Вам коли-небудь розповідав свої історії сам Місяць? Отак, щоб сісти на відсонні біля хати, поглядати собі на садок, який вже не зимує, але ще не завеснів, і слухати всякі оповідки Місяця — короткі й довгі, веселі й сумні, воєнні, мирні й перебудовні?.. Такого не буває? Та чому ж ні. Поїдьте в Чорниводи, що у Городоцькому районі, знайдіть Федора Місяця, і все це самі почуєте.

Федору Гавриловичу справді є про що розповісти. Прожив на білому світі уже дев’яносто літ, але й дотепер каже про себе: «Я ж непосидючий. І до роботи беручкий». Справді, багатьох дивує, коли ще сам виходить обробляти город або сідає за кермо старенького «Москвича».

І ще в чому-чому, а в життєвій мудрості, тверезому глуздові та почутті справедливості йому не відмовиш. Отож і ви послухайте кілька його історій.

Про день народження

Ще батько казав, що народився він на Теплого Олекси. І його мали б Олексійком назвати. Але ж тоді, в громадянську війну, на постої у них в хаті був солдатик Федір. Такий вже роботящий та безвідмовний, що мати не втрималась і свого синочка назвала на його честь. Але в перший пореволюційний рік день народження записували вже не в церковній книзі, а в конторі. Тому й поставили — 1 квітня.

Навряд чи хто в ті часи відзначав у цей день свято сміху і жартів. А доля жартувала із Федором здебільшого по-злому. Дуже рано не стало матері. А мачуха так знущалась над чужими дітьми, що спасу не було. Через кілька років пішов зі світу і батько, так що виростати доводилось сиротою. А сирітська доля — вона ж поруч із солдатською. Як пішов у 38-му в армію, то потрапив і на Фінську війну, а потім і на Велику Вітчизняну — всю пройшов, від початку до кінця.

Про те, як трудився

На роботу йшов не туди, куди обирав, а куди посилали. А посилали туди, де було найважче. Тож у своєму колгоспі пройшов майже через всі ділянки, і його руками, Федора Місяця, було тут зроблено чимало.

Чорниводське ж господарство свого часу було ой яке багате і сильне. Це ж тільки худоби було сім тисяч голів, з яких три тисячі — на відгодівлі. А ще десять тисяч овець. Та двадцять тисяч курей. Та пасіка на півтори сотні вуликів. Та ставки з рибою... А що вже сад, а городня бригада...

Такими цифрами тепер не кожен район оперує, не те що окремі господарства. «Але коли ж то все було, — зітхає дядько Місяць. — Пішло все, як за вітром. Наче і не трудились тут люди десятками років, і не робили нічого, щоб пам’ять по собі та своїй праці залишити». Розбиті ферми, розкрадене господарство, неорані вже кілька останніх років поля — це ж рана на серці у старого Федора. А чи встигне вона загоїтись? Життя не безкінечне, а толку поки що у селі не видно.

Про те, як дід ставок приватизував

Це вже з півстоліття минуло, як у Чорниводах вирішили зробити свій ставок. Запустили рибу. На березі поставили хатинку, щоб рибалки мали де перепочити. Навіть моторного човна купили, щоб по плесу з вітерцем можна було пролетіти.

Із того всього багатства донедавна залишилась лише... вода та гребля, що цю воду тримала. Та треба ж було додуматись одному з горе-керівників і ту греблю розібрати, щоб ще залізо на металобрухт здати.

Місяць того стерпіти вже не міг. Накопав молодих деревець, обсадив ними ставок. Потім греблю відновили. А селом вже чутки покотились: «Тепер всі все приватизують, то, видно, Місяць хоче собі ставка забрати». Так дев’яностолітній Федір Гаврилович перетворився на сучасного «прихватизатора».

Але ставка забирати собі не збирався. Просто хотілося, щоб сільські дітлахи мали, де скупатися. Та й дорослим добре в холодку під вербами над водою посидіти. А як це можна, щоб сільський став хтось узяв та й забрав собі, дід Федір дотепер ніяк зрозуміти не може.

Про те, як просив для себе машину

Місяць не звик когось про щось просити. Тяжко трудився весь вік, зате все заробив своїми руками. Ніколи не скаржився, що грошей йому не вистачає. Коли по селу тягнули газ, не просив, щоб йому, як ветерану та інваліду війни, колгоспнику із 50-літнім стажем провели його безплатно. До речі, що могли б і зробити.

Та ні, вигодував дід Федір кабанчика, продав — дивись, і газ у хаті є. Так само було і з машиною. Хоч всяка влада обіцяла, що інваліду війни І групи належить безкоштовна машина, проте свого часу він її так і не дочекався. «Москвича» купив сам. Але ж за стільки років машина давно зносилась. І Федір Гаврилович вирішив все-таки нагадати владі, що могла б згадати про свою обіцянку і вділити ветеранові транспорт. Написав аж у Міністерство праці, мовляв, чужого не хочу, але вже й не знаю, чи свого діждусь, роки ж бо минають, а де там та черга на машину — невідомо. Так от звідти, із міністерства, прийшла цікава відповідь: «Доручаємо обласному управлінню праці і соціального захисту населення надати авторові грунтовні роз’яснення».

Це ж треба, до чого дійшла чиновницька мудрість. Не машину дають, не пільги, а лише — роз’яснення. Ну, в області і роз’яснили: таких, як ви, діду, у нас понад сім тисяч чоловік — інваліди війни, загальних захворювань, ліквідаторів аварії на ЧАЕС. А кожного року в край надходить півтори-дві сотні пільгових машин. Отож і рахуйте, скільки ще потрібно прожити, щоб ту машину дочекатись?

Про те, як за людське добро і земельні паї боролись

Ніколи не думав — не гадав Федір Гаврилович, що у таких літах доведеться йому ще й фахівцем із земельного права стати. Розпочалось все з того, що спочатку їхній колгосп розділився на три села. А потім і в самих Чорниводах люди почали ділитись. Хто до одного фермера зі своїми паями пішов, хто — до іншого. А в результаті — ні людям щастя, ні землі толку.

Спочатку й не дуже вникали, які документи підписували, кому і на яких умовах землю в оренду здавали. А потім з’ясувалось, що майже дві з половиною сотні паїв пішли комусь в суборенду. І землю ту ніхто не засіває. І ніякої плати селянам не платить. І в кого запитувати — невідомо.

Отож, зібралась із Чорнивод делегація, а з нею і дід Місяць, і поїхали аж до обласної прокуратури правди шукати. Спочатку там розбирались. А тепер свої паї ще доведеться через суд забирати, щоб іншому орендарю віддати. «Хіба ж думав, що мені та за мою землю треба буде ще по судах ходити?» — перепитує Федір Гаврилович. А дивись, довелось таки.

Про те, хто і як у Чорниводах далі житиме

Чорниводи — село непросте. Тут живуть люди роботящі. А тому на злидні ніколи не скаржились. Он і тепер, коли в багатьох селах безробіття та безгрошів’я, у Чорниводах нові хати зводять.

Шкода тільки, що гроші на них заробляють не на своїх чорниводських землях, а десь далеко по світах — майже всі чоловіки виїхали на заробітки. А як воно далі буде, ніхто не знає. Навіть старий Місяць.

Одне знає: село їхнє стоїть на землі шість століть і далі стоятиме. І житимуть в ньому люди, і дітлахи народжуватимуться. І вони виростатимуть і старітимуть.

Для тих, хто житиме і в цьому, і в наступному столітті, Федір Гаврилович посадив цілу горіхову алею. Деревця ще зовсім маленькі, тож довелось відгородити, щоб корови не затоптали. А прийде час, стануть вони великими, розлогими. Буде все село ходити сюди, збирати горіхи. Дивись, хтось і згадає, що жив тут Федір Місяць, який для своїх односельців посадив ці дерева.

«Не дала мені доля діточок. Був один синок та й помер ще маленьким. Тож і внуків немає у мене. Нікого вже немає. Але ж не може людина прожити так, щоб нічого після неї не залишилось. Треба, щоб були чи діти, чи якась така справа, щоб для всіх була, чи дім... Те, що ми так довго будували, зводили, розвалили та розікрали по цеглині. Так нехай хоч дерева ростуть».

Хіба більшу пам’ять може залишити по собі людина? А, може, хтось колись згадає ще й прості та безхитрісні історії старого Місяця. Він про себе розповідає, а так, наче про всіх, хто народився, жив і досі живе разом із ним.

Хмельницька область.