Завітати до лікарів Інституту отоларингології імені О. С. Коломийченка АМН України, що знаходиться в столиці на тихій вулиці поруч із зоопарком, мене змусив неординарний сюжет, який побачив увечері в понеділок у програмі
«Надзвичайні новини» на телеканалі ІCTV. Телесюжет мав назву «Як не стати жертвою...» Згорьовані тата й мами розповідали про те, скільки страждань і поневірянь їм та їхнім дітям довелося винести та пройти, щоб у цьому академічному інституті після першої невдалої операції на вусі дитини, зробленої немолодим професором, домогтися другої, але в іншому відділенні в молодого доктора медичних наук хірурга Б. (з етичних міркувань прізвищ не називатиму). За кадром коментували ситуацію лікарі, які виправляли ці помилки, а на екрані виправдовувався головний фігурант сюжету, автор невдалих операцій професор А. Запам’яталося, як у кабінеті на тлі численних дипломів та грамот, акуратно вправлених у рамочки й розвішаних на стіні, він, хвилюючись, спростовував нарікання тих, хто став його жертвою, після чого промовив: «Я не хочу сказати, що ми позбавлені помилок...»«
Мені ще ніколи не було так соромно і незручно...»Дізнавшись, що з приводу появи згаданого сюжету в інституті мають відбутися збори колективу чи вчена рада, я вирішив там побувати.
Але, з’ясувалося, не все так просто. Директор установи професор Дмитро Заболотний вочевидь прагнув виставити мене за двері. Мовляв, сторонні тут не ходять. Довелося роз’яснити, що, згідно із Законом України
«Про інформацію», про будь-які факти, котрі не містять державної чи військової таємниці, має право довідатися громадськість, а одержувати їх — прерогатива ЗМІ. Після цього Дмитро Ілліч зглянувся через мікрофон: «Нема проблем, залишайтесь...» Однак було видно, що пан професор усіляко уникав обговорення оприлюдненого факту. Мовляв, він не може розпочати роботу зборів, бо тут є батьки і родичі прооперованих дітей і кореспондент, який усе записує. Перепитував неодноразово у присутніх, як бути? Якщо йдеться не про надзвичайну ситуацію, як подав це телеканал, чи якийсь кримінал (тоді необхідно було б створити спеціальну комісію), а про етичний бік справи? Головне тут, наголосив Дмитро Ілліч, чому інститут «потрапив» у таку телепрограму? Та директора, як на мене, цікавив не так етичний чи моральний бік справи, як банальний захист «мундира». Тому й «заговорював» головне, прагнучи закрити засідання вченої ради, як назвав керівник інституту це малочисельне зібрання співробітників, ще до його відкриття.Не хотів пристати Д. Заболотний і на пропозицію батьків і деяких лікарів розглянути результати операцій, зроблених професором А., і те, чого коштувало іногороднім домогтися в адміністрації інституту повторної операції. Їх цікавило, чому батьків позбавляли права вибору лікаря, чому залякували сумними наслідками, коли вони прагнули скористатися послугами іншого хірурга. Але директор інституту замість загострити увагу на неприємних фактах, вже вкотре допитувався у присутніх, що йому робити у цій ситуації? Зрештою підтримав свого шефа і випадково присутній у залі юрист:
«Розбір польотів — тільки для працівників інституту». Вирішили ще раз подивитися телесюжет і... «не розглядати етичний бік справи». М’яко кажучи, ситуація була неприваблива. Директор, котрий змоделював її, відчував це дуже добре, що й змусило його визнати: «Мені ніколи ще не було так соромно і неприємно...»«
Чому ми не маємо права вибору лікаря?»Соромно і неприємно стало багатьом. Насамперед тому, що невдалі операції позбавленим слуху дітям в інституті стали мало не правилом (кажуть, кожна друга — невдала), а адміністрацію, схоже, це не обходить. Послухати батьків, то професор А. оперує дитину нерідко протягом шести годин, тоді як його молодший колега Б. успішно з цим справляється за півтори-дві години. Ось чому батьки, переказуючи одне одному, намагаються з боєм потрапити до останнього. Татусь С. із Сумщини навіть заявив, що обіллє себе бензином і спалить перед інститутом, якщо не дозволять зробити його дитині операцію в іншого хірурга. Батькам із багатьох куточків України, котрі приїздять сюди після чотири-п’ятирічного очікування на безплатну операцію їхнім дітям, чиновники від медицини кажуть, що такі операції роблять лише у професора А. Завважте, кажуть неправду. Кого залякують, кому розповідають, що в іншому відділенні такі операції роблять лише дорослим, а не дітям, бо в тамтешніх хірургів немає досвіду. Тоді як насправді в тому відділенні ще на зорі незалежності нашої країни вперше на теренах СНД успішно зроблено таку операцію, а молодший колега хірург Б. вдало продовжує цю справу. Та найприкріше те, що він змушений виправляти чужі помилки, робити так звані реоперації після професора А. Усі невдалі операції в інституті списують на начебто неякісні зарубіжні імплантати, кожен з яких коштує більш як сто тисяч гривень, або на патологію вушної порожнини дитини. Та, може, річ зовсім в іншому? Чи адміністрація не знає цього? Прекрасно знає! Ось що з цього приводу каже професор Юрій Сушко:
— Я говорив і головлікарю, і директору: давайте зберемо всіх прооперованих хворих й вивчимо результати. Можливо, ми десь помиляємося, можливо, щось не так робимо, можливо, в когось щось не вийшло. Не зважили...
Медики відділення теж зауважують, що Ю. Сушко не раз ходив до директора з проханням, щоб припинили вчитися оперувати на дітях. Дмитро Ілліч щоразу обіцяв це зробити, але й досі закриває очі на таке неподобство.
Та найцікавіше інше. В інституті є
«Положення про права пацієнта в клініках Інституту отоларингології», затверджене Д. І. Заболотним ще 2 січня 2007 року, котре захищає конституційні права та свободи пацієнтів (на знімку). У чотирьох розділах двосторінкового тексту прекрасно розписано, хто, коли і яку повинен надавати медичну допомогу пацієнтам, як їх мають інформувати про все це. Є там, до речі, й розділ про право вільного вибору «лікаря, методів та засобів діагностики і лікування». А я був свідком того, як Дмитро Ілліч заперечував перед батьками і професором Ю. Сушком існування не лише такого документу, а й права вільного вибору пацієнтами лікаря в інституті. На що Юрій Олександрович резонно зауважив своєму керівникові: «Ви ж власноручним підписом затвердили це положення, невже ви не читаєте те, що підписуєте?»«
Наче з пекла в рай...»Показовим щодо того, яку допомогу надають хворим у відділенні мікрохірургії вуха і отонейрохірургії, є книга відгуків пацієнтів. Записи, зроблені з квітня 2005 року, не лише змережані подяками конкретним лікарям та медсестрам за чуйність та увагу, за повернення хворим слуху після повторної вимушеної операції, але й є свідченням того, як з ними поводилися перед тим і чого їм коштувало потрапити саме сюди. Батьки чотирирічної Оленки Вовченко з Київщини (її батько, до речі, намагався на згаданому засіданні співробітників інституту
«відкрити» адміністрації очі на порядки, що панують в установі) записали: «Ми прийшли... сюди, наче з пекла в рай». А пані Лариса з Одеси не менш лаконічно занотувала: «Ви не тільки відновлюєте слух, а й повертаєте людей до повноцінного життя». Леся Славіцька з Хмельницької області згадує, як у жовтні минулого року професор А. робив операцію її шестирічній Ані. «Об одинадцятій годині забрали на операцію, а привезли о сімнадцятій. Прооперували невдало, сказали, що у вушці доньки вузький прохід, тому не влазить імплантат. Через місяць хірург Б., виправляючи чужі помилки, за дві години успішно прооперував дитя. І знайшлося місце для імплантата. Але добивалися повторної операції з боєм, з криком, бо головний лікар не дозволяв...» А Володимир Батенчук зі Львова пригадує, як його родина у листопаді минулого року два дні «воювала» з головлікарем інституту, щоб їхню 11-річну Марійку прооперував хірург Б. Він з цим, до речі, успішно впорався за годину сорок п’ять хвилин.У книзі відгуків є згадувана вище довга й сумна сповідь сім’ї С. із Сумщини, батько якої описав свої поневіряння і те, чому він зважився на крайній крок — самоспалення. Ці відгуки повчальні й цікаві, бо за географією охоплюють майже всю країну — від західних до східних кордонів.
Замість післямови
Інститут отоларингології на Зоологічній, 3, до якого входить п’ять клінік, — авторитетна установа. Він підпорядкований АМН України, Міністерству охорони здоров’я. І від того, які тут порядки й увага, допомога хворим, котрі роками (!) чекають своєї черги на операцію, йде слава й авторитет про державу та її медицину, науку. А роками чекають тому, що, згідно з програмою Державних закупівель, щороку закуповують за кордоном по 105—115 тис. грн. за одиницю невелику кількість імплантатів — до 20 штук, а в черзі — більш як 400 дітей, які від народження частково або повністю глухі. Вчасно зроблена операція (радять її робити до п’ятирічного віку) дає змогу дитині чути й говорити, навчатися з однолітками у звичайних школах. Операції, які роблять у головному корпусі інституту, — це, зокрема, кохлеарна імплантація, суть якої — вживлення електродного пристрою з мікрочіпами до слухового нерва. І щоб упоратися з цим, хірург повинен мати неабиякий хист, бо не в кожного ескулапа є для цього потрібний досвід і професіоналізм. Те, як роблять операції там, де завідує відділенням професор Ю. Сушко, заслуговує на особливу увагу. Хоча б тому, що за останні 17 років, як кажуть медики, тут не було невдалих випадків. Як сказав хірург Б.,
«на щастя, всі операції, які ми зробили з 1991 року, закінчилися успішно. У нас не було ускладнень після них, а були лише ускладнення, пов’язані з хворобою».Ось чому дискредитація адміністрацією інституту добрих справ успішних лікарів, потурання невдахам — аж ніяк не випадкові. Ось чому й хотілося б почути, що думають з цього приводу керівники відомств, яким підпорядкований цей вкрай необхідний й авторитетний медичний заклад, а саме — міністр охорони здоров’я Василь Князевич і президент АМН України Олександр Возіанов.
