«Подружня любов розмножує людський рід, дружня любов удосконалює його».

Френсіс Бекон

У цих дітей — незвичайні імена. У батьків — незвичайні стосунки. А сама сім’я зовсім не вписується в розряд ординарних. Петро та Жанна Лавринець виховують одинадцятеро (!) дітей. Сім дочок і чотирьох синів. Молодшому Давидові — 9 місяців, старшій Евеліні — 19 років. До знайомства із чудо-сім’єю підштовхнула не лише журналістська, а й суто жіноча цікавість. Надто вже часто чуємо сьогодні з найвищих трибун про підтримку багатодітних сімей. Але одна справа — заяви й зовсім інша — реальне життя у всіх його побутових проявах і труднощах. Як оце в наш час народити, виховати, поставити на ноги одинадцятеро дітей? Як з’ясувалося, секретів не так уже й багато. Основні — любов, дружба, віра й довіра.

Хоч не пишно, та затишно

Родина Лавринець живе у звичайній міській чотирикімнатній квартирі. Скромна, майже аскетична обстановка. Чисто, затишно, доглянуто. Дітвора із задоволенням проводить екскурсію. «У цій кімнаті сплять молодші, — показує 12-річна Світлана, — поруч — спальня старших сестер. У залі — батьки і маленький Давид. А навпроти — наша із сестричками кімната». Звісно, хороми не царські. Молодші й середні діти сплять по двоє на одному ліжку. Уроки роблять по черзі. Столики для занять є. Але посадити одночасно всіх (а в сім’ї дев’ятеро школярів і одна студентка) за окреме «робоче місце» немає ніякої можливості.

От було б добре застосувати норми житла, прийняті в цивілізованому світі, де в кожного члена сім’ї окрема кімната, не кажучи вже про загальні їдальню, простору кухню та хол, декілька ванних і гардеробну. Але у випадку з великим сімейством Лавринець навіть мінімальні «совдепівські» норми у вісім квадратних метрів на одного й ті не витримано. У середньому на члена сім’ї припадає не більш як чотири «квадрати». Не будують для них десяти- або тринадцатикімнатних квартир. А котеджі новомодні такій сім’ї не по кишені.

— Звичайно, дуже хотілося б жити у великому просторому будинку, — ділиться Жанна Володимирівна. — Так, щоб у дітей були і свої кімнатки, і місце для ігор і відпочинку. Ідеальний варіант — будинок на землі, з палісадником і внутрішнім двориком. Але, в принципі, нас і тут усе влаштовує.

Скромничає мама. Така вже вона за вдачею людина. Не в її характері просити, добиватися, вимагати. Допомагають добрі люди — спасибі їм. От і від самого Президента допомога прийшла. На Різдво одержала родина в подарунок курточки для всіх дітей, теплі, якісні, гарні. І всі точнісінько за розміром. Весь вечір приміряли, цілий показ мод улаштували.

Допомагають і місцева влади, і звичайні люди. «Гріх скаржитися, — продовжує Жанна. — Чоловік працює на суднобудівному заводі «Океан». Зарплати там гарні, до трьох тисяч гривень одержуватиме. Плюс державні виплати на дітей. Нам вистачає».

На перший погляд, сім’я не з тих, що бідують. Діти ситі, одягнені, взуті, оточені увагою й турботою. Але все-таки розміри житла трохи обмежують життєвий простір. У невеличких кімнатах не пострибаєш і не побігаєш удосталь, не посекретничаєш із подружкою або другом, не усамітнишся. А яких розмірів має бути стіл, коли вся сім’я збирається за вечерею? І вже надто складно уявити собі, наскільки важкі сумки з покупками доводиться носити батькам. Як би міг полегшити щоденні турботи особистий автомобіль!

У родині Лавринець — особлива атмосфера, якась надзвичайно світла і добра. Здається, що вони й не замислюються про життєві негаразди. Вони просто добре знають, як їх переборювати. Тому й живуть дружно й весело, точнісінько, як у приказці, — хоч не пишно, та затишно.

На ім’я й по батькові

Батьки називають одне одного на ім’я й по батькові: Петро Степанович, Жанна Володимирівна. І це патріархальне звернення трохи ріже слух. Але так заведено в сім’ї. Насправді певна патріархальність — лише наслідування традицій сімейного укладу, століттями сформованого у слов’ян. Чоловік — добувач, годувальник, дружина — хоронителька вогнища. Лад у родині — наслідок поважного ставлення молодших до старших і навпаки. А душевний спокій допомагає зберегти віра.

Кохання чоловіка й віра врятували Жанну після складної операції. Петро буквально не відходив від дружини, примудрявся і малим раду давати, і смачненьким побалувати. «Уперше в житті я тоді зрозуміла, що кохання здатне на дива, і дотепер вдячна Петрові Степановичу за турботу». А Петро дякує дружині за особливу мудрість: «Будь-який негатив вона своєю мудрістю перемагає. І ще раз переконуєшся в істині: коли Бог створив чоловіка, то вклав у нього багато мудрості, а коли створював жінку — всю мудрість».

— Кожна дитина, — впевнена Жанна, — дарунок Божий. У мене жодного разу не виникало сумнівів, народжувати чи ні. Адже немає нічого прекраснішого, ніж можливість подарувати нове життя. Я б і дванадцятого народила, але лікарі після операції заборонили.

До вибору імен для дітей подружжя підходило дуже скрупульозно й відповідально. З кожним ім’ям пов’язана своя історія. Так, наприклад, першого хлопчика в родині назвали на честь батька, Петром.

— Чоловік казав, що йому все одно, хто народиться, — хлопчик чи дівчинка, — продовжує Жанна Володимирівна. — Але, з’ясувалося, лукавив. Коли після чотирьох дівчат народився син, з чоловіком коїлося неймовірне. Він і стрибав біля пологового будинку, і на велосипеді скакав, і кричав як божевільний: «Я сина народив!». Петя точною копією батька росте.

А от Єлизавета з’явилася на світ у складні для сім’ї часи. Петро Степанович тяжко занедужав. У нього виявили рак кишечника. Думали, відвернулося щастя назавжди. Але віра й підтримка рідних змусили відступити страшне лихо. Хвороба пішла, а з’явилася маленька Ліза, татова улюблениця. Ім’я дочки обрано усвідомлено. Батько вважає, що в ньому дві божественні складові — «єлей» і «завіт».

Усі діти сім’ї Лавринець дуже різні й по-своєму талановиті. Старша Евеліна вчиться в музичному училищі, грає на скрипці, домрі та фортепіано. Лючія захоплюється німецькою мовою, мріє вступити на «іняз». Світлана — вигадниця й акторка, завжди в центрі уваги, хороший організатор. Людмила вчиться у школі з математичним ухилом, чудово малює, грає на домрі. Данило ходить на фехтування, Наташа — веселушка й дуже любить співати. А разом вони — відмінні помічники в домі, кожний відповідає за свою ділянку роботи. Один готує, другий прибирає, третій пере. Дівчатка на зиму жилетки теплі для всіх зв’язали, пиріжки печуть такі, що пальчики оближеш.

Цього року сім’ї Лавринець виповнюється 20 років. Усупереч прикметам, одружилися Жанна і Петро у високосному 1988 році. І відтоді почуття, що «сильніше за пристрасть, більше, ніж любов», супроводжує їх по життю, допомагаючи переборювати будь-які перешкоди. А в прикмети вони не вірять.

Від автора. Якщо у вас є бажання і можливість допомогти родині Лавринець харчами, дитячими речами, предметами побуту, звертайтеся за адресою до редакції.

Миколаїв.

Фото автора.