Особливості «західного» менталітету з місцевим ухилом

Усманові ще немає тридцяти. Він неприховано хизується своєю «просуненістю» порівняно з багатьма земляками, бо вважає себе прогресивною людиною із західним менталітетом і за кожної нагоди наголошує, що довго жив за кордоном. Як з’ясувалося, «західність» він здобував у... Росії та Ірані: племінника офіцера, що служив прокомуністичному режимові, посилали вчитися до Росії, в Бєлгород, і він прожив там десять років. Дотепер із захопленням згадує про свою вчительку російської мови Жанну Іллівну і навіть збирався передати через мене їй презент. Дізнавшись, що Бєлгород розділяє з Україною кордон, спасибі, благородно відмовився від моїх поштових послуг.

Усман справді непогано знає російську і був добрим гідом по Кабулу (він навіть готовий був відвезти мене до священного Мазарі-Шарифа, міста не тільки визначних афганських пам’яток історії та культури, а й важливого для нас, бо там «поховано дуже значну особу з ваших — племінника Адама». Єдине, від чого відразу і навідріз відмовився, це від подорожі на Південь: «Може, вас і залишать, а мені відріжуть голову, як моїм друзям».

Конфуз трапився, коли я брала інтерв’ю в керівництва нижньої палати афганського парламенту. Оскільки мій помічник мало знався на політичних термінах, очевидно, Жанна Іллівна не передбачала таких перспектив у житті свого учня, структура законодавчого органу в перекладі Усмана мала такий вигляд: «кімната на першому поверсі», «кімната на другому поверсі». На якийсь час я краще розуміла пояснення мовою дарі, ніж переклад з неї. «Почекайте, — кажу, — який поверх, яка кімната? Йдеться про верхню і нижню палати...» «Добре,— погодився мій тлумач, — маленька палатка і велика палатка збираються...»

На щастя, і мій співрозмовник зрозумів, що ми з Усманом зашпорталися між габаритами «палаток»: він перервав розповідь і попросив секретаря знайти когось із парламентських знавців російської мови. Доки тривали пошуки, ми із заступником голови «нижнього поверху» чемно всміхалися одне одному і синхронно розкланювалися, наче на прийомі в японському посольстві. Душевне інтерв’ю виходило. Коли прийшов Хамід, працівник апарату, колишній випускник Київського університету імені Тараса Шевченка, його «землячка» від відчаю заповнювала вимушену паузу поясненням різниці між «ташакор» в російському й українському еквіваленті. Одне слово, «дякую» за терплячість.

До речі, придбаний за кордоном менталітет не заважає Усманові ставитися до «жіночого питання» суто «по-старосвітськи». Зізнавшись, що його дружина, двоюрідна сестра, між іншим (шлюби між близькими родичами тут не тільки не забороняються, а й заохочуються), йому не пасує за рівнем розвитку — вона ж ніде, крім Афганістану, не бувала, мій прогресивний перекладач несподівано обурюється «дурною звичкою» дозволяти жінкам користуватися мобільним зв’язком. «Я своїй дружині забороняю мати мобілку». — «Чому?» — «Їй заважатимуть дзвінками, відволікатимуть розмовами...» — «А чим вона займається, що відволікатимуть?» — «А нічим. Нічого не робить, сидить удома, як жінка...» Дуже зручна у побуті річ — ця «західна вища ментальність» з місцевим ухилом...

Нині в більшості афганських чоловіків «удома сидить» по одній дружині. Багатоженство не заборонено, та економічна ситуація не сприяє полігамії, адже кожну нову обраницю треба утримувати не гірше, ніж старшу. Тому розкіш мати кількох дружин може собі дозволити, як сказав один чоловік, «лише феодал», тобто людина з добрим достатком.

Ще одна особливість — за останні роки багато жінок наважилися попрощатися з паранджею, помінявши її на хустки. Особливі сміливиці навіть кокетливо виставляють на огляд половину голови. Кажуть, на перших порах правовірні чоловіки плювалися і обзивали модниць не дуже гречними епітетами, інші, не такі зациклені на звичаях, з цікавістю оглядали «оголених» співвітчизниць, наче ті дефілювали не по брудній бруківці, а по подіуму. Нині звикли. Тим паче що дами з вищого світу взагалі «тусуються» на вечірках і концертах простоволосими. Це, звичайно, столичне враження. Провінційні жінки, особливо на Півдні, навряд чи дозволять собі таку сміливість. І справа не тільки в контролі талібів над цнотою ісламської жінки. Батько, чоловік чи брат, запевняють, просто вбив би порушницю «протоколу», бо тут уже перемагають звичаї, а не чужі менталітети.

Робота парламенту — це вже досягнення

У вересні 2005 року в Афганістані відбулися парламентські вибори. Так після 32 років перерви в країні відновилася робота законодавчого органу — Національної ради. У нижній палаті (Вулусі джирга) 249 депутатів, із них 67 — жінки. Вибори відбулися за мажоритарною системою в усіх 34 провінціях. У верхній (Мішану джирга) — 102 депутати: дві третини з них обираються в провінційних та повітових радах і одна третина призначається президентом країни за чіткою квотою — стільки-то жінок, стільки релігійних, політичних діячів, учених... Як запевнив секретар парламенту Абдулсаттар Хавасі, до Національної ради обрали найрозумніших людей Афганістану: «Вони репрезентують різні партії, але насамперед інтереси всього народу». Політично-ідеологічний спектр депутатського корпусу справді доволі широкий (в Афганістані зареєстровано понад 80 партій): від колишніх талібів і нинішніх ісламістів до колишніх комуністів. Більшість мандатів опинилася в руках колишніх моджахедів.

У нижній палаті парламенту створено 18 постійних комісій, частина з них за назвою відповідають українським аналогам — з міжнародних справ, фінансів, бюджету, банківської діяльності, а деякі для нас геть «екзотичні», як, наприклад, у справах жінок. Вулусі джирга за регламентом працює дев’ять місяців, розбитих на дві сесії, після кожної у депутатів півторамісячні канікули. Відпочити їм не зайве, адже впродовж сесії вони мають шестиденний робочий тиждень: у понеділок, середу і суботу — пленарні засідання, у вівторок і неділю (в Афганістані вихідний день — п’ятниця) — робота в комісіях і в четвер — зустріч з виборцями. Я сама бачила, як у спеціальному приміщенні на своїх обранців чекали «ходоки» з гірських районів: з обвітреними обличчями, запаленими очима і якимсь відстороненим виглядом, наче чекали не на вирішення справ, а відпочивали перед майбутньою дорогою назад.

До речі, бути депутатом, хоч і престижно за статусом і зарплатою (вона, як на тутешні масштаби, просто вражає — 1200 доларів на місяць, це не 5 доларів середньої пенсії і навіть не 200 місячної платні для чиновників апарату), але небезпечно. Парламентарії — такий самий бажаний об’єкт для терактів, як вищі військові та поліцейські чини. Недаремно закон передбачає для кожного з них по два охоронці, а нині йдеться про збільшення цієї кількості принаймні вдвоє.

Заступник секретаря Мохамад Салех Салджукі наводить статистику депутатської активності. За два роки їм надійшло на розгляд 170 законопроектів, 56 вони вже ухвалили. Серед них — закони про пресу, політичні партії, демонстрації і протести, поліцейську реформу, мінеральні добрива, охорону здоров’я. Під час нинішньої сесії депутати мають намір ухвалити закони про держслужбовців і протидію корупції, а також внести поправки до закону про боротьбу з наркозагрозою. Ще одне завдання — розглянути можливість проведення дострокових парламентських виборів, об’єднавши їх задля економії коштів з черговими президентськими. Більшість парламентаріїв заради бюджету начебто згодні добровільно відмовитися від цілого року владних повноважень.

Питаю про відносини між більшістю й опозицією. Пан Салджукі не приховує: інколи в запалі дискусій депутати кидають один в одного пластиковими пляшками з водою, але не використовують як аргумент блокування роботи парламенту. Цілком випадково, звісно, але саме в цьому місці він відволікся на пропозицію: було б добре, якби я через газету запропонувала українським депутатам обмінятися з афганськими колегами досвідом парламентської роботи. Все-таки він багатий порівняно з їхнім. Прохання, звичайно, передаю, але їхню «Верховну Раду» шкода. Там навіть не підозрюють про багатство нашого досвіду, особливо на нинішньому етапі: пляшки з водою — це як помах пальця перед боксерським кулаком.

У парламенту непрості стосунки з виконавчою владою і президентом, хоча про це розповідають дуже ухильно. Відомо, що торік відбулося кілька гучних конфліктів між сторонами: депутати зажадали відставки міністрів зовнішніх справ та у справах біженців і репатріантів через їхню незадовільну роботу, але Карзай на такий крок згоди не дав. Також не одержали вотуму довіри в парламентаріїв голова Центробанку та один із членів Верховного суду. Але й тут натрапили на опір президента, що призвело до нового протиріччя.

Політологи у відвертих розмовах стверджують, що парламент, як і глава держави, не самостійний у своїх діях, бо здебільшого виконують побажання США. Тому й депутатські протести проти певних рішень виконавчої влади такі мляві. Проте в інтерв’ю голова Національної ради Юнус Каноні рішуче не погодився з такою оцінкою. Принаймні в тій частині, що стосується законодавчого органу. «Неправильно порівнювати молодий афганський парламент з парламентами інших країн, — наголошує він. — Уже є великим досягненням, що політики різного ухилу зібралися в одних стінах. А протиріччя між законодавчою і виконавчою владою свідчить про те, що парламент в Афганістані є порівняно новим явищем...»

Пан Каноні побіжно заперечив і прив’язку рішень парламенту до вказівок з Вашингтона: наприкінці минулого року депутати подали на розгляд президентові свою стратегію зі стабілізації військово-політичної ситуації в країні. Її суть — гарантом стабільності в Афганістані мають стати власні сили безпеки, а не «позичені». Депутати також висловили свою «окремішню» думку про фактори, що мають іноземне і похідне від нього внутрішнє походження: делікатно кажучи, вони не зовсім позитивно впливають на ситуацію в країні.

Свобода слова є. Смертна кара також

Нещодавно афганського журналіста Саєда Камбакхшу засудили до смертної кари. Це викликало велике збурення в середовищі його колег і міжнародних правозахисників. Місія ООН зі сприяння Афганістану закликала судову владу переглянути вирок, оскільки він «підриває засади правосуддя в країні, що оголосила про свою відданість універсальним принципам прав людини».

У парламенті впевнені, що після такого резонансу надто суворий вирок пом’якшить апеляційна інстанція, хоча й не вважають вчинок журналіста зовсім безневинним. Як запевнив заступник секретаря нижньої палати, в Афганістані немає цензури і панує свобода слова. Єдина засторога — вона виписана і в Конституції, і в законі про пресу — не виступати проти найсвятішого для кожного мусульманина — релігії. Саєд порушив це правило, надрукувавши зібрані в Інтернеті матеріали про роль жінок в ісламському суспільстві. Його звинуватили в поширенні матеріалів, що ображають іслам. Здається, навіть за найповнішої свободи слова ця стаття може бути пасткою для необачного вільнодумця.

***

Я повернулася з Афганістану «одним шматком». Відрядження як відрядження. Тільки не полишає відчуття, що цей «шматок» випірнув з товщі століть. З холоду столичних вулиць, із заметених доріг Півночі, із гарячого від воєнних сутичок Півдня. Від дітей, які жадібно хапають привезені мною карамельки «Рошену», від посинілих рук, що з-під брудно-блакитної паранджі тягнуться за афгані. Від древнього народу, який десятиліттями зіштовхують лобами у братовбивчій війні. Від країни зі стародавніми пам’ятками культури, що може і повинна жити достойно навіть у своєму 1386 році....