Київський Поділ. Важко перелічити всі пишні епітети, коли заходить мова про цей неповторний куточок столиці. Чого варта лише сама згадка про Андріївський узвіз! Його називають і українським Монмартром, і своєрідним центром тієї воістину райської місцевості, яка, прилягаючи до Дніпра, розпросторилася аж на житлові масиви Виноградар, Вітряні Гори та Куренівка, сягнула Нивок і охопила Рибальський півострів.

Справжній грім не з ясного неба

Не втомлюється хвалитися Подолом і керівник району Євген Романенко. В одному з інтерв’ю він зазначив, що Андріївський узвіз — «візитівка всього Києва», а Синє озеро, яке збереглося ще з льодовикового періоду, — «славетна природна пам’ятка», що, зрештою, весь район — «великий історичний раритет», де величаються 85 найцінніших столичних об’єктів. У другому публічному виступі керівник наголосив: «Я — за професіоналізм у роботі». Третє спілкування з громадськістю завершив твердим переконанням: «Важливо вислухати кожного й знайти можливість вирішити проблемне питання».

Молодий (1978 року народження) та енергійний Євген Романенко, здавалося б, цілком поринув у справи в ім’я громади. Коли ж нещодавно Президент України своїм указом відсторонив його від обов’язків голови районної адміністрації, це стало справжнім громом, але аж ніяк не з ясного неба. З’ясувалося, Поділ насправді має не лише привабливий фасад, який завжди демонстрували всім, а й старанно приховувані задвірки господарювання, темні кутки службових зловживань, похмурі підворіття афер...

Відберуть у дітей навіть останню соску

«Однорукі бандити» з Контрактової площі не гребують студентською копійкою, а їхні «дворукі колеги» обкрадають навіть найменшеньких. Робиться це й тоді, коли за вкрай завищеними цінами нібито осучаснюють, як на Юрківській вулиці, дитячі майданчики, і тоді, коли дають дозволи на їхнє знесення. Так, мешканці вулиці Копиловської не раз і не двічі зверталися особисто до Євгена Романенка з проханням заборонити руйнування мініатюрного казкового пристановища для малечі. Відповіді однотипні: «Майданчик не придатний для користування». Якщо так, то чому його не впорядкують? Туманних пояснень багато, а суть проста: через майданчик хочуть прокласти дорогу.

Ще один типовий приклад — багаторічна боротьба за збереження єдиного в мікрорайоні дитячого майданчика між вулицями Петропавлівською та Захарівською, де заплановано спорудження багатоповерхівки з паркінгом. Проектантів не зупинили ні підземна річка, ні необхідність ліквідації цілого провулка як не позначеного на карті, ні те, що доведеться вирубувати дерева. Доведені до відчаю мешканці вже ладні з усім погодитися. Крім одного: будь-що зберегти пісочницю, гойдалку та лавочки для малечі. Ця позиція несхитна. Протистояння громади і районної влади вже перетворилося на постійне вогнище напруги та нескінченної війни. Однак на це не зважають ті, кого називають некоронованими королями Подолу.

На щастя, нині захисники дерев та гойдалок святкують першу перемогу, хоч і мешкають у занедбаних будинках із тріщинами.

Шукайте гроші на депозитах

Утім, сьогодні в столиці нікого не здивуєш вкрай занедбаним станом житлово-комунального господарства. Це вже стало закономірністю, з якою чи не всі змирилися. Характерна вона й для Подолу. Та коли скрізь чується типове посилання на те, що бракує коштів, керівництво Подільського району воліє мовчати. У чому ж річ? Виявляється, гроші в бюджеті є, але вони або використовуються нераціонально, або — диво дивне! — просто осідають на депозитах банків. Така неповороткість чи й бездіяльність вражає, адже обнадійлива програма «Твій дім, твоє подвір’я» реалізується лише на 50%.

Особливо потужним джерелом поповнення районного бюджету стала приватизація комунальної власності. Річні плани, як правило, перевиконуються в 1,5 рази. І що ж? Кошти майже не спрямовуються на досягнення кардинальних змін у житловому фонді, зношеному на 60%. Тим часом на приватизацію виставляються нові й нові об’єкти. Усі, хто причетний до продажу, квапляться досягнути поставленої мети, далеко не завжди зважаючи на чинне законодавство. До речі, Євген Романенко понад рік тому видав розпорядження №151, яким призначив сам себе головою районної конкурсної комісії. Хіба що лінивий не називає її «центром прихватизації» і не б’є на сполох. Марно!

Коли митці борються, а учні плачуть

Далеко за межами України стали відомими рейдерські атаки на мистецькі колективи, які орендують приміщення на Андріївському узвозі. Протести, громадські слухання, клопотання до найвищих державних інстанцій, хвиля гнівних публікацій у ЗМІ про цинічне ставлення до осередків культури районної ради та її голови Євгена Романенка. Замахи чиновників і бізнесменів вдалося припинити. Та чи надовго? Дійсний член Нью-Йоркської академії наук Михайло Дегтяров так підбиває підсумки тривалої боротьби митців за свої права: «Заспокоюватися рано, бо втілюється в життя намір зробити «реконструкцію Андріївського узвозу з його ущільненням». Це означає, що бетонні хмарочоси можуть остаточно затьмарити красу неповторного куточка Подолу».

Набагато менше громадськість знає про те, як районна влада то потаємно, то відкрито наступає на права дітей і студентів. Якщо творчі колективи можуть об’єднатися і все-таки дати рішучу відсіч рейдерським зазіханням, то протистояти їм не здатні ні Академія дитячого підприємництва, ні Київський інститут підприємництва, права та реклами. Безпорадністю підростаючих поколінь й користується подільське чиновництво, намагаючись відібрати в них навчальні приміщення. Проти натиску брутальної сили виступили батьки та викладачі, але так і не подолали загребущість бюрократичної раті. Не знайшли вони підтримки і в голови райради Євгена Романенка.

Осередок надії? Продати з аукціону!

Плачуть діти — стискається серце. А коли ридають інваліди, які вже не мають сил стримати накипілі сльози? Останнім часом вони — на очах у людей, прикутих до інвалідних візків: Київську асоціацію інвалідів з церебральним паралічем, яка налічує 600 членів, змушують залишити приміщення на вулиці Костянтинівській, 21. Чому? Пояснення просте: осередок надії та постійного спілкування займає в престижному місці майже тисячу квадратних метрів. З цим не погоджуються чиновники й посилаються на те, що закінчився термін оренди приміщення, а тому сесія райради ухвалила: продати на аукціоні затишне пристановище інвалідів.

— Наша неприбуткова громадська організація на Подолі вже понад шістнадцять років, — розповідає президент асоціації Валерій Скрипський. — Завжди нас підтримували, принаймні не обминали з місіями добра та милосердя. На жаль, сьогодні інваліди вимушені боротися за свої права. Після того, як не зарадили справі пікетування міськдержадміністрації та скарги на ім’я голови районної ради, ми звернулися до суду. І вперше полегшено зітхнули: він зупинив процедуру викупу будівлі. Та що буде завтра?

Валерій Скрипський сподівається на справедливий судовий вердикт. А ось Академія дитячого підприємництва вже зневірилася в перемозі справедливості на Подолі. Не чекають підтримки від місцевої влади студенти Київського інституту підприємництва, права та реклами. Отож цілком слушно б’ють на сполох депутати районної ради, зокрема з фракції «Наша Україна». Її голова Олег Москаленко обгрунтовано стверджує: «Розпочалося все те, що ми називаємо подільським лихом, після звільнення справжніх фахівців із управлінь, відділів і відомств. Районне керівництво, поставивши на ключові посади своїх прибічників, друзів та сватів, взяло твердий курс на забезпечення власних інтересів». Донести цю думку до всіх депутатів голові фракції не вдалося: на дві мало не підпільно скликані позачергові сесії «Нашу Україну» не запросили. Та її депутати впевнені: хто воює з дітьми та інвалідами, той приречений на поразку.

Микола СЛАВИНСЬКИЙ,подолянин, член Національної спілки письменників України.

Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.