яний дах захищав від спеки та морозу. До 1951-го завертали до Кузьмінських, Войціх для них купував папір, стрічку до друкарської машинки, передплачував радянські газети. «Вони учили мене людськості та України», — каже тепер Войціх Леонтійович.

Хлопець виявив, що за хатою стежить лейтенант КДБ Віталій Стеньгач, попередив бандерівців. Вони вже не з’являлися, а родина не уникла біди. 17 березня 1952-го заарештували матір і Войцеха (він уже був бухгалтером у Залісцях). Військовий трибунал Прикарпатського військового округу виніс вирок: по 25 років у концтаборах.

Чотири роки в Хабаровському краї, в табірній зоні ЯБ 257/20-4, як і тисячі земляків, валив ліс. Маму утримували в жіночому таборі за сотню-дві кілометрів. Їй можна було раз на місяць з дозволу начальника табору написати листа. На листи в Україну до родичів Войціху ніхто не наважувався відповідати... Поки на волі будували соціалізм, «політичні лісоруби» платили нелюдською ціною за Україну. А вона й досі не настала — така, за яку боролися і страждали.

...Районне товариство політв’язнів, репресованих та членів їх родин постановило побудувати пам’ятники невинно закатованим землякам у кожному селі. Але ж воно на це коштів не має... Стараннями 79-річного Войціха Кузьмінського поставлено пам’ятник у Нестерівцях. На плитах — 171 ім’я жертв репресій та 36 — голодомору. Це не повний перелік, інформацію несуть і несуть. Войціх Кузьмінський дав клятву тим, кого вже немає на світі: до останнього подиху боротися за пам’ять про них.

Хмельницька область.

На знімку: молодість Войціха Кузьмінського пройшла між квітів табірної зони ЯБ 257/20-4.

Фото з архіву.