І торік ми, будучи в Криму, приїжджали вклонитися до могили Юлії Друніної і талановитого сценариста Ленініани Олексія Каплера. Лежать вони разом на українській святій землі. Їхні страждання за життя значущі, заслуги, внесені до світової культури, безперечні. У нашій колись спільній країні СРСР один був гнаний Сталіним жорстоко і немилосердно. Дочка Сталіна, Світлана Аллілуєва, опублікувала у свій час листи до Каплера, свого коханого. Цю книгу Аллілуєвої зачитував до дірок інтелектуальний світ. І вона любила цього чоловіка палко, глибоко і страдницьки. Напевно, було за що любити. Він був розумний, гарний, талановитий, популярний. Каплер був старший за Аллілуєву. Але не це, очевидно, розгнівало Сталіна.

Юлія Друніна зійшлася з ним після його вигнань, в’язниць. Кажуть, побувавши одного разу на Україні, в Криму, вони написали заповіт: поховайте нас там, разом.

Могила поруч з могилою Олександра Гріна.

До них ідеш повз неї.

Тут усе так тихо, так спокійно не тільки вночі.

Денна тиша, заспокоювач, діє на душу. Хочеться помовчати, озирнутися довкола.

Відразу пригадуєш: отут, неподалік — могила Мамая.

Уявіть, скільки століть пропливло над цією землею з Чорним її морем. Скільки хорошого тут пов’язано і з часом, і з предками, і з нині живущими. Їй-богу, соромно говорити тут про грішне — поділ мов.

(Серйозні нотатки на берегах)

1.

«Планета Юлія Друніна, або Історія одного самогубства»...

Ця книга — Миколи Старшинова, поета, однокурсника Юлії Друніної по Московському літературному інституту імені О. М. Горького, потім чоловіка Юлії.

Книга вийшла в 1994 році. Вже тоді Друніна мала планету свого імені. Кримські астрономи Микола і Людмила Черних відкрили нову малу планету, що одержала порядковий номер 3804, і назвали її ім’ям Юлі. Це не вписується в її нелегку долю, у поетичний земний ряд її любові до світу, Неба, землі.

Микола Старшинов, що пройшов по цьому злому світу війни, ладен був цілувати кожен вдалий рядок її вірша, пише про Друніну післявоєння — найважчого нашого часу, голодного і холодного, часу переможців.

У такому священному храмі — Поезії — начебто і не варто соромитися свого одягу. Тільки-но — пережито поранення.

Вони йдуть, уже закохані, мирні; земля не палахкотить в огні. Вона соромливо читає:

Возвратившись с фронта в сорок пятом,

Я стесняюсь стоптанных сапог

И своей шинели перемятой,

Пропыленной пылью всех дорог.

І відразу, мовби на вшанування обов’язку, який робив і робить людину вищою:

...Школьным вечером,

Хмурым летом,

Бросив книги и карандаш,

Встала девочка с парты этой

И шагнула в сырой блиндаж...

Це тільки тепер знаходяться «знавці» і скептики-критики, які вишукують у суворій воєнній поезії «те-то», буцімто тоді придумане. Багато хто тепер дивується: як це, у шістнадцять років, запасний артилерійський полк, підйом — о шостій, відбій — об одинадцятій, гарматка-сорокап’ятка. Як це в сімнадцять, що тільки-но почалися, після запасного — фронт? А з фронту, після перемоги, екстреним ешелоном — до самісінького афганського кордону; кур’єрська швидкість: там — нові вороги. Щоб їх «повчити». Гарт: п’ять км — туди, по пісках, п’ять км — назад, але по горах.

І відразу — в бій!

І ми покажемо цим квакаючим із зарубіжжя, що значимо і що несемо з собою світові. Ми непереможні, ми завжди готові — й нема нам перепон!

І так завжди в душі, хай і сім з лишком років строкової...

Хвилини щастя — Будинок офіцерів. І пісні, і танці, і вірші. Наші, ти прожив цим: слова, вилиті в золото, з тобою потім крокують по каракумських пісках. Мама, братики — це все ціле. І вся країна — ціла, непереможна.

Я тоді знав напам’ять багато віршів. У тому числі і Юлії Друніної. Мої однолітки були з обмеженою освітою. Слава Богу, мене прийняли в селянську, сільську школу в Тамбовській області. Закінчив дев’ять класів, а однолітки — по шість, п’ять. У війну лише двоє з мого призову закінчили десятилітки. Я відразу пішов у візники — у сорок першому призвали батька, пішли на фронт добровільно старші сестри — Ася і Шура. Залишився вдома за хазяїна.

Важко тепер уявити людей з низькою освітою, що просять: почитай Друніну! Почитай Симонова!

Читали і Юлію Друніну. Не в усіх була на фронті любов із санітарками, телефоністками. Але кожний намагався на фронті прикрити їх своїм тілом.

Микола Старшинов пройшов фронт.

Він любив Друніну за всіх загиблих і живих. Якщо комусь здається, що війна не зробила росіян, українців, казахів, узбеків і солдатів багатьох інших національностей у стосунках з жінками чистішими, вищими за саме лише бажання, — глибоко помиляється. Жорстока війна змиває гидоту і бруд з чоловіка.

Була віра в любов!..

Чому це могутнє, вагоме почуття і вело, і вело потім до піднесення країни. Змучені жінки були тепер поруч із тими, кого вже не втратиш навіки, кого не вб’ють. А жінкам, що пройшли пекло бойових дій і теж прийшли додому, не вбиті, не покалічені, залишилася сила звідтіля, з вогню і полум’я. Жінки-фронтовички шукали свої долі вперто, щоб пізнати щастя і материнства, і вільного, не під команду, пошуку і щастя, і долі. Спільне життя в мирі тоді так об’єднувало людей, змушувало підкорятися мимоволі пориву — відбудуватися, залікувати рани, утамувати тугу за полеглими, зробити і за них країну багатою, впорядкованою і найпередовішою в світі. Усе це йшло під пісні, вірші, радянський запал.

Вишукана поезія Юлії Друніної того часу — мовби подих з минулого. Не забудемо! Не забудемо! Не забудемо ніколи!..

2.

...Ми всі стоїмо біля могили Юлії Друніної й Олексія Каплера.

Скільки людині треба, щоб залишатися людиною? Хвилюватися і хвилюватися в цьому старіючому світі! Усе видно далеко, страждання крутять долі. Війни давлять серце, минуле стоїть у строю і раптом ворухнеться шеренгами і піде знов. Тут, біля могили, долі цих люблячих і там, у вічності, настановляють, як жити, щоб ти був відповідальніший у кожнім своїм кроці, у кожнім своїм запальнім слові і з трибуни, і в вуличних політичних масовках, оплачених наперед і заздалегідь.

Нічому часом не навчилися! Той — синій, той — червоний, той — сіро-буро-малиновий, той узагалі ніякий — прийшов на шару, у ленінському курені — тусовка з горілочкою й пивом. На шару! Вождики проплатили! Їхній електорат зашкалює за сто відсотків: решта — це взагалі туфта, безпроцентна і нікчемна шантрапа. Тільки — Ми!

А в душі співають і плачуть слова війни (вже не пощадить нікого!):

...Но повсюду клубится за вами,

Поколеньям другим не видна,

Как мираж, как проклятье, как знамя,

Мировая вторая война...

Мені пощастило чути цей вірш із вуст самої Друніної в Київському політехнічному інституті. Зал мовчки встав і довго, довше за всіх з московських поетів, їй аплодував.

Доля! Вигнаний з газети за те, що не написав про редактора гидоту, я, за порадою розумних друзів, як то кажуть, пробрався в будівельний студентський загін політехнічного, в якому працював бійцем на будівництві дороги на Самотлор, будинків у Нижньовартовську. Мені здавалося, спочатку студенти цуралися мене. Якась підстава! Вже тоді «вільний дух протесту» витав у студентському поколінні. Але яке було моє потрясіння, коли командир «двадцятки» став захищати мене від інспектора, якогось професора, що приїхав, виявляється, і з приводу «гнаного», але вільного, який гуляє і підбиває до вольниці студентство. Знищити на корені! Він це казав мені в очі. Ніяка газета тебе не відмиє!

Я тоді друкував матеріали в «Козу» («Комсомольское знамя»). «Він там, у Сибіру, сміється з нас!» Дем’яненко і «двадцятка» говорили по черзі, і говорили «політично гостро» (потім професор це обнародував) про гоніння на інакомислячих, «вони били в точку».

Дотепер вдячний керівництву Всесоюзного студентського загону і «Тюменской правде». Газета надрукувала мої нариси. Забігав і командир нашого загону: «Давай у відрядження куди хочеш!» Я сказав: працюватиму в «двадцятці»...

Найщасливіше було одного разу, після тяжкої роботи. У того самого відмінника (прізвище, убий, не пам’ятаю) була книга з дарчим написом Юлії Друніної. Він був на вечорі й організатором у недобудованому ще тоді спортивному комплексі.

Інше вже разом із сонцем тайговим — день і ніч однакові — кричало і бунтувало покоління. У гробовій тиші читав цей гарний хлопець з подарованої книги все підряд.

Війна повернулася сюди, до них. Вони розповідали, зі слів матерів і батьків, що було там, на війні. І чим переміг народ сильного підступного ворога...

Я потім, забрівши в кедрівник, плакав, як мале дитя. «Вони наші! Наші!» Я пам’ятав кожне слово моїх захисників з нового покоління.

3.

Я мимоволі відхилився від опису самого вечора Друніної в політехнічному. Він кипів, вирував. «Технарі», інженери — ця без п’яти хвилин еліта, виявляється, читає! Вона сміливо виходить на сцену, розумно дякує і дякує. І все — Друніній. І все — її живим віршам. Запам’яталися слова одного студента:

— Я обов’язково куплю ваші книги і читатиму і мамі, й бабусі — вони фронтовички — вашу святу, живу як життя, творчість. Діти мої теж читатимуть, щоб із того часу ніщо не забулось.

Тут, у політехнічному, були овації за оваціями. Друніна скромно виходила на виклики, кланялася якось по-старомодному, з якоюсь скромною російськістю. 3наючи, де перебуває, вона прочитала «на ура» щось зі свого перекладеного на українську. Знову кричали: «Ще! Ще!»

Один хлопчина, першокурсник, вийшов на сцену і сказав:

— Ми запам’ятаємо цей вечір назавжди! Будемо розповідати про нього всім!

Звичайно, дивним може бути мій цей здогад. Але коли ми стояли біля могили Друніної й Каплера, середніх років чоловік привів свою матір сюди. Він сказав: «Колись я мамі це пообіцяв...»

Його мама стала на коліна і почала молитися. Потім говорила вголос:

— Юлю! Юлю! Я ж теж санітаркою була! Щодня в чужій крові... Щодня — п’ятьох у медсанбат, а більше й більше — в похоронку! Юлю моя! Як же ми з тобою її, проклятущу, пережили? Ти, кажуть, училася, як складати розумно вірші! А я лише до технікуму і доповзла! Як народила синочків... Ось він один який! Це він мене напоумив до тебе прийти. У морі мирному хлюпочемось... А ти лежиш, бідолашна! Ще б жити та жити!..

Тоді, в політехнічному, я підійшов до москвичів, що були в одній творчій групі з Друніною. Сказав їм, що з газети. Добре було б, якби Друніна щось сказала чи черкнула пару слів.

Хвилин через п’ять Юлія підійшла сама до мене.

— Ви знаєте, де можна знайти дім Ахматової, Ганни Горенко? Чи залишився цей будинок? Чи є пам’ять про Гумильова в Києві?

Ми потім юрбою бродили по місту. Отут вона, Ахматова (Горенко), начебто вінчалася. Де точно — ніхто до пуття не знає. А хто і знає, боїться. Ще в душах мислячих киян стояв сморід ждановських розправ із кращими російськими письменниками, і в першу чергу з Анною Ахматовою.

Я навіщось почав розповідати про ті часи, коли почалась аракчеєвщина ждановської постанови. З політвідділу прийшли мене агітувати виступити.

— Майоре, — якось по-особливому твердо й беззастережно сказав мій редактор, — навіщо ви намагаєтеся спокусити молодшого лейтенанта? У нього своя голова на плечах. Він знає, як виступати і де. Друкується тепер добре. А доповіді — це ваш обов’язок!

Мої московські друзі засміялися.

4.

Звичайно, Микола Старшинов любив Друніну щиро, глибоко. Ця маленька за обсягом книга «Планета Юлія Друніна» тому свідчення.

Він ввів у неї найкращі її вірші. Ось третій за рахунком її вірш (укладач він сам):

Я только раз видала рукопашный,

Раз наяву и сотни раз во сне.

Кто говорит, что на войне не страшно,

Тот ничего не знает о войне...

Наступний за ним:

Целовались.

Плакали

И пели.

Шли в штыки.

И прямо на бегу

Девочка в заштопанной шинели

Разбросала руки на снегу.

Мама!

Мама!

Я дошла до цели...

Но в степи, на волжском берегу

Девочка в заштопанной шинели

Разбросала руки на бегу.

І за цим віршем — знаменита «Зінка». Покоління зачитувалися ним. Кожен рядок — антивоєнний. Він волає, плаче, закликає до миру.

Пам’яті однополчанки, Героя Радянського Союзу Зіни Самсонової. Цитую останні рядки:

«И старушка в цветастом платье

У иконы свечу зажгла...

Я не знаю, как написать ей,

Чтоб тебя она не ждала» (1944).

5.

Побут, скоріше, не знищив їхню, Старшинова і Друніної, любов. Нестатки, гонитва командировочна за копійкою. Усе було, але терпимо. Знищив і розлучив цю пару так званий спосіб тодішнього життя. Старшинов наводить рядки із його з Юлією «ходіння по верхах». Іде якийсь концерт чи щось подібне. Юлію солдат пропускає, так хтось наказав. А Старшинова, теж знаного в народі, — гвинтівка на бойове положення. Він дзвонить дружині, та дзвонить Щипачову — сьогоднішньому хазяїнові. Дозволяють. Сам Щипачов виходить до них: завтра він прийме її.

На завтра Старшинов стереже двері, куди пішла дружина.

Друніна вибігає розпатлана, розгнівана. Степан Щипачов... хоче її!

Він, він сказав: «Чого ви боїтесь нашої близькості? Ніхто не довідається! А зате у вас залишаться на все життя спогади про те, що ви були близькі з великим радянським письменником!»

Вона плакала, цілуючи Старшинова. Вона любила його, тоді — тільки його одного!

Чи варто наводити арифметично вивірене:

«Любовью дорожить умейте,

С годами дорожить вдвойне.

Любовь — не вздохи на скамейке

И не прогулки при луне»...

Каплера, свого майбутнього суперника, Старшинов поміщає в книгу, певно, з болем. Але торжествує добропорядність і закон вічності: якщо ти любиш жінку більше за себе, віддай їй те, чого вона хоче!

Каплер був ніби в іншому її світі.

На фото вона стоїть за кріслом, він — у кріслі (знімок додається).

Вони умиротворені.

Вони — одне для одного.

Листи Світлани Аллілуєвої, яка так любила цього талановитого чоловіка, наче витають над ним. Її вони не зачіпають. Юлія Друніна є Юлія Друніна. Напевно, душею вона розуміє, що вистраждав від мстивого злого тирана цей чоловік. Хіба він підставлявся? Друніна вже розуміє, що значить цей світ. Не віддалася Щипачову — викреслено з видавничого плану книжку. Не написав цей чоловік про Сталіна... Тільки про Леніна, Леніна... Та ж це — людський подвиг. Відсидів безвинно!

Відсидів і за своє кохання. Трепетним було це кохання, взаємним. Вихована колишнім семінаристом, якийсь час затятим ленінцем, крадієм царської скарбниці (гроші — на благо ленінської революції), Світлана Аллілуєва, звичайно, пішовши проти волі батька, підставила свого нареченого-стилягу, інакомислячого, «занадто розумного і нахабного»... Розлютований Сталін міг би задавити, як таргана, як вошу, цього Ол. Як. Каплера.

Доля залишила його іншій жінці. Аллілуєва виїхала за кордон.

6.

Саме так — Ол. Як. — значиться ім’я й по батькові чоловіка, який лежить поруч зі світлокосим солдатом Другої світової війни Юлією Друніною.

Каплер Олексій Якович (1904—1979) — радянський кінодраматург, заслужений діяч мистецтв РРФСР (1969). Сценарії фільмів «Ленін у Жовтні» (1937) і «Ленін у 1918 році» (1939), разом з Т. С. Златогоровою — «Котовський» і «Вона захищає Батьківщину» (обидва 1943). Державна премія СРСР у 1941 і 1981 рр.

«Радянський енциклопедичний словник» (видавництво «Советская энциклопедия», 1981), за яким я даю дані про Каплера, і в тому вісімдесят першому не прохопився й словом про 1937-й — найкривавіший рік у світовій історії.

Я гадаю, багато про що вони — Каплер і Друніна — говорили між рядків.

На диво тепло і без злості говорить про нього у своїй книзі Микола Старшинов. Не злагодилось у нього з Юлією, вітер розніс минуле. «Я знаю, що Олексій Якович Каплер (після Старшинова — новий її чоловік. — В. Ю.) ставився до Юлі дуже зворушливо, був і за мамку, і няньку, і батька (Каплер був набагато старший за Друніну. — В. Ю.). Весь побутовий клопіт брав на себе. Він уладнав її стосунки з П. Антокольським і К. Симоновим. Він допомагав їй вийти до широкого читача...»

Ці, здавалося б, зовсім безневинні рядки я прокоментував би вже з погляду нинішнього дня. Поняття вчорашні — «владнати» з «пам’ятниками за життя» — це здійснити безприкладний подвиг. Зробити десять, не менше, моральних мертвих петель...

Старшинов підкреслює: вона не вписувалася в новий, прагматичний, час, виглядала вона старомодною зі своїм романтичним характером.

Я наведу з цього приводу один епізод з її так званого громадського, дуже почесного тодішнього життя. Її обрали депутатом Верховної Ради СРСР. Поставилась вона до цього зовсім байдуже. Часто не відвідувала сесії, потім і взагалі перестала туди ходити. Її обурювало: пропозиції про пільги колишнім воїнам Вітчизняної і воїнам, які пройшли Афганістан, навіть не вводяться до порядку денного. Йдуть сірі виступи ні про що. Вода в ступі.

Багато хто знав ціну тим виборам. За списком, за регаліями.

Після смерті Олексія Каплера, якого вона любила уже всім серцем і розумом, вона жила спустошено. Дочка її, Олена (від шлюбу зі Старшиновим), бачила, як згасає материне життя. Вона стежила за кожним її кроком: мати, поетеса велика і читана (вийшов двотомник її віршів, посипалися з усього світу листи... Радіти б!), часом говорить про насильницьку смерть. Раптом такі страшні слова: «Піти від усього цього, від начальницького радянського свинства».

Вона хотіла всім тим, хто захистив цю землю, усім народам добра, а не порожніх слів з трибун, засмальцьованих вождями обіцянок про потужне процвітання і вершинні досягнення.

Мені здається, на смерть вона йшла, як у ту рукопашну: дуже страшно, але треба, треба перемогти це холодне, чваньковите верховенство. Може, хоч на хвилинку замисляться ті, що ділять владу і народи!

Вона написала, як підкреслює Микола Старшинов, ледь не з десяток листів: дочці, онуці, зятеві, подрузі Віолетті, редакторові нового рукопису, до міліції, до Спілки письменників. У листах нікого і ні в чому не звинувачувала. На вхідних дверях дачі — записку зятеві: «Андрюшо, не лякайся! Виклич міліцію і відімкни гараж»...

Вона отруїлася вихлопними газами.

Не віриться. До сьогодні в історії «розгорнутого соціалізму» не було визначено вину загибелі цієї світловолосої дівчини-солдата за всю гіркоту її життя — життя переможців Другої світової війни.

Ми раніш дуже піклувалися про переклад кращого літературного досвіду на українську мову. Недавно, з ініціативи Національної спілки письменників України, відбулися, на розуміння провідних спеціалістів у галузі літератури, великі збори племен і народів. Перекладаймо одне одного, перекладаймо не випадкове, а вічне, світове. Війна наша ввійде в історію як подія неординарна. Було знищено фашизм. Досвід письма сучасників гідний того, щоб його переносили з поколінь у покоління. Треба і Юлію Друніну записати хоча б на чергу зустрічі з новими читачами, котрі глибоко відчувають, як матерям, батькам, дідам і прадідам далася війна, відображена в Її Поезії.

Могила Друніної і Каплера в Старому Криму — теж культурна пам’ятка. Старий Крим тепер заселили музеями К. Паустовського, Гріна, Леоніда Вишеславського. Стежки до них протоптано. У карту треба занести і російську поетесу, а також великого сценариста, що намагалися жити на світі чисто, глибоко вірячи в щастя, яке дається не всім.

Думаю, в цій нашій початій новій історії, історії єднання душ і вічних цінностей добра, ми краще зрозуміємо, де живемо і чим дихаємо.

Мир опановує Україною.

Володимир ЮГОВ, учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни, полковник у відставці.

Грудень 2007—початок січня 2008.