Це було дуже давно, але було... Петро вважав себе на той час уже зрілим парубком. Аякже — тридцять три роки мав за плечима, ще й вуса розкішні виплекав. Словом, парубок гарний, «хоч воду пий». Дівки легко в нього закохувались, бо до того ще й характер мав м’який та не без почуття гумору. Але серце парубка мовчало.

Якось прогулювався він надвечір і запримітив дівчину, котра в себе на городі господарювала. Перше, що впало у вічі, — червона сукня в білий горох і така само хустка. Зупинився чоловік, очей відвести не може. Отакої: на зеленому тлі городини нагнута постать дівки — наче квітка!

— Гарний стан! — зауважив сам собі Петро. — Та не видно, яка ж вона на обличчі.

Підійти на город чомусь не наважився, лише вирахував, яка то хата має бути на вулиці.

Літнє надвечір’я поволі переросло у вечір. А Петро вже тут як тут, переминається з ноги на ногу біля перелазу наміченого обійстя. Раптом парубок почув чийсь плач. Недовго думаючи, переметнув через перелаз і одразу побачив ту саму червону сукню. Дівчина сиділа у горідчику під старим кущем жасмину і заливалася слізьми. Від хвилювання серце парубка ледь не вискочило з вишитої пазухи, але він все ж узяв себе в руки і підійшов ближче.

— Здоров була, дівчино! Чого очі мочиш? Красу змиєш! Що там у тебе за неприємності, може, допоможу якось?

— Ай ну, дядьку, йдіть собі куди йшли! І без вас тоскно... — плакала далі дівка.

— Е, так не годиться, розкажи, що сталося, а то і я заплачу — зауважив жартома. — Та хоч признайся, як тебе звати?

— Гапкою, а вас?

— Я Петро, а батька Климом звали. Знаєш таких?

— Та хоч село велике, проте знаю. У вас ще брат Федір є, так?

— От і познайомились. А тепер розповідай, що за халепа, а я ту біду руками розведу.

— Нещодавно померла наша мати Катерина. Залишилися ми з сестрою та ще батько, — схлипнула Гапка. — Батькові женитися припекло, а ми з сестрою проти. Воюємо з ним... А сьогодні він злий, як ніколи — напився і казиться! То Марія з переляку втекла до хрещеної, а я тут з ним сама лишилася. Он, чуєте, кричить, що все в хаті порубає!

З дверей справді лунала п’яна лайка. Петро, не довго думаючи, переступив поріг.

— Добрий день, добрий день! Як поживаєте, що поробляєте? — звернувся до чоловіка. Той аж оторопів від несподіванки. Червоний, скуйовджений, стояв посеред хати, а перед ним — колода, на якій дрова рубають. На колоді купою лежали вишиті рушники, зняті з ікон.

— Уб’ю, зарубаю! Все порубаю к бісовій матері! Де сокира?! — загорлав у відповідь.

— Та зачекайте, ще встигнете порубати, я вам допоможу! Краще скажіть, як вас звати, — спокійно промовив парубок.

— Де сокира? Гапко, ану неси сокиру, бо вб’ю!

— Та не кричіть уже так, — усміхнувся Петро. — Гапко, неси дві сокири, будемо зараз рубати.

Дядько замовк, витріщив очі на хлопця:

— Яковом мене звати. А ти хто такий і чого приплівся?

— Я Петро. Прийшов вашу Гапку сватати.

— А горілку приніс?

— Аякже! Кидайте цю брудну справу, встигнемо ще все порубати. Пішли краще горло промочимо.

Гапка здивовано спостерігала цю сцену і з переляку навіть плакати перестала. Не розуміла, що діється, але впевненість Петра її заспокоїла. Парубок тим часом витягнув з-за пазухи півлітрову пляшку і поставив на стіл.

Дівчина метушилась коло печі, наливала куліш в полумиски, викладала дерев’яні ложки, діставала кухлики до горілки. Словом, у хаті запанували мир і спокій. Поки чоловіки між собою жваво теревенили, потихеньку зникли з колоди рушники, а далі й сама колода перекочувала назад у подвір’я. Після невідомо якої вже ліком чарчини з хати залунала пісня сильними чоловічими голосами: «Дівка в сінях стояла, на козака моргала. Ти, козаче, ходи, мене вірно люби, серце моє, серденько!»

Ось так дивне знайомство переросло у кохання назавжди. І голод, і війну — все Гапка й Петро разом пережили. Лишили по собі добру згадку та чистий гумор...

Гапці поталанило — після довгого полону в концтаборі її Петро вижив і повернувся додому. Але багато жінок в їхньому селі залишилися вдовами. Роботи довкола — непочатий край, і скрізь потрібні були сильні чоловічі руки. Як помітить Петро, що в Теклі тин згнив чи в Параски сіно треба косити, бере свій дерев’яний ящик з інструментами чи клепає косу — і вперед до роботи. Гапка, бувало, навіть ревнувала і хотіла дорікнути сердито чоловікові. А він у відповідь щоразу приказував:

— Жінко, чого кричиш? Дивись мені, а то в неділю виведу на базар та й продам. Нащо мені така сварлива здалася?

Гапка намагалася знову завести своєї, сварилася далі. А дід лише усміхався собі у вуса:

— Била жінка мужика, пішла позивати. Присудили мужику її перепрошати. Прости мене, моя мила, що ти мене била! Куплю тобі бочку меду й коновочку пива!

Дружина не витримувала і починала сміятися:

— Та ну тебе! Що ти за чоловік — навіть посваритися по-людськи не можна! Вже й уся злість пройшла.

А до Петра Климовича ще й кличка прижилась: «Добрий день». Бо завжди вітався з усіма, чи то мале, чи то старе, знайомий хтось чи ні. А допомагав людям без запрошення чи оплати. Піде баба десь по хліб чи до сусідки, вернеться — а тин вже й відремонтований, як новенький стоїть:

— Це вже Добрий день потрудився. Піду Гапку провідаю, подякую за Петра.

Прожили вони разом довгі п’ятдесят років, тільки Бог діточок не послав. Зате півсела хрещеників мали!

Житомир.