Цю загадку маємо розгадати ми, громадяни країни. Бо саме так нам представляють військовий блок НАТО наші політики. Коли б ішлося про герць лише двох упертих, то, може, не варто було б перейматися. Але незгода майже однакових за кількістю і впливом політичних сил у питанні про приєднання до Плану дій щодо членства в Північноатлантичному альянсі (ПДЧ) стала однією з причин парламентської кризи, зумовивши ще й конфуз на міжнародному рівні.

Минулої середи наші політики їхали з наміром «узяти» Брюссель, тобто ухвалити нову поглиблену угоду про партнерство з ЄС, що мало б стати в центрі уваги суспільства. Натомість обговорюємо заяву лідера опозиції Віктора Януковича: його партія вважає, що Україна має зберегти позаблоковий статус. Змінити його та приєднатися до будь-якої системи безпеки, на думку опозиціонера, можливо, лише провівши всенародний референдум.

Здавалося б, і опозиція, і правляча коаліція мають однакові точки зору на вступ чи не вступ до НАТО через референдум. З однією поправкою: коаліція вважає, що спочатку слід приєднатися до ПДЧ й одержати запрошення від альянсу. Й лише після цього проводити референдум, мовляв, ніхто нас туди ще не запрошує. Лукавлять: чимало аналітиків вважають, що після приєднання до ПДЧ і виконання його умов вступ до НАТО матиме суто технічний характер, а проведення референдуму можна легко обійти.

Утім, я не про це, а про прагнення представників політичних сил — і прихильників вступу до НАТО, і їхніх опонентів — переконати громадян у: а) привабливості альянсу; б) його неприйнятності для України. Перші чомусь опускають таку «деталь», як те, що НАТО — не громадська організація із захисту барвистих метеликів, а повноцінний військовий блок з усіма відповідними атрибутами, результатами діяльності та наслідками, що з цього факту випливають.

Коли представники правлячої коаліції намагаються переконати нас, що зі вступом до НАТО Україна ще більше демократизується, розв’яже низку соціальних проблем, зокрема, забезпечить житлом військовиків, досягне нарешті європейських стандартів у всіх сферах, то постають запитання: «Лише для цього альянс розкриває свої обійми? Що за меценати готові пролити благодійний дощ на наші голови?» Щоправда, досі жоден з агітаторів за вступ чомусь не спромігся конкретно пояснити: які саме блага одержить Україна від благодійників і за який термін?

Написала ці запитання, і самій ніяково: невже наші політики розраховують, що українці — такі довірливі? Зрештою, чому правляча коаліція не поділиться «таємницею»: а що саме ми повинні будемо зробити для альянсу задля такого комфорту?

Є й інша проблема: як наші сусіди сприймуть такий крок України? І не варто надимати щоки, мовляв, ми — суверенна та незалежна країна, тож можемо робити все, що вважаємо за потрібне. Принаймні досі позиція значної частки політикуму була саме така. Але чому ніхто, в тому числі й сили, котрі виступають проти вступу до НАТО, не пояснили, чим саме загрожують нам такі виклики? Чому, приміром, Партія регіонів, комуністи й усі, хто вважає недоцільним членство в альянсі, не радянськими лозунгами про загрозу з боку імперіалістів-мілітаристів, а конкретними розрахунками не переконають, що рух у цьому напрямку — ризик втратити національний суверенітет, воювати на чужій землі, залежати від сильних світу цього чи волі наддержави? Чи насправді Росія застосує проти України економічні санкції, і чи поверне вона свої ракети на нашу територію — дуже реальні загрози, ігнорувати які не можна. Принаймні політики мали б переконати суспільство або в реальності цих ризиків, або в їх цілковитій нісенітниці. А ми підемо за тими, котрі зроблять це краще.