Сорокатрирічний Сергій Маценко із села Кобиляки, що у Звенигородському районі, вважає, що в нього з’явився другий день народження відтоді, як йому пересадили донорське серце

Операцію тричі переносили

Сільське життя в Кобиляках — як на долоні. Мешкає тут всього 520 жителів. І кожен скаже про родину Валентини та Сергія Маценків найкращі слова. Обоє вони закінчили середні навчальні сільськогосподарські заклади, сумлінно працювали в колгоспі.

Сергій — агрономом-хіміком, а Валентина — бухгалтером. Господарство виділило молодим спеціалістам будинок, і працьовите подружжя облаштувало його на свій лад, посадило біля нього молодий сад. Задзвеніла садиба Маценків і дитячими голосами. Одне за одним з’явилися Таня, Галя, Володя і Софійка. Раділи щастю батьки, ростили дітей, втішалися їхніми успіхами.

Біда, як непроханий гість, завжди з’являється несподівано. Після розвалу колгоспу Маценки залишилися без роботи. Енергійний Сергій, котрий не звик сидіти склавши руки, поїхав на заробітки в Київ. Працював на будівництві до сьомого поту, бо знав: велика сім’я потребує великих витрат. Навіть коли застудився, не покинув виснажливої роботи. З ніг його звалила пневмонія. Запалення легень дало ускладнення на серце. Сергію стало важко дихати і ходити. Він став частим гостем кардіологів.

Діагноз черкаських лікарів пролунав, як вирок: дилатаційна кардіоміпатія. Це надзвичайно складна недуга, яка може мати спадковий характер або виникнути внаслідок перенесеної на ногах застуди. Хвороба призводить до розтягування у кілька разів серцевого м’яза і він втрачає здатність перекачувати кров. Вихід один — корегуюча операція, під час якої видаляється частина розтягнутого м’яза. Але це лише тимчасово полегшує страждання хворого. Кардинальне розв’язання проблеми — пересадка донорського органа. На жаль, не всім, хто потребує трансплантації, щастить дожити до такої операції. Як правило, родичі загиблих не погоджуються на використання органів для подальшої пересадки.

Дружина Сергія Маценка Валентина розповіла, що при слові «трансплантація» вони з чоловіком збентежились і завагались, чи погоджуватися на таку складну операцію. Адже будь-яке хірургічне втручання в роботу серця несе серйозну небезпеку, а пересадка цього органа — неймовірно високий ризик з непередбачуваними наслідками.

Півтора року боровся Сергій Маценко з тяжкою недугою, а вона не відступала. Навпаки — прогресувала. З’явилися набряки, задишка, важко було ступити навіть кілька кроків. Спати доводилося сидячи через ускладнене дихання. Кардіологи Звенигородської районної лікарні нічим зарадити хворому не могли. А що вже казати про Кобиляки, де мешкав Сергій. Сільська медицина, в кращому разі, здатна хіба що першу допомогу надати...

Як за соломинку хапається потопаючий, так Сергій з дружиною усі надії і сподівання поклали на Інститут хірургії та трансплантології АМН України, куди привезли хворого 21 грудня 2006 року. Весь час Валентина не відходила від свого чоловіка. І сьогодні не може забути переживань, які охоплювали її, коли Сергієві тричі призначали корегуючу операцію і тричі через різний збіг обставин її переносили. Жінка переконана: якась Божа сила ніби попереджала, що треба зачекати — буде донорський орган.

«Мотор» на долонях

Рік тому, 4 лютого, в Інститут хірургії і трансплантології надійшло повідомлення, що в одній з київських клінік зареєстровано смерть чоловіка, котрий загинув через обширний крововилив у мозок, і рідні дали письмову згоду на використання його органів для пересадки. Валентина Степанівна пригадує, як злагоджено й оперативно діяли медики, адже під час такої операції вирішальну роль відіграє кожна секунда. А ще — параметри чужого серця, яке має продовжити життя в чужому тілі. На щастя, вилучений «мотор» за фізіологічними та іншими показниками підійшов Сергієві Володимировичу.

— Я без остраху йшов на операцію, — пригадує він. —Була якась внутрішня впевненість в успішному результаті. Я довіряв хірургу від Бога Борису Тудорову. Крім того, вибору в мене вже не залишалося. Постійний біль і слабкість так виснажили, що бажання позбутися їх подолало страх... Попри те, що якраз був вихідний, субота, хірургічна бригада з шести медиків у призначений доктором медичних наук Борисом Тудоровим час розпочала операцію. Перш ніж видалити спрацьоване серце хірурги під’єднали артерії, вени до апарата штучного кровообігу, виконали інші процедури.

І ось настав вирішальний момент: слабкий, хворий орган залишає рідне тіло і потрапляє до рук Бориса Тудорова... Уявити важко — цілих двадцять хвилин людина лежить на операційному столі без серця в грудях, і тільки один Бог відає, чи заб’ється в них нове серце, чи продовжить воно буття ще молодій, спраглій до життя людині! Через увесь Київ, із ввімкнутою тривожною сиреною, долаючи автомобільні затори, за 40 хвилин доставили його до цієї операційної.

...Зі спеціального контейнера хірург дістає людський «мотор» і починає вшивати його на місце видаленого. З’єднує судини, артерії, вени. Електронний годинник показує, що вже минула одна година. За нею — друга. Робота хірургів триває. Лік іде на хвилини, секунди, адже потрібно вкластися у мінімум три години, поки «тріпоче» донорське серце. Врешті, орган «підключено» — на півгодини раніше, ніж відводилося. Завмерла в очікуванні хірургічна бригада: чи нове серце не підведе? Чи «згадає» свої функції? І ось — перше скорочення, друге, третє: серце почало перекачувати кров.

Згодом, після операції, Борис Тудоров розповів своєму пацієнтові все, що з тим відбувалося під час пересадки серця. Сергій Володимирович був щиро вражений: «Уже через кілька годин після операції, коли я зміг обходитись без апарата штучного дихання, одразу відчув, що серце б’ється інакше, не так, як раніше. Я відчув довгоочікуване полегшення», — поділився він зі своїм лікарем-рятівником.

Без людей не здолали б горя

— Коли зустрічаю Сергія Володимировича, — розповіла голова села Кобиляки Любов Мацюк, — то щиро радію, що з кожним разом він має бадьоріший вигляд і настрій. Усі наші люди, — продовжувала, — дуже за нього хвилювалися і переживали, адже він — роботящий, доброзичливий чоловік і родина у нього чудова. Все село збирало йому гроші на операцію. Давали, хто скільки міг, і молили Бога, щоб повернув йому здоров’я, а дітям — доброго батька...

— Я зовсім не відчуваю, що в мене — чуже серце, —щиро поділився Сергій Маценко. — Зараз виконую домашню роботу. У нас — чимале господарство: корова, свині, кури, сад, город. Скрізь потрібні руки. Та й лікарі радять помірно навантажувати «мотор», щоб краще працював. Щоправда, дружина і доньки постійно зупиняють мене, не дозволяють багато поратися по господарству. Звичайно, — розповідає Сергій Володимирович, — мене не полишають думки, що я живу завдяки людині, чиє життя обірвала трагедія і за якою сумують рідні. Непросто уявити, що в моїх грудях б’ється чуже серце. Та я вдячний, що воно повернуло мене до життя, до дітей, до моєї родини.

— Якщо моєму чоловікові судилося народитися вдруге —значить так розпорядилася його доля, — переконана дружина Валентина Степанівна. — Ми щодня дякуємо нашим чудовим лікарям, які врятували Сергія, повернули нам щастя бачити його і турбуватись про нього. Наша сім’я безмежно вдячна обласним, районним медпрацівникам, які забезпечують чоловіка всіма необхідними зараз ліками. Вони занадто дорогі для нашого родинного бюджету, але життєво необхідні. Ще під час операції Сергієві почали вводити препарати, котрі запобігають відторгненню пересадженого серця, і їх слід приймати тривалий час. Біда, в яку ми потрапили, — дійшла висновку Валентина Маценко, — хоч як це парадоксально, має й позитивний бік. Ми зустріли багато щирих, добросердечних людей. Без них ми не здолали б цього горя.

Зараз Сергій Володимирович, оточений увагою і піклуванням рідних, почувається добре. Радісна звістка надійшла з Києва — старша донька Таня подарувала батькам онуку. Готується до служби в армії син Володимир. Не відходить від тата наймолодша донька, щебетуха-улюблениця Софійка. Життя триває...

Черкаська область.

Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.