Чи потрібні країні механізатори?

У селах чимало трактористів та комбайнерів уже давно без роботи, дорослі чоловіки втратили кваліфікацію і надію на те, що сядуть колись за кермо

Декілька місяців тому почула історію одного хлопчини, котру ніяк не можу забути. Із сиротинця його направили на навчання в ПТУ аграрного спрямування. Можливо, цей заклад нині має іншу, моднішу назву. Але варто було лише глянути на хлопчаків, які з цигарками у руках тулились на задньому подвір’ї, на старі зубожілі приміщення, вуличний туалет, що не витримує ніякої критики, щоб зрозуміти: бурса є бурса.

Основний контингент — сільські діти з найбідніших родин. Та ще — інтернатівські. Відшукати серед них тих, хто прийшов сюди за покликанням, — завдання не з простих. Багатьом і навчання це не потрібне, і робота в селі — також.

Перспектива — але далека

А у того хлопчини просто не було іншого вибору: держава гарантувала тут гуртожиток, стипендію і ще харчі. Сироті вередувати не доводиться.

Провчившись, здобув спеціальність тракториста. А що далі? Кому потрібен тракторист, котрий, маючи диплом, навіть не сидів за кермом трактора — ну не було на чому вчитись в училищі. По селах і свої механізатори та комбайнери вже без роботи. Дорослі чоловіки давно втратили кваліфікацію і надію на те, що сядуть колись за кермо. А що говорити про новоспеченого тракториста з бурси?

На щастя, знайшлись добрі люди, котрі допомогли усіма правдами та неправдами піти на навчання до іншого училища. Слізно просили не називати куди. Бо ж усі державні пільги на безкоштовне навчання хлопчина начебто вже використав. Отож і довелось директору нового ПТУ закрити на все це очі, підробляти якісь довідки — жаль хлопчину, непоганий, до знань тягнеться. Та й у житті йому немає більше на кого надіятись, як на свої руки.

Уся ця історія ще раз прокрутилась у голові, коли довелось бути присутній на великій обласній конференції, присвяченій проблемам аграрної профорієнтації молоді. Зібрання було представницьке: і влада, і керівники сільгоспформувань, і освітяни — всі разом мали придумати, як навернути молодь до села, де знайти тих, хто стане висококласними фермерами, трактористами, комбайнерами, агрономами...

Говорили багато і правильно. І про те, що дитину змалечку потрібно привчати любити землю. І що в сільській школі повинна бути своя ділянка, де має вся городина вирости. І про господарства, які мають замовляти спеціалістів. І що зарплата у них повинна бути висока. І різні стимули до праці...

А потім розійшлись і майже кожен подумав: ой, не скоро все це буде.

Чому так? Та тому, що важко готувати спеціалістів для галузі, котра сама не знає, що з нею буде завтра. На яких уроках і з якого класу потрібно розповідати дітям про любов до землі, про необхідність вибрати сільську професію, коли перед очима гіркий приклад батьків, розбиті колишні ферми, зруйновані господарства.

Коли агітує саме життя

За більш як 45-річний стаж свого головування Ковальчук добре знає, що таке кадровий голод. Бо ж молодому керівникові свого часу доводилось розпочинати з господарства, де півроку не було керівника. Гірше в районі годі було знайти. Так ось тоді розпочали з того, що кожного року з десяток людей відправляли на навчання. Вчили за кошти господарства. Потім далеко не всі повертались до рідного дому, але кількість все одно з часом перейшла в якість.

Нині господарство обробляє 6,5 тисячі гектарів своїх та орендованих земель, утримує понад 4 тисячі голів худоби (такого стада в області більше не знайдеш). І все це робиться руками чотирьохсот працівників господарства, майже половина яких — молодь до тридцяти років. Директор місцевої школи підтверджує: за декілька останніх років три десятки випускників залишилися працювати в господарстві механізаторами, водіями, тваринниками. На закордонні заробітки з кооперативу поїхала... одна людина.

І агітувати нікого особливо не доводиться. Агітує саме життя. Стиль роботи господарства. Прибутки, які воно заробляє — торік реалізація продукції становила 16 мільйонів гривень — і якими ділиться зі своїми людьми.

Такі приклади — як перлинки дорогоцінного досвіду, котрі непросто відшукати серед моря сільської безнадії та безперспективності. Якщо підрахувати, в області майже третина старшокласників охоплені профільним навчанням. Освітяни з гордістю рапортують, що це третій показник у державі. Четверта частина ліцеїв —аграрного спрямування. Понад чотири десятки шкіл мають профільні класи з біолого-хімічним, біолого-фізичним та агрохімічним спрямуванням. Якщо додати до цього, що 87 відсотків сільських шкіл мають свої навчально-дослідні ділянки, декілька сотень гектарів ягідників, садів, парники, теплиці, пасіки і міні-ферми, може скластись враження, що кроку не ступиш, не натрапивши на юного аграрія, котрий з часом переростає у висококласного сільського спеціаліста.

А насправді реалії інші. Ті господарства і компанії, котрі стають на інтенсивний шлях розвитку землеробства і тваринництва, кадровий голод відчувають найшвидше і найгостріше. Знаю, як представники однієї з таких компаній, котра вже орендує у краї понад 90 тисяч гектарів землі, практично на кожних зборах сільських громад пропонують роботу. Для сільського люду такі пропозиції — справжня несподіванка. Спочатку вони не можуть ними натішитись. Але дуже швидко стає зрозуміло, що на роботу йти нікому: рівень підготовки механізаторів, комбайнерів, інших спеціалістів виявляється не просто низьким, а примітивним. Садити таку людину за кермо сучасної техніки, котра коштує сотні мільйонів доларів, навряд чи хто наважиться.