Козак Батечко з Тараканова

А ще козак Батечко (так його називають молодші козаки) має справжню козацьку шаблю часів Берестецької битви, реліквійного мушкета, в якому й досі не збився приціл; уміє розганяти грозові хмари, оберігаючи в такий спосіб село від стихії; знімає з односельців вроки; сповідує строгий піст, під час якого спеціально худне на десять-тринадцять кілограмів; не визнає іншої зачіски, крім козацького оселедця; носить багрянисті шаровари і навіть гадки не має, як колись Сагайдачний, «проміняти жінку на тютюн та люльку».

— Моє захоплення традиціями українського козацтва почалося з раннього дитинства, із книжок про козаків, — розповідає Іван Купріянович Довгаль. — Їх тоді, у перше повоєнне десятиріччя, у моїх рідних Загорцях було мало. Але ті, що потрапляли до рук, прочитував на одному диханні. А потім «бойове хрещення» стало гіркою реальністю — мого батька оголосили куркулем. За що — я ніяк не міг збагнути, адже тато нікого не гнобив, нікого не образив, а лиш з ранку до ночі трудився, як віл, і своєю надважкою працею заробив на те, щоб накрити хату черепицею.

— Але за нього заступилися односельці-загорці: ніхто на сільській сходці не проголосував за те, щоб Довгалів як куркулів виселити до Казахстану, — згадує Іван Довгаль.

— Таку саму згуртованість проявили мої односельці (цього разу із села Тараканів, куди довелося переїхати) під час референдуму за незалежність України. Уже на той час у нашому селі діяв козацький курінь. У 1991 році мене посвятили у чин дидискала (розвідника) Волинської Січі. А два роки тому обрали кошовим суддею Тараканівського куреня імені Северина Наливайка. Можливо, для когось названі атрибути (Січ, дидискал, отаман) видаються забавкою, а для нас, сповідувачів слави предків, усе це — серйозна справа. І в її активі — десятки масових заходів з відродження національних традицій. Зокрема, на знаменитих «Козацьких могилах», на місці останнього редуту Берестецької битви 1651 року (це між селами Семидуби та Плоска), у школах, бібліотеках, клубах. І всюди, щоб сприйняття козаччини було справжнім, мені, як козакові Голоті, а потім — «перехрещеному» козакові Батечку, належало постати не в уявному образі січовика, а у реальній амуніції. Так і виник потяг до козацької атрибутики.

— Колись у Млинові, у палаці графа Хоткевича, зберігалася унікальна колекція старовинної зброї. А на чільному місці була шабля, яка належала королеві Яну Собеському. На руків’ї цієї шаблі — родовий герб Собеських «Яніна» та девіз: «Бійся фальшивих друзів, щоб я могла врятувати тебе від ворогів». Чи не правда, слова більш ніж символічні? — поринає в історію Іван Довгаль.

— Водночас для козаків шабля головним чином уособлювала не боязнь, а величність духу, відчуття спорідненості зі святим обов’язком захищати рідну землю. Щось подібне в духовному плані керувало і мною, коли в душі спалахнула надія придбати справжню козацьку шаблю. Загалом їх у мене було три. Одну з них подарував під час посвяти в козаки своєму односельцеві. Друга має не вельми привабливий вигляд. А третьою я по-справжньому пишаюся — вона ще часів Берестецької битви. Коли я відчистив її від часового накипу, сталь заблищала під сонцем, задзвеніла в руках. Схоже, вона добряче колись гуляла по ворожих головах. Мені ж нині слугує як прикраса або ж радше як символ. Щоправда, часто доводилося ще й голитися нею — гострішого леза я не здибав. А піхви до шаблі — то витвір моєї уяви. Не хвалюся, але витвір доволі гарний. За шаблю не раз мені пропонували великі гроші, але в цих торгах я був категоричним: не продам, бо який тоді з мене козак...

Має козак Батечко справжнісінький мушкет — із нього з десяти кроків полум`я зі свічки збиває. А ще він суворо дотримується постів. Каже, що після них стає чистішим душею. М`ясо, сало і навіть рибу у піст він замінює грибами, яких заготовив на зиму зо два десятки кілограмів.

— А ще потрібно знати, до якої страви які саме грибочки додавати, — розкриває кулінарні секрети Іван Довгаль. — До капусти — сушені опеньки, а з борщем найкраще смакують білі гриби. З грибами сила людину не покине, хоч заради справедливості хочу сказати — за час 40-денного посту скидаю від десяти до тринадцяти кілограмів. Щоправда, були випадки, коли моя дружина Леся хотіла пожаліти мене. Брала смалець і додавала до картоплі. Викрив я ту затію й так жінку висварив, що більше вона мені подібних капостей не робила. Але головне, звичайно, під час посту — не їжа. Головне — молитва. Саме вона найбільше додавала й додає козакам життєвої наснаги...

— А чи правда, пане Іване, що свою сорочку ви самі вишивали, як про це люди у селі кажуть? — цікавимось у козака Батечка.

— А про шаровари вам вони не розповіли? — посміхається Батечко. — Спалила їх дружина, та й усе. Бо набридли їй мої козацькі походеньки. Якось пішов у шароварах з дому на цілий місяць. Тоді ми саме організували похід визначними історичними місцями. А вдома ціле хазяйство зосталося — я розумію, що Леся добряче натомилася, хоч кормів заготовив удосталь. Але ж не думав, що гнів моєї жінки настільки проявиться. Вона взяла та й зі злості, щоб домівки тримався, жбурнула одяг у піч. Врешті, моя Леся — людина добра. Побачила, що я сам узявся сорочку гаптувати, то замість спаленої для мене аж три вишила...

Є у козака Батечка й чимало люльок. Не одну на своєму городі виорав. Мабуть, саме цією землею проходили полки Богдана Хмельницького, і слід від цього походу зостався у вигляді люльок, підків, залишків кінської збруї.

— А одна із моїх люльок — рідкісна, схожа на ту, яку описав Іван Котляревський в «Енеїді» — пряма, так звана духова, — хвалиться Іван Довгаль. — Чим вона цікава? Тим, що козаки використовували її навіть у бою. Набивали, як порохівницю, тютюном уперемішку з перцем і «видмухували» цю суміш ворогові в очі.

Євген ЦИМБАЛЮК,Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.