Навіщо українцям купувати власну ж землю, право на яку гарантує Конституція? Прикро, що, називаючи себе українцями, ми впродовж останнього часу, продаючи все і вся, добралися і до землі України. Чи забуваємо, що головна опора, яка об’єднує суспільство — це підсвідоме сприйняття землі як Матері?

Навіть не торкаючись моральності цього питання, хочу сказати про безпеку нашої держави. Передовсім про те, що нині немає пояснень, чим викликане прийняття Президентом України 1994—1995 рр. указів про розпаювання земель сільськогосподарського призначення з наступним їх продажем, обміном тощо. Відзначу, що розпаювання здійснене тоді, коли в Україні була найбільша в світі розораність земель — понад 60%, а в деяких областях — 90%, тоді як, приміром, у колишньому СРСР це становило 10%, а в США — 12%.

У зв’язку з набранням чинності цими актами майже всі ці землі були розділені між 6,5 млн. працівників сільського господарства, що за наявності на той час 52 млн. населення становило 12,5%. У результаті понад 60% території України стало належати лише 12,5% населення. А що інші 87,5% українців, чи, приміром, ті, котрі народилися після появи цих указів? Де їхня Україна? Яке їхнє майбутнє? Але й 6,5 млн. громадян стали лише тимчасовими власниками території України, бо була створена ілюзія власності: злиденні умови життя і праці змусять їх продати землю за безцінь.

Коли кажуть, що йдеться про продаж «земель сільськогосподарського призначення», то треба знати, що це — технічний термін, якого в тлумачних словниках не знайти. Там є: «Земля — територія — держава». Адже насправді продаж буде здійснюватися не в літрах і кілограмах, а в одиницях, якими вимірюється площа. Тобто територія.

Інколи запитують, а чиєю стане земля, якщо її купить іноземець? Справді, чиєю? Адже те, що при цьому, як нас запевнюють, начебто будуть певні обмеження, то ми це вже «проходили». Пам’ятаєте: «Більш як дві пляшки в одні руки не видавати». Водночас не треба забувати, що значну частку наших підприємств уже контролює іноземний капітал.

За даними деяких українських учених, котрі дуже поспішають продавати землю і переконують, що це — великі економічні досягнення, територія України, яка виставлена на міжнародні торги, оцінюється у 400 млрд. грн., або 80 млрд. дол. Коли врахувати, що у світі живуть люди, статки яких оцінюються у понад 60 млрд. дол., а світовий наркобізнес з річним оборотом, за оцінками фахівців, становить понад 900 млрд. дол., то чи не загрожує нам за кілька «чемоданів» зелених папірців залишитися без держави, незалежності якої так прагнули?

У недавно опублікованій доповіді «Клімат конфлікту» група Іnternatіonal Alert попереджує: з наступом глобального потепління і підняття рівня світового океану кількість землі, придатної для життя і обробітку, буде катастрофічно зменшуватись, що призведе до перенаселення і військових конфліктів за територію. Це — не туманна загроза майбутнього, а реалії сьогодення.

Коли говоримо про продаж землі, то забуваємо, що в країнах, які часто беремо за взірець за рівнем розвитку, приміром, в Ізраїлі, земля перебуває у державній власності. А держави, де ще є ринок земель, їх скуповують до державного резерву. За умови, що цей ринок там формувався століттями, купівля-продаж щороку не перевищує 1—1,5% від загальної кількості землі, що є в обробітку й під суворим контролем держави. Бо люди розуміють: у період світової глобалізації легко втратити державність, якщо продавати територію.

А ми, українці, саме в такий час вийшли на торги зі своїми 60% території України. Невже не розуміємо, що продаж землі нині — питання не економічне, а національної безпеки держави? Що чекає українців після того, як молоток біржового маклера опуститься і пролунає: «Продано»?

Я не проти тих, хто хоче скупити нашу територію: це нормально, бо бізнес є бізнес. Не нормально лише те, що ми продаємось і продаємо те, що нам не належить: землю України і майбутнє наших дітей. Водночас удаємо, що опікуємося правом громадян розпоряджатися приватною власністю...

Сергій МЕДВІДЬ,кандидат сільськогосподарських наук,генеральний директор науково-виробничої фірми «Геліо».

Вінниця.