Приазовський район вважається однією з найбідніших територій у Запорізькій області. До цього призвели колишні перекоси в його економічному розвитку, хоча, як виявилося недавно, золото лежить просто під ногами — тільки копни глибше... Геологи розвідали тут величезні родовища залізної руди, за розробку яких розгорнулася справжня битва між потужними фінансово-промисловими групами, а також кілька джерел мінеральних вод, що за цілющими властивостями не поступаються найпопулярнішим з відомих нам мінералок. А ще є тут тепле Азовське море, відома на весь колишній СРСР, але занедбана до абсурду грязелікарня у Строганівці... Та найбільший скарб — все-таки самі жителі багатонаціонального району, який подарував Україні немало відомих імен.

Серед тих, кого згадують з особливою гордістю і теплотою, — двічі Герой Радянського Союзу генерал-полковник Василь Петров, знаменитий мандрівник і мореплавець Федір Конюхов, відомий український письменник Дмитро Міщенко, академік Юрій Шилов та художник Олександр Зюзін, який прославив рідний край портретами земляків і пейзажами. Більшості з них присвячені експозиції в районному музеї, а в Дмитрівці стоїть хата, в якій народився і виріс відомий на увесь світ радянський генерал, чия особиста трагедія (втратив у бою обидві руки, але до кінця життя залишався в строю) стала прикладом великої мужності, героїзму та незламності духу для всіх прийдешніх поколінь.

Але чи потрібні нині Україні герої, і якщо потрібні, то які? Про це подумав, побувавши на малій батьківщині Василя Петрова та поговоривши з його земляками. На жаль, у селі немає бронзового погруддя двічі Героя Радянського Союзу, як належить за статусом почесного звання. І причиною тому — сам Василь Степанович, котрий, не бажаючи засмучувати рідних, довго не озивався. Так довго, що йому встановили пам’ятник в однойменному селі на Тамбовщині, і ніхто потім не побажав виправити тієї дурниці... Але, думається, цю, вже історичну, несправедливість варто було б виправити, бо хіба можна, щоб чужа слава належала людям, зовсім до неї не причетним? Тільки хто візьметься повернути пам’ятник уже з іншої держави, а коли його не віддадуть, то виготовити новий, якщо з усіх кутків волає бідність? Однак не такі то вже й великі гроші для державного бюджету, якщо нам і справді потрібна звитяжна спадкоємність поколінь. Та й місцева громадськість могла б скластися на пам’ятник. Бо, якщо бути відвертими, нинішнього надзвичайно посушливого року всі директори місцевих сільгосппідприємств придбали новенькі «Джипи» різних калібрів. Тож, виходить, гроші в декого водяться, і немалі...

Сама ж Дмитрівка поволі приходить у запустіння. Та й не тільки вона. За словами голови районної ради Петра Баздирєва, нині в районній державній адміністрації виношують проект ліквідації аж 12 «карликових» сільських рад, що дало б змогу скоротити бюджетні витрати на мільйон гривень. Але, підраховуючи економію, ніхто не замислюється над тим, що це призведе до остаточного занепаду невеличких населених пунктів і нескінченних мук їхніх жителів. Адже слідом за сільрадами закриються школи, амбулаторії, фельдшерські пункти, а за банальною довідкою людям доведеться ходити пішки десятки кілометрів. За такої катавасії про хату Петрових згадують нечасто, тим більше, що це не комунальний заклад, а звичайнісіньке домоволодіння, яке належить сестрі прославленого генерала Олександрі Степанівні. Але люди тут бувають, здебільшого школярі, бо це хоч і не офіційний, а все ж таки меморіальний музей, де у світлиці зберігається чимало документів, фотознімків та особистих речей двічі героя.

Садиба Петрових розміщена за півкілометра від села, по сусідству збереглися ще дві хати. Поряд із цим хуторцем — руїни тваринницького комплексу. Видовище не вельми приємне, а коли подумати, що сюди можуть завітати зарубіжні туристи, то й ганебне. Але таке наше життя. Не надто доглянуте й подвір’я пенсіонерки, хоча, коли відкривався будинок-музей, його обгородили парканом, дещо підремонтували, на причілку повісили меморіальну дошку. Що тут незвичайне, то це могутній дуб, який у дитинстві посадив Василь Степанович. По цьому дереву в лихоліття батьки й судили, що їхня кровиночка жива, і не вірили похоронці. Адже поряд ріс іще один дубочок, який посадив молодший брат Стьопа, та засох у голодному 1933-му, коли хлопчик пропав у дитбудинку. Так і не змогли потім відшукати його сліди, хоч дехто стверджував, що він не помер, а був усиновлений добрими людьми.

Слухаючи сумну оповідку, я весь час дивувався, звідки черпав переконання та наснагу для своїх великих подвигів майбутній генерал? Адже радянська влада завдала його родині стільки горя! Коли почалася колективізація, у Петрових відібрали всі лісоматеріали на будівництво тваринницьких приміщень, і нова хата, де жила багатодітна сім’я, аж три роки стояла без даху. Потім батька заарештували, і він надривав жили на будівництві Біломорканалу, а його старенька мати та син померли від голоду. Та й потім складалося не все просто, адже під час окупації односельці вибрали батька старостою. Однак фашистським посіпакою він не був, чим міг, допомагав людям, тому після допиту в штабі восени 1943-го його відпустили й більше не чіпали. А про подвиги сина рідні та земляки довідалися більш як через десятиріччя. Тож про якесь заступництво у високих колах тоді і мови не могло бути.

І все ж громадський інтерес до родини Петрових поволі згасає, як стираються з пам’яті нових поколінь події вже далекої Великої Вітчизняної війни. Воно й зрозуміло: коли село перетворюється на пустку, навіть хата-музей до нього не звабить. Добре, що районна влада наділила Олександру Степанівну мобільним телефоном, тепер і світ до неї наче поближчав. Але старість — не радість. Самотніми зимовими ночами бабусі ввижається, що на подвір’я до неї заходять злодії, і вона засипає скаргами всі інстанції. А там і красти вже нічого, хіба що добродушного Шарика, який ніколи не сидить на прив’язі...

Хоч як прикро про це говорити, але такий заклад живий доти, доки живе його господиня. І коли приазовці справді хочуть, щоб їх шанували як земляків генерала Петрова, то мають подбати про завершення ремонту районного музею, який перевели в приміщення колишнього профтехучилища. Поки що відвідувачів тут приймають два зали, в одному з них розміщена постійна експозиція, присвячена Василю Степановичу. Але вже рік, як ремонтні роботи припинилася за браком коштів. Нічого в районному бюджеті не планується і на 2008 рік. Зрозуміти можна — коли треба ремонтувати школи й лікарні, латати водопроводи й тепломережі, до духовності вже руки не доходять. Тому про неї дбають ентузіасти, такі, як колишній «червоний слідопит», а нині екскурсовод музею Наталія Мусенко, керівник молодіжного клубу «Пам’ять» Лариса Пасько, заступник директора Приазовської загальноосвітньої школи № 1 Валентина Романенко. Завдяки їхнім зусиллям в районному будинку культури щороку проводяться заходи з ушанування пам’яті двічі Героя Радянського Союзу Василя Петрова, встановлюються імена воїнів, котрі поховані в братських могилах на території району.

— Якось я виступала перед восьмикласниками з лекцією про життя-подвиг генерала Петрова, — ділиться Наталія Мусенко. — Пройшло хвилин з десять, і я відчула, що аудиторія мене не сприймає. Поглядаю на вчительку, а вона тихесенько пояснює: не дивуйтесь, мовляв, вони ще до цієї теми не доросли. Велику Вітчизняну, себто Другу світову, вивчають у десятому класі. А вся логіка зводиться до того, що наші співвітчизники воювали за незалежність України по-різному: одні — з фашистськими, інші — з фашистськими та радянськими окупантами...

Мене це вразило не менше, ніж екскурсовода районного музею. Але вирішив усе ж пересвідчитися, чи й справді таке може бути. В обласному управлінні освіти запропонували на вибір кілька підручників з історії. Вибрав той, що написала місцева знаменитість. Читаю: все наче правильно й об’єктивно, але, о Боже, яка казенна мова закостенілого штабіста! І — жодного світлого імені. Наче й не було у нас Космодем’янських і Матросових, Маресьєвих і Петрових, наче не з ними пліч-о-пліч воювали з лютим ворогом наші батьки.

То чого ж можна вимагати від замучених численними негараздами районних чиновників, якщо сама держава руками своїх істориків закреслює сторінки минулих звитяг, не дбаючи про виховання майбутніх героїв!

Запорізька область.

На знімку: Олександра Степанівна Петрова в музейній кімнаті власної хати.

Фото автора.