Нехай вже так і буде?

або Чи розколють «свідоміти» Україну-неньку...

Почнемо з цитати. «Фактично політика, яку проводить Віктор Ющенко, вже призвела до розколу України, який поки що не формалізований у сецесіонізм, утім дедалі ближче підходить до точки неповернення. Ще пару років «голодоморів», нагороджень шухевичів, боротьби з пам’ятниками минулих епох і маніакальної русофобії, об’єднаних українськими громадянами під терміном «свідомізм», — і ніякий зверхгеніальний і зверхтолерантний політик не збере Україну воєдино. Залишиться тільки сподіватися, що «розлучення» відбудеться за чехословацьким, а не за югославським сценарієм». Ці слова належать Дмитру Табачнику, ще донедавна двічі віце-прем’єр-міністрові, який відповідав за гуманітарну і національну політику в Україні, а нині народному депутатові від Партії регіонів.

Незабаром наведеними вище сентенціями настирливо пригощатимуть із Сєверодонецька всіх українців через засоби масової інформації. Тому до українців варто донести точку зору тих, кого автор наведеної цитати називає свідомітами. Д. Табачник лукавить, коли каже, що «українські громадяни» придумали термін «свідомізм». По-перше такий термін не існує, бо термін — це слово, яке всі розуміють однаково і яке зафіксовано лексикографами. По-друге, це слово придумав лише один із «українських громадян», котрий постійно вживає його в своїх інтернетних постах. Слово «свідоміти» українські націонал-патріоти, власне, не сприймають як надто образливе, бо вони завжди усвідомлювали себе українцями і були свідомі своєї відповідальності за те, щоб українська нація стала незалежною від Росії і не втратила своєї української мови й культури. Колись хтось із комуністів вигадав слово «національно занепокоєні». Націонал-патріоти теж не ображалися, бо вони й справді не стали манкуртами та завжди були і залишаються занепокоєними тим, що запущені Катериною ІІ жорна русифікації і асиміляції українців досі не зупинено і вони продовжують перетворювати українців на націонал-перевертнів. Д. Табачник знову-таки лукавить, коли каже, що Президент В. Ющенко поділив Україну. Перебіг і наслідки останніх президентських виборів, на яких В. Ющенко лише балотувався в Президенти, засвідчили, що українці були поділені ще до нього. Поділили українців своїми намаганнями розукраїнити і асимілювати українців російські царі, кремлівські вожді та вже сучасні русифікатори. Суть цього поділу полягає в тому, що одних встигли розукраїнити, а інших не спромоглися.

Коли спостерігаєш за нашим парламентським залом, мимоволі замислюєшся: «Що ж роз’єднує їх? Чому вони не можуть дійти так жаданої в народі згоди? Які такі гострі суперечності розшматовують сесійну залу і нашу неньку-Україну?». Серйозних суперечностей, на наш погляд, є щонайбільше три. Перша з них лежить у класово-соціальній площині.

За комуністичної влади всі засоби виробництва вважалися загальнонародною власністю. Коли було прийнято низку законів, які відкрили шлях до приватизації, Верховна Рада законодавчо закріпила її правила. Проте приватизація за часів Л. Кучми, головою адміністрації якого був Д. Табачник, відбулася в обхід законів і моралі й дуже швидко перетворилася на відверте розкрадання державного майна. В Україні почав накопичуватися і концентруватися в руках невеликої купки людей, зокрема з кримінальним зафарбуванням, позахмарний капітал, тоді коли мільйони українців стали багатими лише на проблеми з пенсіями, зарплатами, тарифами та заощадженнями. Народ нахабно обікрали. Нині це добре розуміють і ошукані, і ті, хто їх ошукав. А політики тим часом розпалися на два табори. Одні вважають, що треба якось розрахуватися з обманутим народом, а інші кажуть: «То нехай вже так і буде. А то таке почнеться...». Схоже, що і Президент розгубився, бо не згадує про свої власні гасла «Олігархи заплатять справжню ціну!» та «Багаті поділяться з бідними!».

Друга гостра суперечність в українському суспільстві випливає із різного ставлення до комуністичного минулого. Україну можна починати ділити не за мовним критерієм і не по Дніпру, а за наявністю пам’ятників Леніну. На Рівненщині, наприклад, уже немає жодного пам’ятника комуністичному вождеві, тоді як на Київщині гранітний чи камінний Ленін бовваніє в усіх без винятку районних центрах. У столиці він вперто нагадує українцям, що про вільну Україну без єдності дій малоросів з великоросами не може бути й мови. Доречно нагадати, що 56 відсотків міських і районних рад в Україні досі розташовані на вулицях, площах, проспектах та бульварах, названих на честь комуністичного вождя, а в колишній козацькій столиці Запоріжжі є вісім топонімічних об’єктів, названих іменем того, хто розкрутив громадянську війну в Україні і потопив у крові її незалежність: Дніпрогес, проспект, порт, парк, острів та ін., але тут немає вулиць, названих на честь українських гетьманів. Іменем професійного злодія Котовського, який розстріляв під селом Базар 359 українців, було названо місто і вулиці в десятках інших міст. Ленін ніколи в Запоріжжі та в Києві не був. А ось «командир отряда матросов» Андрій Полупанов був. Він прибув в Україну разом з посланими сюди Леніним військами Муравйова і після розправи над київськими студентами під Крутами вдерся зі своїм «отрядом» у Київ і наказав розстрілювати й колоти багнетами всіх, хто носив вишиті сорочки, хто підстригся «під оселедець» та відкрито розмовляв українською мовою. Вулиці Полупанова і Котовського існують у Києві досі. Топонімічна мапа нашої столиці і столичної області, а також міст у центрі України та в її східних і південних регіонах нагадує цвинтар терористів, великих грішників, натхненників і організаторів голодомору та руйнування храмів. Мери усіх міст це знають, але вулиць не перейменовують, посилаючись на відсутність коштів для виготовлення табличок. Насправді вони робити цього не хочуть. «То нехай вже так і буде, — кажуть вони, — це ж наша історія!». Ленінград росіяни давно перейменували, а Ленінградську площу в Києві наша влада назвати чимось українським не бажає. І річ, найімовірніше, не в коштах, а у ставленні до Леніна, до більшовиків і їхніх конкретних справ. Адже знайшлись кошти в усіх західноукраїнських містах і селах, які вже давно очищені від пам’ятників і найменувань з тоталітарного минулого. Вочевидь, є нещирими наші державні мужі, коли демонстративно хрестяться в храмах, а пам’ятники антихристу, який і послідовники якого наказували підкладати під храми динаміт і розстрілювати священиків, оберігають.

Президент В. Ющенко видав уже кілька указів, в яких він рекомендує місцевим керівникам ліквідувати топоніміку часів тоталітаризму і пошанувати пам’ять тих, хто з ним боровся. На жаль, навіть у Київській області, якою вже упродовж чотирьох років керують найближчі соратники Президента, ніхто нічогісінько не зробив, щоб ці рекомендації реалізувати. Не хочуть чи чогось бояться? Але уявімо собі малоймовірне, що якогось дня на Київщині зникли всі постаменти Леніна перед будинками районних рад і держадміністрацій та всі таблички на будинках вулиць, названих на його честь, а замість них з’явилися б таблички з іменами українських гетьманів, письменників, діячів культури, інших видатних українців. Невже сталося б народне повстання з вимогою відколотися від Волині й Галичини? Найшвидше сталося б те, що сталося після перейменування Комунарська на Алчевськ, Жданова на Маріуполь та вулиці Січневого повстання в Києві на вулицю Івана Мазепи. Тобто нічого не сталося б. Трошки хіба помітингували б комуністи. Сам Д. Табачник не пішов би на мітинг протесту з приводу перенесення пам’ятників вождям комуністичної епохи в музеї. Навіщо вони йому — членові партії, яка захищає інтереси великого капіталу? Важко також повірити, що В. Янукович, дід з бабою якого втекли з Орловської області на Донбас, рятуючись від розкуркулення і виселення до Сибіру, буде захищати символіку і топоніміку комуністичних часів. Жодного розпаду України не сталося б.

Третя суперечність в українському суспільстві випливає з нерозв’язаності національного питання. Нескріплена віками державністю, українська нація не була до кінця сформованою. В СРСР українців чекало зросійщення. Проголошення незалежності відкрило шлях українству до національного відродження, повернення до національних витоків, рідної мови і національних традицій. Але коли стала розбудовуватися незалежна Україна, з’ясувалося, що у значної частини українців українськими залишилися тільки прізвища. Багато з них кажуть, що їм «без разницы», але орієнтуються при цьому на російську мову, культуру і «совєтські» традиції. Якби після проголошення незалежності влада рішуче взяла курс на українське відродження, відкрила б повсюдно українські школи, а преса, вища освіта, військо, інші силові структури функціонували б лише українською мовою і молодь виховувалася в дусі національного патріотизму, Україна зараз була б іншою. Проте впродовж шістнадцяти років при владі в зросійщених регіонах України були і досі залишаються здебільшого саме ті українці, для яких все українське стало чужим. У правлячих і урядових колах України гуманітарна і національна політика орієнтувалася на сентенцію Президента Л. Кучми, підказану йому, як вважають керівником його адміністрації Д. Табачником: «В Украине национальная идея не сработала». А вона і не могла «сработать», оскільки основні провідники державної ідеології протягом останніх п’ятнадцяти років орієнтували Україну і її владу на місцях не на українське національне відродження, як це свого часу в своїх державах зробили чехи, поляки, євреї, італійці, а на продовження і поглиблення русифікації. Тому основна суперечність, яка нині розшматовує Українську державу і розколює її політичну еліту, лежить у національній площині. Одні українці хочуть будувати Україну як справді українську національну державу. Інші хочуть нав’язати українцям дві національні мови і дві культури. Якщо глянути на електоральну мапу останніх трьох виборів, можна буде легко помітити неспростовну кореляцію: що менше української мови (читай: національної свідомості, з якої кепкують несвідоміші), то більше голосів було віддано за партії з проросійською орієнтацією: Партію регіонів, комуністів і «вітренківців». А де української мови майже зовсім немає, там за них голосують майже всі.

Лідери Партії регіонів говорять про демократію та права «русскоязычного населения», але уникають говорити про те, якими методами і з якою метою віками витруювалася з українців їхня мова. Вони замовчують, що ж станеться з Україною після впровадження державності російської мови, якої вони так наполегливо домагаються. Адже нині російська мова є панівною в більшості міст України, а тому після втілення в життя задуму Партії регіонів вона, як це сталося в Білорусі, дуже скоро фактично стала б єдиною державною мовою. Мову вивчають не з підручників, а опановують з життя через певні мотиви і потреби. У мільйонів українців, що живуть у південних і східних областях та в зросійщеному Києві, зникла б мотивація і вони назавжди дистанціювалися б від української культури. Націй з двома мовами не буває. Якщо нація має дві мови, то це вже не одна, а дві нації. Тому Партія регіонів готує нам у перспективі остаточний поділ українства на дві нації.

Раїса Богатирьова колись так пояснила той факт, що їхня партія включила до своєї виборчої програми положення про надання російській мові статусу державної: «Потому что мы пообещали это нашим избирателям». А чи не краще було пообіцяти їм створити для українців, що живуть у містах Донбасу і півдня України, умови, за яких вони могли б навчитися вільно спілкуватися українською мовою? У Партії регіонів посилаються на думку своїх «избирателей», не прислухаючись до цієї думки. Та обставина, що російському шовінізмові вдалося значною мірою розукраїнити міських українців Донеччини і Луганщини, не означає, що вони вже перейшли в інший етнічний стан і не почуваються українцями, а в разі поширення використання української мови в освіті, засобах масової інформації та в службовій діяльності стануть організовано вимагати виходу з України. Згідно з даними перепису населення у 2001 р., більшість населення східних і південних областей назвали себе українцями. Так, українцями визнали себе в Донецькій області — 56 % населення, у Харківській — 70,7%, в Запорізькій — 70,8%, у Дніпропетровській — 79,3%, в Одеській — 62,8%, в Миколаївській — 81,9%, у Луганській — 58%. Лише в Донецькій і Луганській областях кількість громадян, що визнали рідною мовою українську, є невеликою (відповідно 24,1% і 30%), а в інших з перерахованих областях таких є більшість, а в Миколаївській і Дніпропетровській — переважна більшість (відповідно 69,2% і 67%). Перепис населення був своєрідним референдумом. Він і проводився для того, щоб враховувати його дані в державній політиці. Зауважимо, що ще ніхто на жодному референдумі чи опитуванні не запитав українців: «Чи хотіли б ви вільно володіти українською мовою?».

Українська мова не стала чужою для російськомовних українців. В Україні важко знайти людей, які не володіли б українською на пасивному рівні, тобто не розуміли б її під час читання текстів чи слухання телепередач. Коли В. Янукович іноді виступає на своїй батьківщині українською мовою, всі його слухають і розуміють. То чи не краще було б йому не кликати земляків на мовний референдум, а звернутися до них так: «Дорогі земляки! Ось я, син білоруса і росіянки, вважаю і записую себе українцем. Я вивчив українську мову і часто користуюся нею на службі. Отож: і ви зробіть так! Коли ми всі будемо двомовними, ми цим пошануємо українську землю, на якій живемо, і станемо духовно багатшими». Жодного заворушення після такого звернення не виникне, а поглибшає повага до такого лідера. І коли помаранчевий уряд розробить програму поступового розширення сфер і обсягів поширення української мови в областях, які вважаються російськомовними, українці не протестуватимуть. «Пусть так будет, как было!» — волатимуть лише комуністи і деякі проросійськи налаштовані регіонали.

Карл Маркс написав свого часу фразу, що була варта багатьох нинішніх докторських дисертацій: «Філософи досі лише пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його». Українські патріоти хочуть змінити Україну, зробивши її схожою на Україну, а не на Росію, бо, як сказав Л. Кучма, який колись (за усною народною творчістю) служив президентом в адміністрації Табачника, «Україна — не Росія».