Олександр СИЗОНЕНКО Людина йде за музикою

У грудні 1961-го запросять мене з Миколаєва в Київ працювати в сценарному відділі кіностудії імені Довженка. Саме тоді озвучуватиметься тут молдавський фільм «Людина йде за сонцем». Він буквально зачарує мене, новачка!

Уявіть собі трьохлітнього хлопчика у пістрявій ковбойці та коротеньких штанцях на одній підтяжечці, який самостійно мандрує гамірними вулицями великого міста, не зводячи очей із сонця. Бабуся чи мама скажуть малюкові: коли йти за Сонцем, обійдеш всю планету і повернешся разом з ним додому! От хлоп’я і йде за ним. А воно тікає від нього: не ближчає й не даленіє — кличе і вабить його.

Зараз мені уявляється, що саме отак, як цей малюк за Сонцем, чимчикує змалечку за музикою кучерявий і кругловиденький Сашуня Білаш! Спочатку озвучений маминими піснями у рідному Градизьську, а потім мелодіями всієї України. А вирісши, закінчивши консерваторію, даруватиме всім нам свої талановиті мелодії.

Раніше, ніж самого Білаша, зустріну в кіно — таки ж у кіно! — першу ліричну пісню «Впали роси на покоси» з фільму «Роман і Франческа» Володимира Денисенка, знятого саме тоді на Довженковій кіностудії, в яку я входитиму, як у храм.

У тій першій Білашевій пісні мене вразить ніжна, задушевна мелодія. В ній ясно вчуватиметься відлуння найприкметніших рис народного українського мелосу. І разом з тим якась особлива, неповторна тональність і задушевний ліризм.

— Чия це музика? — спитаю Володю Денисенка. — Чи не Платона Майбороди?

— Не тільки світла, що у вікні! — чомусь розсердиться Денисенко. — З’явився новий талант — Олександр Білаш. Ось побачиш, який це композитор! Незабаром принесе пісню для сценарію про Шевченка. Я тебе з ним познайомлю.

Але студійні клопоти і колотнеча, нестача путніх сценаріїв заважатимуть нашій зустрічі з Білашем. А слава його ширитиметься, гучнішатиме, завойовуючи все більше палких прихильників. Особливий успіх матимуть пісні на слова Дмитра Павличка: «Два кольори мої, два кольори», «Долиною туман тече», «Явір і яворина». Вони увійдуть до репертуару найвидатніших співаків: Дмитра Гнатюка, Миколи Кондратюка, Євгенії Мірошниченко, Діани Петриненко, квартету «Явір».

Зараз, через сорок років, це важко збагнути і пояснити. Навіть усвідомити. Бо й понині живуть у народі, не тускніючи, «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі», «Вчителько моя», «Київський вальс» Платона Майбороди на слова Андрія Малишка. І все ж, поряд з ними виникне бум надзвичайної популярності пісень Олександра Білаша.

...8 березня 1962 року на шкільні весінні канікули приїде до мене з Миколаєва моя дружина-вчителька, і ми потрапимо на концерт у Жовтневому палаці. За нинішніми днями забудеться урочиста частина, як і весь концерт. А в пам’яті й серці і зараз лунає пісня «Вчителько моя» у виконанні прекрасного соліста Київської Опери Костянтина Огневого.

Коли він єдвабно-оксамитовим тенором братиме найвищі ноти:

Вчителько моя! Зоре світова!

— серця наші завмиратимуть. І мимоволі навертатимуться непрохані сльози захоплення ліризмом і нез’ясовним смутком цих проникливих слів, підсилених мелодією. І понині бачу опромінені поезією Андрія Малишка та музикою Платона Майбороди карі очі моєї дружини — любої з дитинства Галюсі Драгунівської! Захопленням, гордістю за нашу культуру і щастям світитимуться вони. А також вдячністю мені за той незабутній концерт. Давно вже ніхто так не гляне на мене. Та й чи можливо це диво у теперішньому жорстокому, майже перевернутому світі?

Треба прожити разом все життя, починаючи з юності, розділити всі негаразди й труднощі, горе і радощі, щоб усе в цьому світі стало спільним — навіть поезія і музика! І особливо враження від неї, як у тому концерті.

Вчителько моя! Зоре світова!

На Вкраїні милій, в рідній стороні...

Ця пісня написана ніби про мою любу дружину, якої давно вже немає... Нам тоді здавалося, що з піснями Платона Майбороди на вірші Андрія Малишка ніщо вже не зрівняється!

2.

Аж тут буквально другого дня приїздить на кіностудію Сашко Білаш, і ми йдемо в тонательє «Щорсівського» павільйону на запис його нової пісні.

Білаш сам сідає за рояль і починає урочисто, тривожно, навіть похмуро:

З далекого краю лелеки летіли...

Туга і сум, гірка печаль вчуваються вже в цих речитативних словах, а ще більше — в мелодії, задумливій і протяжній, як отой далекий і тяжкий переліт через море. Чую, як від рокоту рояля і Сашкового голосу судома зводить мені щелепи і все обличчя, а за комір, під галстук, хтось ніби сипоне снігом:

А в одного лелеченьки крилонька зомлі-іли...

— співає далі Білаш, високо підвівши кучеряву голову і заплющивши очі: він розчиняється в щойно написаній пісні, забувши себе. Вона стає часткою його душі, а може, і його самого.

Висотала сили чужина проклята...

Візьміть мене, лелеченьки, на свої криля-ата,

— витає Сашків голос під високим склепінням тонательє. А потім ще вище й сильніше, у відчаї і благанні сягаючи «форте»:

— знижуючись до «піано»:

Найчастіше зустрічатимемося з Сашком Білашем в більярдній Спілки письменників. Відпрацювавши робочий день на посаді Голови київської міської організації Спілки композиторів, вечорами приходить сюди відпочивати за улюбленою грою, запекло змагаючись з Михайлом Ткачем, з яким вони тоді сердечно заприятелюють, подарувавши Україні «Ясени, ясени», «Прилетіла ластівка», «Ранній сніг на зеленому листі», «Сину, качки летять!». Обоє вродливі, на диво кучеряві, добрі й привітні, вони створюють під час гри атмосферу приязні, супроводжуючи кожний удар дотепами й смішинками.

Високий, кремезний Білаш з’являється у гарних костюмах і білих сорочках і, здається, прикрашає всю Спілку письменників своєю породистою статурою, шляхетно вписуючись у вибагливий і розкішний інтер’єр особняка генералів Ігнатієвих. Мимоволі милуємося ним, з цікавістю спостерігаючи за його легкими й вправними рухами, могутніми й точними ударами, якими він кладе в лузи неймовірні кулі. Особливо в «Піраміді». Він віддається грі на більярді, як і музиці, з невгамовним своїм темпераментом.

За всієї своєї зовнішньої стриманості і навіть суворості, Білаш наділений вразливою й емоційною натурою. На концертах, під час виконання його пісень, заплющує очі, поринаючи в мелодію всією душею, хитається в такт пісні, забувши все на світі. Здається, він чує не виконавців, а вслухається в ті музичні світи, які тісняться в його душі, де б він не був і що б не робив.

Я люблю його грайливі мелодії — в «Ясенах», в пісні «Білий сніг на зеленому листі». Але ще більше захоплюють — ліричні, а то й сумовиті, з елементами трагічних настроїв і переживань, як от: «Неначе дерево безлисте, стоїть душа моя в полях...». Тут музика Білаша підсилює сумовитість Павличкового тексту, надає йому глибшого змісту й захоплюючої тональності.

Як і в іншій пісні на Дмитрові слова про явір:

Він не знає, що надійдуть люди,

Зміряють його на поруби,

Розітнуть його печальні груди,

Зроблять скрипку із його журби...

Маємо рідкісне злиття поезії з музикою — дорогоцінна прикмета пісенної культури!

В побуті, в спілкуванні від цього сумовитого ліризму не лишається й сліду: Сашко буває веселим, дотепним і навіть грубуватим у виразах, але обов’язково толерантним. Навіть у грубості. І завжди він трохи іронічний, ущипливий. Вважає це атрибутом товариськості й дружби. І в цьому стані йому вдається не лише бути якийсь час, а й лишатися постійно невимушеним і настільки природним, що мимоволі дивуєшся: невже цей веселун і дотепник пише таку ніжну й ліричну музику?

— Сезан де базан! — гукає мені, як тільки зайду в більярдну. — Саме вчасно прийшов!

Зараз я покладу в середню лузу «шістнадцяту» кулю і — до Галини Сидорівни в «Еней»! З Мишка причитається. Бо я його зараз поб’ю, як в’ючного мула!

А Михайло Ткач тихенько всміхається одними кутиками м’яких, майже дитячих вуст, трохи лукаво й іронічно, бо «свою» кулю сховає майже в лузу паралельного дальнього кута: спробуй поцілити! Але Білаш знімає піджак, світячи на всю більярдну могутніми плечима й грудьми, обтягнутими білосніжною, гарно випрасуваною сорочкою, і, на диво спритно і легко перегнувшись через стіл, вганяє в лузу могутнім ударом «шістнадцяту», найголовнішу кулю під схвальні вигуки всіх присутніх. І навіть під мляві аплодисменти старенького інтелігентного маркера, який займався своєю справою, ще коли Сашка й на світі не було, і набачився за свій вік таких майстрів більярда, що куди твоє діло!

Сашко не кидає тріумфально кий на стіл, як полюбляють це робити заядлі й пихаті більярдисти, вигравши партію, а дбайливо й обережно ставить його в піраміду, одягає свій піджак, махає рукою:

— Гайда, товариство! Є привід. Бо воно, без приводу, якось не того... А ти, Мишко, «не торгуйся, не скупись». І я теж, як програю, пригощатиму всіх на широку ногу!

В застіллі Білаш вихваляє Спілку письменників за товариськість і дружбу, що тоді й справді панували в нашому середовищі за мудрого й вимогливого головування Олеся Терентійовича Гончара.

— Ну, от тягне мене сюди, до Вас! Наче хтось веде мене, мов корову на налигачі! Бо у вашому товаристві душею відпочиваєш! — гукає з піднесенням Сашко. — Немає у вас ні заздрощів, ні пліток, ні підсиджувань, ні доносів! Як у нас, у композиторів. Заздрю вам! По-хорошому, по-білому заздрю, от що!

— Не заздри, Сашо, — урезонює його Зарудний — душа будь-якої компанії. — Добре там, де нас немає. Недарма ж так кажуть в народі. А цього добра і в нас вистачає. То ти його не помічаєш. Вечорами воно вщухає — відпочиває до наступного дня.

— Ні, Миколо Яковичу, — заперечує Білаш. — Це стерво вже як заведеться, то навіть тхне і не вивітрюється. Особливо дрібна заздрість! Якщо зів’є гніздо, добра не жди. А я ж вас усіх знаю, як облуплених: ніхто нікому не заздрить! Тільки радуєтеся успіхам друзів. От за це я й люблю вас...

— Ну, тоді наливай! — сміється Зарудний. — Але скажу тобі чесно: не бачив ти смаленого вовка! От якби попрацював у кіно, отоді б знав, по чому фунт лиха, сам вовком завив би. Ото вертеп!

— Вертеп — не вертеп, — піднімає високо й гордо кучеряву свою голову Василь Земляк, — а ще Горький сказав: «Бездарність зла — бійтеся невдах!» Оце, голубе, зло, так зло! Від нього всі наші біди — від того, що бездарні люди пруться в літературу, в кіно, в музику. І ніхто їм не доведе, що вони бездарні. А успіхів — нуль! От вони й казяться: заздрять, якщо в когось виходить щось путнє, розповсюджують плітки. А то й з доносами бігають у «Велику Хату», що на цій самій, Банковій, вулиці. Або на вулицю Короленка, в КДБ вчащають. Правильно ти кажеш, Миколо: Сашко ще не варився в кіношному казані. Та й літературне середовище не краще. Тільки й того, що виглядає пристойніше.

Такі розмови інколи виникали, бо доноси й справді були тоді. І ми від них всі потерпали — хто в більшій, хто в меншій мірі. І це отруювало нам життя. Однак, за нинішніми неблагополучними днями, все те здається дріб’язком. Бо було найголовніше — кипіла творча робота в усіх Спілках і на кіностудії імені Довженка! А зараз — морок і запустіння. Що в літературі, те і в кіно.

Коли всі розійдуться і лишиться тільки черговий у вестибюлі, ми піднімаємося в конференц-зал на другий поверх. Там є рояль, і Сашко Білаш грає й співає нам щойно написані нові пісні. І навіть арії з опери «Гайдамаки», над якою він тоді працював. А одного разу, вже зовсім пізно, запрошує нас усіх додому:

— Мама приїхали. Захотілось подивитися, яку квартиру в Києві виділили синові. А вчора кажуть: «Покажи, з ким ти тут дружиш. Хочу побачити твоїх столичних друзів і товаришів». Та й ви ж, мабуть, не відмовитеся побачити мою маму.

Їдемо. Ввалюємось цілою ватагою в нову Сашкову квартиру і бачимо неймовірно красиву, навіть на вигляд добру й привітну жінку. Вона всіх нас по черзі перецілує, примовляючи ласкаві слова, мов до дітей. Всіма нами милуватиметься, висловлюючи захоплення таким грудним, м’яким і задушевним голосом, що ми не тільки зрозуміємо, а й відчуємо, від кого в нашого Сашка така розкішна врода і ще розкішніший пісенний та композиторський талант. І неабиякі вокальні здібності.

Щаслива й незабутня пора! Вона ніколи не вернеться. А гріє душу і зараз, коли майже нікого з наших друзів немає. А лишаються тільки спогади про них...

4.

1 грудня 1969 року мене несподівано включать в спеціалізовану туристичну групу, яка вилітає в США і Канаду на зустрічі з українською діаспорою різноманітних течій — в тому числі й з членами ОУН: керівництво Радянської України за Шелеста нащупуватиме контакти для пом’якшення відносин і з цим непримиримим крилом української еміграції. Про це нам офіційно об’являть перед відльотом.

Вилетівши о 9.00 з Шереметьєво-2 літаком Іл-62, через вісім годин польоту за Сонцем, не відстаючи і не випереджаючи його, опиняємося в Монреалі теж о 9.00, подовживши добу на третину! Тут наш лайнер заправляють після перельоту через Атлантику, щоб летіти далі.

Хто не літав над океанами, той не має уявлення про велич і красу нашої планети. Свої враження від цього дивовижного перельоту та від перебування в Америці розповім, повернувшись, в «Чиказькому рандеву», опублікованому в «Літературній Україні» і в Книзі Талантів «Не вбиваймо своїх Пророків!». Туди й відсилаю зацікавлених читачів. Якщо такі знайдуться. Але зараз хіба здивуєш чим-небудь заклопотаних гонитвою за «долярами» співвітчизників? Чи отих, що ледве зводять кінці з кінцями, та ніяк не зведуть? Напиши зараз хоч «Війну і мир», хоч «Тихий Дон» — ніхто й вухом не поведе!

Та все одно хочеться розповісти, як схвилює зустріч з Білашевими та Павличковими піснями й там, за океаном. Першого ж дня в Нью-Йорку нас запросять емігранти першої й другої хвилі і прийматимуть в підвальній російській православній церкві на Бродвеї, хоч самі вони — греко-католики. Що ж поробиш: українська громада Нью-Йорку бідна. Не має свого приміщення. А знімає те, що найдешевше. Частуватимуть нас борщем, варениками, голубцями. Тобто — екзотичними в Нью-Йорку українськими стравами. Очевидно, це в них давня, усталена традиція.

В застіллі вони засипатимуть нас розпитуванням про Україну, про ті місця, де народилися й покинули їх не з власної волі. А тепер тужать за ними. Після дружньої вечері ці немолоді, биті життям люди піднімуться на церковний клирос і співатимуть нам до щему слабими голосами українських народних пісень. А потім — «Два кольори мої, два кольори...», «Ясени, ясени», «Явір і яворина».

Прийде сам, бо Лариса Остапенко, його дружина — Народна Артистка України з чудесним мецо-сопрано — буде десь на гастролях. Білаш одразу ж попросить баян «Кремінне», з яким наш син відвідував п’ять класів музичної школи в Миколаєві.

Пам’ятається чи здається, що Сашко теж кінчатиме консерваторію по класу баяна. Бо як же він гратиме на цьому примітивному учнівському інструменті! Як візьме для проби перші акорди на басах і голосах, так усе враз замре, заслухавшись.

«Затужу, закурличу...». Сашко саме тоді напише на ці слова Бориса Олійника потрясаючу сумну мелодію, а також оту пісню на поезію Андрія Малишка «Цвітуть осінні тихі небеса...». Саме ці дві пісні він гратиме й співатиме на моєму 50-літті весь вечір і всю ту ніч, сам переповнений і захоплений ними. Та ще як гратиме! Які акорди братиме на старенькому баяні, перетворивши його на наших очах мало не на орган. І ми всі дружно підспівуватимемо йому, спочатку нащупуючи слова і мелодію, а потім все впевненіше й злагодженіше. Особливо гарно вторитиме йому альтом з полуноти або «вторим», — як казав незабутній Григір Тютюнник, — моя Галя, маючи абсолютний музичний слух.

На той імпровізований концерт зійдуться до нас всі мешканці нашого під’їзду: Юрій Оліферович Збанацький, що був тоді Секретарем Спілки письменників, з дружиною Ольгою Сильвестрівною, Сашко Дяченко — директор видавництва «Радянський письменник» — з дружиною Зіною, Натан Самойлович Рибак з Євгенією Євдокимівною — сестрою Олександра Корнійчука. Перелічую їх усіх, любих мені сусідів, щоб хоч тут згадати. Бо всі вони повмирають — й сліду не лишиться...

І я й зараз чую чарівний звук Сашкового баяна і його баритона. Чую ті прекрасні слова великих наших поетів, покладені на таку щемливо-сумовиту музику, що й зараз серце мліє і розчиняється в ній.

Десь майже опівночі завітають до нас з Дмитрових іменин Драч і Павличко з барткою, зробленою гуцулами-різьбярами його рідного Стопчатова. Це й буде мені чи не найпам’ятніший ювілейний подарунок, який і понині бережу, мов реліквію. А іноді й користуюсь цією барткою в свята, як помічницею пораненої в Берліні ноги.

Гості потомляться і помаленьку розійдуться, а ми з Білашем співатимемо його найкращих, найсумовитіших оцих двох пісень до ранку. Вже й сонце зійде, вже й люди йтимуть на роботу, а ми ніяк не можемо розлучитись!

Ніколи, ні разу не доведеться бачити Сашка п’яним! Чи напідпитку. А цього разу, коли ми нарешті вийдемо на наш високий ґанок, залиті сонцем і навіть засліплені ним, Білаш обніме мене за плечі, поцілує і тихо попросить: «Покажи мені мою машину». Вони стоять під протилежним бордюром: усі — «Волги», усі — сірі, однакові, як близнюки!

Але я знаю Сашкові номери, і ми підійдемо до його машини. Гордо випроставшись на свій велетенський зріст і розправивши могутні плечі, Білаш огляне залитий сонцем сквер — зелений-зелений! Ніби скупаний вересневою блакиттю. Глибоко зітхне, вбираючи не повітря, а ніби оту синяву із знаменитого вірша Якова Щоголіва:

Високо у небі, в ірій летючи,

Голосно курличуть журавлів ключі.

Журавлі, щоправда, того ранку не летітимуть. Хоч мали б летіти — так гарно у нас на душі! І від нашого братерства. І від Сашкової музики. І від мого ювілею. І зараз, як тільки згадаю той ранок, так і війне мені в душу той давній настрій, а в ніздрі — свіжий подих погожого вересня. А перед очима постає величавий, могутній, прекрасний у своїй славі, ще зовсім молодий і вродливий Олександр Білаш — окраса нашої музичної і пісенної культури. Того ранку нам здаватиметься, що ми вічні! Що ніколи не постаріємо і не щезнемо із своєї прекрасної Української землі, опроміненої яскравим сонцем і скупаної в синяві того погожого ранку.

6.

Не встигну оговтатись і перевести дух після перебування в Америці, як мене включать до складу делегації міста-героя Києва, що відлітає в Томськ. У делегації — знаменитий баритон Микола Кондратюк з дружиною Наталею, яка йому акомпануватиме на всіх виступах і концертах; прекрасна співачка з оксамитовим сопрано Народна Артистка України Діана Петриненко; Тарапунька і Штепсель з їхнім оркестром та вельми вродливою солісткою Юлією Пашковською — дружиною Юрія Тимошенка. А головне — з нами летять Олександр Білаш і Михайло Ткач! Близькі мої друзі, слава яких саме тоді сягне свого апогею в Україні. Та навіть загніздиться й на далекій річці Томі, що впадає в Єнісей. І по всьому отому «Сибіру неісходимому» -в чому ми й переконаємося незабаром у тій поїздці.

У Томськ прилітаємо на світанні. Небо над ним чисте, як скло! А повітря таке прозоре, яким воно буває тільки під час великих морозів. Стюардеса й справді оголошує:

— У Томську мінус 42 за Цельсієм!

А я — в ратиновім демісезоні й італійських модельних туфлях.

— Нічого, Сашко, — заспокоює мене Білаш. — В Уренгой полетимо без тебе. А в Томську перебудеш і в цьому вбранні. Хоч воно й не по сезону нашому Сезану де Базану.

На цей жарт всі дружно засміються, та мені від того не потеплішає.

Поселять нас в готелі «Сибір». О 9-й — сніданок. Збираємося всі за одним спільним столом. А Миколи Кондратюка немає. Яєчня стигне, а його все нема й нема. Нарешті з’являється. Білий, як стіна! Стоїть, як вкопаний. А в очах — сльози:

— Помер Малишко, — ледве вичавлює з себе. І не сідає, а падає на стілець.

Звістка приголомшує. Тоді рідко вмиратимуть наші друзі. І ми ще не звикнемо до такого страшного лиха. Та й чи можна звикнути до нього коли-небудь?

Знаємо, як близько вони дружили — Малишко і Кондратюк! Такого нашого Поета не стало! А йому ж усього — 54! Ще б жити та жити! Та писати свою незрівнянну Поезію! А воно — бач, як сталося? Несподівано й осоружно. А тут, у Томську, ще й черговий «сухий закон» — так що й пом’янути ніяк: за весь тиждень нашого перебування — а ні-ні! Як в монастирі...

7.

І тільки в останню ніч, перед вильотом до Києва, Бюро обкому партії дасть нашій делегації офіційний прощальний прийом в привілейованому дитсадочку, розміщеному в колишній резиденції царського намісника -генерал-губернатора Томська. Тут уже буде не тільки різноманітна випивка. А й сьомга. Й ікра червона. Та й чорна, зерниста. Осетрина заливна і одварна. І навіть «стерляжья уха»! А в ній — по дві дивовижно красиві, хоч і невеличкі стерлядки! Рідкісної краси і смаку рибини! Воістину — царське пригощання!

За першим тостом, не цокаючись, пом’янемо Андрія Самойловича. І я прочитаю напам’ять кілька його віршів із знаменитого циклу «Україно моя». А всі секретарі обкому партії зрозуміють українську поезію, розчуляться й гаряче аплодуватимуть.

А потім співатиме Микола Кондратюк під акомпанемент своєї Наталі. Діані Петриненко акомпануватиме Олександр Білаш. А коли господарі попросять заспівати красуню Пашковську, вона підведеться й скаже:

— У присутності таких видатних вокалістів, та ще після їхніх потрясаючих виступів, негоже демонструвати свій примітивний спів! — і смиренно всядеться на своє місце.

За цей вчинок їй аплодуватимемо того вечора найпалкіше! Юлія Пашковська тоді неймовірно виросте в наших очах своєю мудрістю і непоказною скромністю.

І отут настане черга Олександра Білаша. Рояль стоятиме на височенькому подіумі. З нього елітні вихованці дитсадка, очевидно, декламують перші дитячі віршики, співають пісеньок і танцюють. А великий і огрядний Білаш здається на цьому невеликому подіумі ще величнішим, просто велетенським! Він спочатку співатиме сам, акомпануючи собі на роялі. А потім секретарі обкому — всі п’ятеро — поскидають піджаки, порозв’язують галстуки, порозстібають коміри білосніжних сорочок, піднімуться на подіум, оточивши рояль і Сашка, і співатимуть разом з Білашем його українські пісні, чітко вимовляючи наші слова.

І «Два кольори», і «Ясени», і «Долиною туман тече». І «Білий сніг на зеленому листі», і «Сину, качки летять!». Та найбільше й найдовше, найохочіше співатимемо всі разом (бо ми ж не відставатимемо від господарів, а вони від нас!) «Цвітуть осінні тихі небеса», згадуючи й віддаючи любов і шану Андрієві Самойловичу, якого в Києві вже поховають без нас...

Світає... Із застілля — прямо в аеропорт! Небо таке ж прозоре, як і того ранку, коли прилетіли. І такий самий лютий сибірський мороз -аж кипітиме в Томську! Мені здається: він і зараз там такий лютий і... чужий. Але й при такому лютому морозі не вимерзне і не забудеться найкраща і найніжніша пісня Сашка Білаша на геніальні слова Андрія Малишка!

Бо небеса цвітуть і зараз над Україною — таки ж цвітуть! Вже й без Андрія Самійловича. І без нашого незабутнього друга Олександра Білаша. Бо такі пісні, раз народившись, лишаються з народом навіки! І ніколи не вмирають...

Конча-Озерна,

10 лютого 2008 року.

Фото із архіву «Голосу України».