«Викликає мене Сталін і каже...»

Про витівки членів «Клубу брехунів» на Вінницькому електротехнічному заводі будуть згадувати довше, ніж про сам завод, який, на жаль, уже збанкрутував.

«Цілься у велику сідницю —не промахнешся»

Ігор Козак, токар Вінницького електротехнічного заводу із 37-річним стажем, орденоносець, а заразом член заводського «Клубу брехунів», своїми спогадами розсмішив автора до сліз. Без приколів у токарному цеху не обходилося, здається, жодного дня, каже Ігор Козак. Гумор тоді на сцені чи на телебаченні був «прісний». От мастаки на різні жарти компенсували це в заводському колективі. У курилках збиралися, як на концерт. «Сценою» служила роздягальня або комірка.

Бувало, жартували навіть з «воздушкою» в руках. Не знаю, хто саме приніс у цех гвинтівку, але згодом про цей жарт «гудів» увесь завод. Навіть на нараді в директора говорили. Почалося з того, що деякі токарі не могли зрозуміти, що це їх час від часу пощипує, даруйте, за сідниці. Ми стояли за верстатами в основному спиною до проходу. Позаду було декілька дверей. Одні з них, металеві, вели у гальванічне відділення. Там часто збиралися наші «брехунці». Я тоді ще не був вхожим у їхню компанію, тому про витівку довідався пізніше. Просвердлили вони у тих дверях дірку, саме на величину ствола. І влаштували собі невеличкий тир. Цілилися в основному в тих, хто мав великі сідниці. Щоб не промахнутися.

Попадання болю не завдавало, але вщипнути могло добряче. Дехто від несподіванки аж підстрибував. Інший починав крутитися, як дзига, не розуміючи, що сталося. Верстатів у цеху багато. Їхній шум глушив постріли. Тому ми довго не могли зрозуміти, що це робиться.

Одного разу жартівників застукав начальник цеху Микола Кузьмич Сєргєєв. Сам фронтовик. Його всі поважали. Спершу накричав, а тоді несподівано каже: «Ану, дайте гвинтівку». Взяв у руки і... наводить приціл на сідницю токаря дебелої статури. Його ніхто не чіпав, бо боялися, що може своїм пудовим кулаком у землю загнати. А Кузьмич, візьми, та й шандарахни. Той, очевидно, уже знав, про приколи, бо одразу ввірвався у «гальваничку». Кузьмич навіть не встиг гвинтівку передати. Обличчя в «потерпілого» було таке сердите! А побачив начальника, подобрішав, тільки й сказав: «О-о, це ви, Микола Кузьмич».

А ще «брехунці» віднадили наших будівельників ходити поза туалет. Ті, даруйте на слові, взяли за звичку справляти нужду на купі металобрухту. Вона лежала в кутку під вікнами цеху. Влітку від випарів стояв такий сморід — хоч протигаз надягай. І писали таблички, і на словах зауважували не робити цього — не допомагало. Тоді підвели до купи з металобрухтом електричний дріт. Замаскували його. Включили у розетку. «Не лякайтеся, — заспокоює співрозмовник. — 220 вольт напруги не було. Через трансформатор її понизили до такого рівня, щоб тільки добряче ущипнуло». Стоїмо біля вікна і чекаємо «жертву». Треба було бачити, що робилося з тими, хто забув дорогу до туалету!..

Гітлер практикувався на верстаті «Магдебург»

Звання заслуженого артиста можна було присвоювати слюсареві Олексію Гончаруку. Його називали частіше всього лише по-батькові — Якимович. Ото вже умів чоловік плутати грішне з праведним. Якимовича знали як начитану людину, каже Ігор Козак, він був у курсі всіх основних подій. «Чіплявся» за яку-небудь, що найбільше на слуху, прибріхував щось своє, і такий виходив вінегрет — пальчики оближеш! «Виступи» його відбувалися або в курилці, або в комірці. Не кожного гумориста нині так слухають, як слухали Якимовича. Коли входив у роль, ми аж роти роззявляли. Бувало, не могли зрозуміти, де в його словах правда, а де брехня.

У нас у токарному цеху стояло декілька німецьких верстатів. Один мав назву «Магдебург». Його доставили з Німеччини одразу після війни. Якимович усіх переконав, що на цьому верстаті проходив практику Гітлер. «А як ти дізнався про це?» — «Одного разу під час війни я копав картоплю на городі і наткнувся на телефонний кабель. Дай, думаю, послухаю, хто ж по ньому балакає. Виявляється, то Гітлер з кимсь шпарив по телефону. Так це ж, оказується, кабель зі ставки «Вервольф» до Берліна, дійшло тоді до мене. То я вже наслухався після того...»

Якимович жив на П’ятничанах. Те, що ставка Гітлера у Стрижавці мала телефонний зв’язок з Берліном, правда. Хтось, пригадую, під час тієї розповіді перебив Якимовича, мовляв, що ти там тямив по-німецьки. А я, навпаки, заохотив до продовження розмови. Кажу, куди ж ви ту інформацію потім передавали? «У Ленінград, у розвідувальний центр». Ігор Козак служив у військах радіорелейного зв’язку. Їхній підрозділ займався «радіоперехопленнями», а отримані дані надходили до Ленінграда. Тобто в розповіді Якимовича таки був елемент правди. В одній з «підслуханих» розмов Гітлера згадувалося про токарний верстат «Магдебург». Якимович казав, що записав тоді номер, який називав фюрер. Співставив його з тим, що значиться на верстаті, привезеному у Вінницю на їхній завод, збігається один до одного.

Словом, завдяки такій інформації з «кабеля фюрера» Якимовича зарахували у штат радянських розвідників.

Викликає мене Сталін і каже...

Інформацію про перехоплені розмови фюрера Якимович, за його словами, передавав у розвідувальний центр секунда в секунду в установлений час. «Мене питають, як тобі так вдається, Якимович?» А я їм відповідаю: «У мене дуже точний годинник, я сам його усовершенствував, бо знаюся на цьому, можу навіть швейцарський поремонтувати.

Десь вони, видно, зафіксували цей момент. Бо якось після війни викликають мене у Ленінград і кажуть: «Якимович, на тебе чекає дуже отвєтственне заданіє. Садять на самольот, і летимо у Москву. Але не повідомляють, що маю робити. Заводять у Кремль. Бачу, йде до мене Поскрьобишев». Ігор Козак, який передає «байку» Якимовича, уточнює, що в Сталіна справді був помічник з таким прізвищем. «Обмацав мене, чи нема зброї, — продовжував Якимович. — А тоді заводить в кабінет до Сталіна». «Якимович, виручи мого друга Мао, — каже Йосип Віссаріонович. — У нього швейцарські часи зламалися, ніхто не може відремонтувати. На тебе вся надія. Мені розповіли, який ти майстер...»

Коли почалися військові події в Анголі, Якимович одразу відгукнувся на них. «Викликають мене на розмову в Москву, — торочив він свою чергову побрехеньку. — Заводять в кабінет, а там нікого. Дивлюся, на столі лежить моя особова справа. На папці зверху навскоси червоними буквами напис «Небезпечний навіть без зброї!»

При цих словах хтось із слухачів нетерпляче вигукнув: «Як це так — небезпечний без зброї?» Якимович так захопився розповіддю, що, не довго думаючи, зняв з пожежного щита відро і надів його на голову тому, хто тільки-но засумнівався у правдивості його слів.

Після перемоги на Олімпійських іграх популярним стало ім’я гімнаста Шахліна. «Я теж займався гімнастикою, — каже одного разу Якимович. — Такі колеса крутив!..» — «А сальто зможеш показати?» — запитує хтось. — «Зможу!» Тут же розбігається по коридору і... Ні про яке сальто не могло бути мови, але «брехунець», коли входив в азарт, готовий був на все. Гепнувся тоді добряче, піднявся й каже: «Забув фуфайку зняти, а в ній навіть Шахлін нічого не зробив би...»

Федір Сідлецький, ще один член клубу, завжди був присутнім на таких «концертах», але, на відміну від багатьох, ніколи не сміявся. Хоча жартівником, здається, народився. Говорити про смішне із серйозним виразом обличчя — цим він відрізнявся від інших «брехунців». «Купив я якось два рої бджіл. Меду бабі захотілося. То вже набігався за ними. Вони якісь виявилися городські, чи як сказати. От, є коло нас посадка дерев, далі — поле з квітками. Летіть на мед. Так ні, вони щоранку знають одну дорогу: сідають в трамвай — і на вокзал. Чого? Бо там величезна клумба квітів. Мусив і я з ними щоразу їздити — боявся, щоб не заблукали. Пильнував, як корову на пасовищі. Бо ж гроші заплатив за них».

Приймали у члени клубу тих, хто проходив випробування жартами. Кандидатів «брехунці» підбирали самі. Вони наскрізь бачили, хто чим дихає. Не любили тих, хто все піддавав сумніву. І навпаки, заохочували, хто їх підтримував. Претендента запрошували в комірку, і «колегія брехунців» починала розіграш. Один із таких претендентів вилетів звідти, не повірите, зі сльозами на очах. Далі випробування продовжувалося в... сауні. Після чого — в буфеті. Треба було здужати пляшку оковитої, закусити випите гарячим борщем і обов’язково придумати таку історію, яка викликала б усмішку на обличчі хоча б в одного із екзаменаторів-«брехунців». Ігор Козак витримав «іспит» перед авторитетним журі в складі Петра Шаповалова, Леоніда Біліченка, Аліка Третяка, двох Василів — Ярищука і Філіпця і, звичайно, невгамовного Якимовича.

— Не знаю, чи писав би я тепер гуморески, якби не пройшов школу «брехунців», — усміхається на прощання пан Козак.

Вінницька область.

Фото автора.