«Через дев’ять років після війни...»

Після публікації в «Голосі України» матеріалів «Андрій Ющенко врятував мені життя» (№83 від 8 травня 2005 року) та «Молюся за побратима Андрія Ющенка» (№178 від 4 жовтня 2007 р.) редакція отримала чимало відгуків. Розповідь про колишнього дев’ятнадцятирічного в’язня концтабору Освенцім Дмитра Юрченка з Черкащини, котрого вирвав з лабет смерті в 1943 році його земляк із Сумщини Андрій Ющенко, до глибини душі схвилювала читачів.

Не залишила байдужим ця історія й Президента України. Під час перебування в Каневі Віктор Ющенко зустрівся з побратимом свого, на жаль, вже покійного батька. Дізнавшись, що у 83-річного голови сільської ветеранської організації немає легкового автомобіля (хоч Дмитро Єфремович має сорокалітній професійний стаж водія), Віктор Андрійович пообіцяв допомогти.

Президент дотримав слова. Торішньої осені, знову відвідавши Черкащину, він вручив ключі від новенької «Славути» колишньому в’язневі і фронтовику. Розчулений ветеран дякував і зі сльозами на очах згадував Андрія Андрійовича Ющенка, якому зобов’язаний своїм життям. Шкодував, що не дожив побратим до сьогоднішніх днів, просив Віктора Андрійовича через автора цих рядків передати йому післявоєнну фотокартку рятівника.

Невдовзі я отримала від Президента пакет. Разом з моїм героєм прочитали листа: «Шановний Дмитре Єфремовичу! — писав Віктор Ющенко. — З теплотою згадую нашу нещодавню зустріч на Черкаській землі. Наше спілкування вкотре оживило в моїй пам’яті спомини про нелегку долю батька, наповнену випробуваннями та стражданнями, як і про долі сотень тисяч людей, які пережили жахіття та нелюдські умови війни і нацистських таборів.

Вірю, що нашим дітям та онукам ніколи не доведеться зазнати тих лихоліть, що випали на долю Вашого покоління.

З приємністю надсилаю Вам на пам’ять батькову та мою фотографії.

Бажаю Вам здоров’я і життєвих сил на довгі роки», — закінчив листа Президент.

...Як найсокровеннішу реліквію взяв старий ветеран до великих, натруджених рук фотознімок воєнного друга. Поруч поставив світлину його сина. Були вони навдивовижу схожі між собою. «Тепер, Андрію, — мовив затремтілими губами, — поїду до тебе на зустріч. Обніму могилу, покладу окраєць хліба, яким ти у найтяжчу хвилину ділився зі мною...».

Заспокоївшись, Дмитро Єфремович повідомив, що на весняні поминальні дні збирається відвідати Хоружівку, рідне село Ющенків, вклонитися могилі свого друга. «Мабуть, сам Господь Бог допоміг Андрієві у сорок третьому врятувати мене від неминучої смерті, — замислено вів далі.

— Не знав Андрій, — продовжив після паузи, — що мій день народження — 23 лютого. Хіба нам тоді було до іменин?! Через дев’ять років після війни, цього ж дня, 23 лютого, у нього народився син, якого назвали Віктором. Ось такий збіг, про який мені приємно згадати...».