Уродженець Донеччини, композитор Сергій Прокоф’єв, давно заслужив на те, щоб його твори були постійно присутні в репертуарі на батьківщині. Адже цей композитор — один із найбільш виконуваних у світі.

У Донецькому академічному українському драматичному театрі балетмейстер Василь Маслій узявся за постановку балет-модерну «Лабораторія кохання. Ромео і Джульєтта». Це інтригувало ще до прем’єри. В театрі досить упевнено заявляли, що публіка добре сприйме Прокоф’єва і Шекспіра в сучасній інтерпретації.

— Ця вистава — про боротьбу системи й особистості, — розповів балетмейстер-постановник. — Про те, як у лабораторії кохання хочуть насильно створити ідеальну пару. А ця пара — вільна, і не бажає жити під опікою. Ми хотіли створити таку виставу, щоб навіть глядач, який не розуміється на балеті, міг дивитися без лібрето! В цьому наша відмінність від класичного балету.

У країні, створеній уявою балетмейстера, є така собі лабораторія кохання. Всі мешканці країни народжені в лабораторії. Вони не підозрюють, що десь є інше життя. Джульєтта — найвдаліша «розробка» лікарів, дитя, яке наважується відкинути запропонований «лаборантами» вибір. Виконавці головних ролей — випускниця школи хореографічної майстерності Вадима Писарєва Ганна Логачова та випускник Воронезького хореографічного училища Станіслав Парфьонов. З музикою Прокоф’єва постановник обійшовся досить делікатно, доповнивши її кількома сучасними фрагментами. А те, що вистава іде під фонограму, Василь Маслій пояснив особливістю сучасного балету, який залишає достатньо простору для імпровізації на сцені, але вимагає незмінного музичного супроводу.

— Цей балет — унікальний для драматичного театру, —вважає заступник директора із творчих питань Олег Пшин. — У нашому театрі балетна трупа досі була на становищі «підтанцівки». Це несправедливо. Ми дали змогу артистам розкритися. Гадаю, правильно. Це не в «піку» оперному театру, з яким ми працюємо в одному місті. Але чому не спробувати свої сили і в хореографії?

«Ромео і Джульєтта — дуже заяложена тема, і всюди ставиться один в один, — додав Василь Маслій. — Чесно кажучи, я не розумію «смертей», які тривають десять-п’ятнадцять хвилин. Тому й став копати глибше, щоб зацікавити сучасного глядача».

Сміливість експерименту означає, що театр впевнений у своїй публіці, яка прагне не лише «хепі-енду» на сцені, а й вічних істин, що не втрачають своєї цінності.