Диявол ховається в дрібницях

Осінь 1983 року. На вулиці дощ. В аудиторії №38 Кіровоградського педінституту студенти розставили свої парасольки. Одна з них, як на ті часи дуже «крута» (вона належала синові великого начальника), опинилась просто над професорською кафедрою.

Заходить наш улюблений викладач В. Коржавін, дивиться на цей «натюрморт» і каже: «Характер людина пізнається по дрібницях. Той, хто повісив тут цю парасольку, в житті не пропаде!»

Під час професійних візитів за кордон я передусім звертав увагу на несерйозні «дрібниці». Наприклад, у Швеції традиційна оцінка «два» розшифровується як «ще не задовільно», а «двієчників» тут називають «дітьми з прихованим потенціалом». Можна не сумніватись: гуманістична філософія освіти притаманна переважній більшості шведських педагогів.

Якщо в американській початковій школі директор каже гостям: «Вибачте, йдуть діти!», і ми (а не вони) зупиняємось, щоб пропустити першими учнів на урок фізкультури, не має сумніву в дитиноцентрованому характері цього навчального закладу.

Якщо японське міністерство освіти ставить завдання «підсилювати у дітей смак до життя», є надія на те, що в цій країні відбувається реальна гуманізація шкільництва.

Якщо ізраїльські педагоги усвідомлюють, що слід насамперед «будувати школу для миру і любові», переконаний, — на Святій землі зроблять усе можливе для душевного комфорту школярів.

Зайве доводити, що фраза «допомогти учням з прихованим потенціалом», яку використовують наші західні колеги, звучить значно дитиноцентрованіше, гуманістичніше, ніж типові для нашої пострадянської педагогіки фрази про «допомогу відстаючим» чи «роботу з невстигаючими учнями».

Зарубіжні школи треба не тільки побачити, а й відчути. Передусім відчути на емоційному рівні різницю між їхніми і нашими освітніми реаліями. Наприклад, помітити те, що будь-яка американська вчителька, коли бачить у своїй школі «чужих» людей, як правило, щиро усміхається. А наша?

Звичайно, коли ми ведемо мову про школу взагалі і про зарубіжну, зокрема, неприйнятний біполярний підхід. В освіті часто надзвичайно важко однозначно визначити, «что такое хорошо, что такое плохо». Тож, окрім «чорного» і «білого», треба уміти бачити увесь спектр шкільної палітри. Для початку принаймні слід хоча б навчитися не казати на біле — чорне. Надзвичайно важко визначити, що є нормою в школі XXІ століття, адже сьогодні певні відхилення стають правилом нової педагогіки. Наприклад, навряд чи хтось нині заперечує важливість реалізації такого завдання школи, як розвиток критичного мислення. У мої ж шкільні роки «провокаційні запитання» на кшталт запитань про голодомор, «бандерівців» чи про польську «Солідарність» викликали у вчителів нервовий зрив. Та і в педінституті була істерична реакція на моє запитання на семінарі з наукового комунізму: чому ми, всупереч Гельсінкським угодам, які передбачають вільний обмін інформацією, глушимо західні радіоголоси? Наш викладач не знайшов нічого кращого, як прокричати: «Советский человек не должен задавать таких вопросов!» В Україні-2007 такі запитання лише тішать, сподіваюсь, вчителя.

Якось моя донька Яна прибігла надто збуджена. Виявилось, у школі вирішили «закріпити» за кожним добре встигаючим першокласником відстаючого старшокласника. Влаштували шоу, під час якого не тільки публічно «відчитали» майже «дядьків, які досі не вивчили таблиці множення», а й виставили їх на сцену, де вже стояла в ролі «шефів» малеча... Одне слово, повеселились на славу. Ніхто тільки так і не усвідомив міри публічного приниження, якому піддалися діти. Ніхто так і не збагнув «виховного» впливу, який був справлений на першокласників, які стали співучасниками акту публічної розправи над «невдахами». У нормальній країні це призвело б до скандалу, відставок та судових позовів. У нас же тоді (це був 1990 рік) усе зійшло з рук.

Для того, щоб спекатись більшості, як би це м’якше сказати, «нюансів» шкільної освіти, які нам дістались у спадщину, не потрібні гроші. Потрібне лише розуміння того, що, наприклад, замість напису «Режим роботи бібліотеки...» значно кращий вигляд мала б вивіска «Ласкаво запрошуємо до бібліотеки з ... до...». До речі, освітній дизайн ніде у світі не розглядають як неістотну «дрібницю». Може, тому «за бугром» не побачиш коридорів, пофарбованих у ядучо зелений колір.

Зате там, скажімо, можуть подбати про те, щоб навіть двері кабінетів допомагали опануванню географії (замість номерів можуть намалювати річки чи повісити карту Ізраїлю).

«Диявол» тоталітарної педагогіки дійсно ховається у деталях. У продвинутій гімназії ви можете побувати на чудових відкритих уроках і позаурочних заходах (це ще одне слово, від якого варто відмовитись), але попри те, що там взимку в класах може бути холодно, дітей все одно змусять бути у формі і у змінному взутті. Тож тітки на задніх партах сидітимуть у шубах, а дітки синітимуть від холоду у біленьких сорочечках, показуючи цим тіткам чергове зразково-показушне шоу. Усе буде красиво, і ніхто не замислиться над тим, що наступного дня півкласу не прийде до школи.

Ніде за кордоном я не бачив, щоб діти дружно вставали і хором затягували «До-бри-и-и-и-й де-е-е-нь» в момент появи на порозі дорослих.

Не можу собі уявити, що в якійсь країні можуть не випустити дитину в туалет чи не дозволити під час уроку попити води... Можу розповісти не одну історію з нашої педагогічної реальності, яка ілюструє цинізм, жорстокість і недолугість доморощених горе-педагогів...

На жаль, так буде, поки ми не забезпечимо послідовний перехід до психозберігаючих технологій викладання і цим, нарешті, реально забезпечимо право дитини на захист від фізичного і психологічного насильства у школі і вдома. Недарма ж ліворадикальний критик школи Іван Ілліч наголошував: «Шкільні вчителі і священики — єдині серед професіоналів, хто відчуває за собою право встромляти носа в особисті справи своїх клієнтів і водночас проповідувати недоторканність особи перед аудиторією, яка не сміє поворухнутися».

У шкільній освіті «дрібниць» немає і не може бути. Проблема в тому, що директор школи часто зосереджується лише на розв’язанні загальних проблем, а до «дрібниць», з якими ледь не щодня стикаються діти та їхні батьки і які часто доходять до педагогічного абсурду, у нього не доходять руки. Потім він щиро не розуміє, чому учні не люблять школу, в якій всі ніби «віддають серце дітям».

Проблема і в тому, що наш ментор досі прагне добитись від учнів «глибоких і міцних знань» причому «любой ценой».

До того ж загальний рівень педагогічної культури залишається таким, що до омріяної Василем Сухомлинським «школи радості» нам, «як до Києва»...

Запитайте у колег, коли вони останній раз «для душі» читали книгу з педагогіки чи психології сучасних українських чи зарубіжних авторів...

Віктор ГРОМОВИЙ, голова Координаційної ради Асоціації лідерів освіти України, заслужений учитель України.

Кіровоград.