Афганістан: рік 1386

У Кабулі холодно. Місцеві старожили згадують, що така нещадна зима, коли «руки примерзають до води», була сорок років тому. Щоправда, кілька градусів морозу вдень спочатку не видалися мені чимось незвичайним, але розмірковувати про відносність температури добре в теплому номері готелю, а не на вулиці, в наметах для біженців з південних провінцій чи неопалюваних домівках більшості мешканців афганської столиці. Люди мерзнуть, і я відчуваю, як леденію сама під теплою курткою: дивлячись на зграйки посинілих дітей-жебраків, на зіщулені жіночі постаті під заяложеними паранджами, на старих — чи то від віку, чи то від способу життя — чоловіків, закутаних у національні накидки, важко не підхопити «бацилу» пронизливої холоднечі. Кажуть, у столиці ще не найгірша картина. Жахливіше північніше, де лютіший мороз і великі снігопади. Снігові замети блокують дороги, що зв’язують важкодоступні райони з провінційними центрами, і люди масово гинуть від холоду й голоду. В країні, де геополітичні інтереси інших держав підкріплюються величезними грошима на обслуговування цих інтересів, замерзають діти. На календарі — 2008 рік, суперцивілізоване ХХІ століття.

Втім, за місцевим літочисленням в Афганістані 1386 рік. Ступивши на афганську землю й озирнувшись довкола, мені здалося (пізніше це враження лише посилювалося), що саме в цю епоху я й потрапила — наче прилетіла не літаком, а на якійсь химерній машині часу. «Що ви дивуєтеся? — спостерігши мій шок, каже перекладач Усман. — Це нескінченні війни повернули нас у Середньовіччя». Можливо, за формою це звучить, як гіпербола. За сенсом, влучно, мов постріл снайпера.

Воєнні дії, що десятиліттями спустошували країну, знищили не тільки економіку: рівень життя в Афганістані один з найнижчих у світі. Дитяча смертність зашкалює за найпохмуріші показники, а середня тривалість життя становить 43 роки (за даними ООН). Перманентна війна не лише виштовхала за межі батьківщини третину населення, вона перевернула традиції. Мабуть, навіть у середньовічні часи жінки так настирливо не полювали з простягнутою рукою на краще одягнених перехожих. І сиві чоловіки не зазирали з такою пронизливою приреченістю в очі, очікуючи на милостиню.

Жебраки — такий самий атрибут вулиці, як допотопні генератори біля крамничок, баранячі туші у вітринах кафе, екзотика яких перекреслює всі наші поняття про правила санітарії, як незнищенний запах пилу в повітрі і їдучого диму з бляшанок, яким обдерті дітлахи наввипередки «рятують» — не питаючи згоди — іноземців від вроків (враховуючи дозу одержаних ліків, така напасть, схоже, не загрожує мені до кінця моїх днів, ось тільки б алергію від диму здолати). Таке воно, життя у «країні війни».

«Ви хоч нас убивали, але щось будували»

Кожне іноземне військове вторгнення на багатостраждальну землю обставлялося благородними намірами. Тільки на практиці це благородство оберталося ще більшим роздмухуванням багаття громадянської війни, потоками крові мирних жителів, спопелінням міст і сіл, розшматованими тільцями дітей, яких бомби та автоматні черги настирливо списували з життя то як «душманів», то як «талібів». Й «інтернаціональна допомога» Радянського Союзу, й «антитерористичні операції» США, по суті, означали одне й те саме — бездушну, байдужу і жорстоку машину вбивства. Вбивства тих, кого начебто мали рятувати від ворогів прогресу. Тільки «прогресивні» бомбардування нищили не так гнізда талібів, як жертв їхньої несамовитості. Бомбам не важливо, на кого вони падають...

— Я люблю свою батьківщину, — зізнався Джамал, таксист (його роздовбану «тачку» сприйняти за таксі може лише повний сліпець, але що зробиш, коли Усман замовив слівце за свого родича: довелося на цій купі металобрухту «розкішно» пересуватися містом, як по мінному полі, — ривками і зигзагами. Джамал — глава великого сімейства і хапається за найменшу можливість щось заробити, аби прогодувати десятеро дітей і старих батьків), — але сниться мені не вона, а чужа земля. Я хотів би вивезти родину з «країни смерті» й оселитися десь, де не чути пострілів, де дружина може спокійно ходити на базар, а діти гратися на вулиці, не боячись стати випадковою мішенню для осколків зодягненої на тіло терористів-смертників вибухівки. Я готовий працювати там вдень і вночі, і хай би в коротких снах мені снилася афганська земля...

Усе це, звісно, утопія. В Джамала зовсім немає грошей на справдження своїх нинішніх снів. І його дружина ходить на кабульський базар. І діти граються на вулиці, неподалік поліцейської управи — потенційно небезпечного місця, бо смертники полюбляють влаштовувати «вогняні танки» саме біля таких об’єктів. «На все воля Аллаха», — приречено махнувши рукою, прощається зі мною чоловік. Він дуже втомився і хоче спати, бо перед тим цілу ніч «працював на вулиці». Можливо, сьогодні від утоми йому взагалі нічого не снитиметься: ні чужа, ні своя земля.

Наступного дня ми з Усманом також ідемо на базар. Не так по місцеві фрукти, як порозмовляти з людьми. Один з чоловіків пригадує, як «тут був Радянський Союз». «Дуже ображаєтеся на радянських?» — цікавлюся. «Що ви? — аж дивується він. — Ви нас хоч убивали, але щось будували, а американці гроші на себе одержують, нічого для нас не роблять. Тільки війну підтримують, таліби їдять ті самі американські харчі, що й наші солдати...»

Інший чоловік узагалі виявляє чудеса поліглотства і своєрідної логіки, вимовивши російською: «Старый друг лучше нових двух». Продавець горішків уважно прислухається до нашої розмови, щось запитує в Усмана. «Він цікавиться, де Україна. Думав, у Штатах. Я йому сказав, що ні. То він просить передати, що тоді він вас любить».

До речі, таке «меркантильне» ставлення до різних «друзів афганського народу» тут досі поширене. Звичайно, на рівні побутових розмов. Політики дипломатично наголошують, що тільки військова операція сил НАТО зупинила «Талібан», а президент Афганістану Хамід Карзай виступає за подальшу присутність у країні іноземних військових формувань.

Не знаю, як з американським меню у талібів, а питання участі міжнародної спільноти у відбудові Афганістану справді дуже актуальне. Країни Євросоюзу мають намір виділити афганській стороні 800 мільйонів доларів фінансової допомоги. Як розповіли в міністерстві закордонних справ, виділені кошти спрямують на фінансування проектів з розвитку інфраструктури в провінціях (стан доріг просто жахливий. У багатьох районах люди перевозять вантажі здебільшого на верблюдах і віслюках. І дороги, звичайно, не єдина проблема), охорони здоров’я і створення інститутів влади на місцях. Утім, прості афганці, яким я переповіла радісну для них новину, поставилися до неї дуже скептично. З причини, яку лаконічно звели до одного слова: «розкрадуть». Кажуть, що не вірять владі, бо там процвітає корупція і хабарі. Що ж, коли це так, тоді хоч у цьому Афганістан не поступається багатьом розвиненішим державам.

Що таке «повернутися одним шматком»

Незважаючи на «допомогу закордону», ситуація залишається нестабільною. Хоч скоротилася кількість широкомасштабних воєнних операцій, дрібні сутички між національними силами і бойовиками продовжують колотити й колоти країну на Південь і Північ. Плюс смертоносні рейди терористів, котрим досі вдається проникати в столицю попри всі заходи безпеки. Як стверджують мої нові знайомі, афганці-таліби не вбивають мирних мешканців, усе це — справа рук пакистанців. Саме їм тут приписують усі немислимі звірства. Почасти це так.

За офіційними даними (доповіддю ООН про атаки терористів в Афганістані з посиланням на представника руху «Талібан»), більш ніж половина «бомбоносців» — іноземці. Здебільшого, це вихідці з Пакистану та близькосхідних країн. При цьому понад 80 відсотків з них тренуються і навчаються пекельного ремесла на пакистанських базах. І вже тут, в Афганістані, використовують здобутий досвід для «транзиту» своєї земної оболонки до «Аллаха», що було б особистою справою, якби не прихоплені за собою чужі життя.

Я поселилася в готелі «Кабул-Серена» — саме тому, який став об’єктом атаки групи озброєних осіб 14 січня цього року. Вони, нагадаю, кинули гранату в охорону, а один з нападників прорвався всередину готелю і смикнув себе за «пояс смертника». Загинуло шість чоловік, серед них норвезький журналіст Карстен Томассен, ще стільки ж отримали тяжкі поранення. До речі, «Кабул-Серена» розташований неподалік Міноборони і президентської резиденції — місць, які добре охороняються. Відлуння того вибуху ще не розвіялося часом. Кров на стіні, яку вчергове зафарбовують при нас, чемні, але насторожені обличчя готельної обслуги. Нині вважається, що жити тут безпечно, оскільки охорону після трагедії значно посилили. Втім, «вважається» — річ умовна. В готелі майже немає постояльців і навряд чи їх відлякує дорожнеча. Пролита кров — погана реклама для готельного бізнесу.

Процедура проходження до тимчасової домівки супроводжується ритуалом: націленими автоматами на авто, що підвозить мене до воріт (автомобілів остерігаються, бо їх часто мінують), потім перевіркою перепустки і вмістом сумки (фотоапарата, диктофона і гаманця з особливою прискіпливістю). Далі мене передають у руки жінки-співробітниці служби безпеки, і вона пильно обмацує кожний рубчик одягу на предмет схованки пластикової бомби. Між іншим, двічі я поверталася до готелю дуже пізно і, не заставши «пошуковиці» на її робочому місці, як людина законослухняна автоматично стала перед її колегою-чоловіком. Він відскочив від мене, наче вжалений: за мусульманським звичаєм, тільки жінка може торкатися чужої жінки. Хороший звичай, звичайно, але, як на мене, слабка ланка в боротьбі з тероризмом.

Така ідилія триває два дні, далі звична, майже мирна картинка рвучко міняється. Перед готелем з’являється бронетранспортер, а від автоматників просто мерехтить в очах. З’ясувалося, у Кабул знову проникли терористи-смертники. Вранці на замінованому автомобілі один з них атакував групу військових, є жертви серед перехожих. За якимись даними, нібито мали повторити спробу нападу на готель. У місті оголосили підвищений рівень безпеки. Воно наїжачилося людьми зі зброєю, наче наелектризована волоссям масажна щітка. Потім ще одне повідомлення про вибух у мечеті. Усман квапливо передає мені поради служби безпеки: не з’являтися в людних місцях, біля поліцейських, військових, урядових структур, парламенту... Найцікавіше, що весь цей інструктаж відбувався саме дорогою до парламенту, куди я мала «прорватися» на інтерв’ю з його керівництвом. Ось тобі і натуралістичний підтекст гуманно-жартівливого побажання знайомого американця: повернутися з Афганістану «одним шматком»...