У цій розповіді є 1933-й рік, є Дахау і Заксенхаузен. Тут — про те, як після війни вербували на роботу в далекі Америки і про фільтрації
«трійок». Але насправді це розповідь про дорогу, яка закінчується там, куди ми йдемо, і не закінчується, поки ми йдемо. Степанові Артемовичу ТРОФИМЕНКУ скоро — 84 роки. В перші мандри він вирушив, коли ледве виповнилося шість. Потім йому часто доводилося тікати: і від своїх, і від чужих. Де мали закінчуватися його дороги, він знав точно. Він ішов до мами.— Маму мою звали Явдоха Трохимівна. Нас у неї було багато: Микита, Тимошка, Килина і я, найменший. Брати й сестра були Кармолітами. Перший материн чоловік працював у Пехівському лісництві, возив начальника лісгоспу. Заслаб на туберкульоз і помер. І мама вийшла заміж за мого батька. Але прожили вони разом недовго. Не знаю, що там між ними сталося, але мати повернулася в село Софієвка, а я залишився з батьком в Буках (тоді Маньківського району Черкаської області. — Авт.). Він потім знову женився. От тоді я і втік. Мачуха змушувала кутю товкти, а мені то не сподобалося... Від Буків до Софієвки — кілометрів 15. Мені було шість років, але куди йти, знав. У лісі, правда, заблукав, але потім вийшов на поле... Як прийшов, то на печі заховався. Коли це батько приїжджає. Кричить:
«Стьопчику-голубчику, йди до мене. Все буде добре». Але я з матір’ю залишився...— 1933-го вам було дев’ять років. Голодомор пам’ятаєте?
— Щоб дуже сильний голод був, то не запам’яталося. В мене хрещений працював бухгалтером у лісгоспі. Хазяйство тримав. Я пас його корову, і він давав нам літр молока. А ще мати зробила схованку за пічкою. Там були маленькі дверцята, що на двір виходили. То мати хату соняхами знадвору обклала, і коли прийшли шукати, двері не побачили. А чого приходили? Ми жорна купили. Хтось
«заклав», і з району приїхали «контрики». Побили жорна молотком, полізли шукати, та нічого не знайшли. Одне слово, ми в голод нормально вижили. У Софієвці було 90 хат, то ніхто не помер, бо ліс поруч. А в сусідньому селі Ризине померло багато... Я до Ризина в семирічку ходив. Пам’ятаю, зранку мати вставала, поралася по господарству, а потім давала мені свої галоші (ми так казали), і я йшов до школи. Зі школи ніколи не затримувався, бо мати на галоші чекала...А коли школу закінчив, то був уже 1940-й рік. Приїхали в село вербувальники, і я записався на навчання до міста Шахти (під Ростовом-на-Дону). Через тиждень спустили нас у шахту... Е ні, думаю, тут я не виживу. Місяць якось добув і поїхав в Україну. Мандрував на даху поїзда, бо грошей на квиток не було. А дома що? Роботи ж немає! До кінця січня працював вантажником на цукровому заводі в Іванковому. А як буряк закінчився, то знову до мами повернувся. Потім подався в Рубанку на тракториста вчитися. Через два місяці вже мене призначили причіплювачем. Аж тут війна. Всіх трактористів одразу на фронт, а нам, причіплювачам, дають наказ: зібрати всю техніку і відправити на схід... Доїхали ми до Сміли, а там через міст весь час переправляли війська. Сказали чекати своєї черги і копати окопи. І поки ми черги чекали, німці перейшли в Кременчуку Дніпро і зайшли з тилу. Нам і кажуть:
«Нікуди вже не їдьте. Топіть усю техніку в ріці». Ми так і зробили, тільки залишили собі старий поламаний «ЗІЛ-5», щоб додому дістатися. Їдемо, полями коні блукають, корови, вівці. Вже в колгоспах нічого нікому не треба. А як до Ризиного доїхали, там уже німці стояли. Пішов я знов на Софієвку, до мами.— При німцях як жилося?
— Якось зиму перезимували. Знову схованка виручила, бо німці теж забирали все, що бачили.
А старостою в нас був Артем Волосожар (я з його сином їхав у Ростов-на-Дону, він там і залишився). От цей Артем дізнався, що я вдома, і каже:
«Мого сина нема, а ти тут! Їдь у Німеччину». І весною 1942 відправили мене спочатку до Жашкова, а там — у товарні потяги і на Київ. Завезли в якийсь будинок на вулиці Артема для проходження медогляду, перевірили і знову в ті самі вагони (вже в Святошині)....А я в Німеччину не схотів. Був зі мною наш хлопець Павло Буряк (трохи молодший од мене). І ми вирішили, що треба тікати додому. Вийшли з вагона, ніби щось купити, прилаштувалися до бабусь і пішли з ними. Тоді всі з сумками ходили. У Києві ж їсти не було чого, то з міста понесли на села одяг, щоб обміняти на харчі. До нашої компанії приєднався ще один хлопець з Білої Церкви. У Білій Церкві нас і спинили. Не знаю, чим би то все закінчилося, але приїхав за нами поліцейський, який виявився... братом того білоцерківця. Він нам і каже:
«Хлопці, я вас не бачив, а ви мене. Вдень не йдіть, тільки вночі». Так ми й дійшли додому. Тільки в Павла біда сталася. Мати в нього померла. Три сини в неї було, і трьох забрали. Серце й не витримало. Павло як дізнався — в плач. Поліцаї позбігалися, розпитують: «З ким ти прийшов?» Він і зізнався. Пішли мене шукати. А я в сестри заховався, вона тоді вже заміж вийшла і під лісом жила. Туди німці боялися ходити, то прийшов Артем і каже: «Передай братові, як він сам не прийде, то його розстріляють, а тобі хату спалять». Ну що робити? Зібрався я та й знов — до Німеччини. Їдемо ми разом з цим Павлом і плануємо, що в Києві все одно втечемо. Тільки заснули ми в Жашкові, а прокинулися в Бресті....А з нами був колишній військовополонений на прізвище Бучак. Він у Німеччину їхав замість сестри. От він і каже:
«Хлопці, тікати треба зараз. Я ці місця знаю, бо тут служив. Тільки будемо йти на відстані 150 метрів один від одного». Отож він пішов першим, Павло, як наймолодший, — посередині, а я — останнім. Вони пройшли... (Я вже після війни дізнався, що й додому добралися. Потім, як село визволили, Павла забрали в армію, і десь у Чехії він загинув.) А я вийшов на дорогу, рота роззявив і натрапив на поліцаїв. Що дивно, говорили вони українською: «Стій! Куди йдеш?» — «Вийшов місто подивитися. Може, вже й не побачу». — «З якого поїзда?» Туди-сюди. Привезли мене назад, перевірили, обшукали... А до нашого товарняка причепили спальний вагон: німці їхали додому у відпустку. То мене, щоб уже не втік, замкнули в туалеті. Там я і просидів усю дорогу. Правда, зранку принесли чай з бутербродом і в обід — поїсти...День народження Гітлера відзначали розстрілами
— Завезли мене в Австрію, в долину Тіроль. Там був розподільчий табір: кого до бауера, кого на фабрику... Мене і Палатька Завгороднього (він теж із села Ризине) забрали будувати тунель в Альпах. У горах було здоровенне озеро, і вони вигадали зробити електростанцію: через тунель спускати на турбіни воду... Наш табір стояв у горах. Як сьогодні пам’ятаю: нас метрів 200 разом із машиною піднімали на ескалаторі... Попрацювали ми там дві доби, потягали вагонетки. Ні, думаю, діла не буде. Кажу:
«Палатьку, давай тікати. Куди-небудь, аби на схід». О 2-й ночі зустрілися, в хазяїна випили молока (там на ніч нічого не замикали) і давай спускатися з Альп: дві з половиною доби! Як вийшли на станцію, побачили поїзд Париж—Прага. Залізли під нього (Палатько під один вагон, я — під інший), зачепилися ногами, пристебнулися ременями та й поїхали... А як розвиднілося, зупинився поїзд на якійсь станції. І тут мені, вибачте, захотілося в туалет. На ходу ж не міг... Коли йде обхідник, колеса простукує. Побачив, що мокро, і до провідника: чого туалет на станції відчинив? Той: у мене замкнено. Сваряться, обхідник молотком махає... І випав він у нього просто під поїзд. Поліз він діставати, а там — я. «Гвалт, партизани!» Ну, що робити? І сам пропаду, і Палатька продам (а Палатько аж до Чехії доїхав, там на господаря працював). Розшморгнув я ременя і тікати. Спробував сховатися в товарняку під тюками з сіном, але мене знайшли і — в наручники, бо ж — «партизан»......
Плакав я тоді здорово. Завезли мене в Зальцбург, викликали на допит. Перекладачем був грузин. Я нічого розповідати не хотів, то він мені носа зламав. Німець його тоді — за комір, і більше в перекладачі не брав. Але й мене не пожалів. Через десять днів зібрали нас у групу і відправили в концтабір в Дахау. Мій номер —33283... Перші два тижні ми були на карантині: розносили бідони з баландою. На кухні я познайомився з Андрієм Швецем. Він теж був із Ризиного. Як він опинився в концтаборі, я не знаю, бо розмовляти нам не дозволяли. Знаю тільки, що йому було 15 років. Він на кухні міг трохи під’їсти, то свій пайок віддавав мені: так рятував. Потім нас поставили розвантажувати вагони. За це давали 200 грамів хліба і шматочок ліверки.— А іншим в’язням хліб давали?
— Тільки тим, хто працював на важких роботах. Ще піддослідних добре годували. Пам’ятаю, був там хлопець Альоша з Чернігівщини. На ньому ставили експерименти: вдягали в гумовий костюм, опускали в здоровезний акваріум і заморожували воду. То його годували добре, навіть ікрою. Він зі мною хлібом ділився. Та чи вижив він після тих експериментів, я не знаю, бо в Дахау пробув не дуже довго: з 5 серпня по 23 листопада 1942 року. Потім мене перевели в концтабір Заксенхаузен, як
«кортмаха»...—
Це що таке?— Це той, хто кошики плете. Там був воєнний завод, і їм були потрібні кошики для снарядів. Я, правда, плести їх не вмів, мене підбив один хлопець із Донецька. Ми заяви написали, думали, там легше буде. Але він зі мною не поїхав, бо саме прихворів, а брали тільки здорових. Майстер мені хороший попався: не видав і кошики навчив плести. А ще я там вагони розвантажував. Коли охоронець не бачив, можна було сиру брукву з’їсти чи картоплину.
— Може, й цинічно таке запитувати, але в якому концтаборі було легше?
— Однаково в обох. Кожен виживав як міг. Я, наприклад,
«підробляв». Там було багато норвежців, шведів, голландців. Їхні табори стояли окремо. То я ходив до них черевики почистити чи постригти. Вони мені за це харчі давали.— Не зрозуміла, це теж були в’язні? Вони не могли собі черевики почистити?
— Не могли, бо — пани. А ще вони отримували з дому щомісяця посилку на 12 кілограмів. Ці країни були учасниками Червоного Хреста, а Радянський Союз — ні. То мені, поки Україна була в окупації, мама тільки дві посилочки переслала — по 800 грамів кожна.
— І що в них було?
— Печиво, схоже на вівсяне. Сама пекла. А як Україну звільнили, то ні листа, ні вісточки... Ще пам’ятаю, як мене мало не кинули в туберкульозний барак, бо бронхітом захворів. Врятував лікар-росіянин: підлікував і перевів до барака, де моїм зав
«штубою» («штуба» — це відділення барака, в бараку — чотири «штуби», в «штубі» — 700 чоловік) був німець-комуніст. Як його звали, вже не пам’ятаю. Він був уже в літах... І так я добув аж до 20 квітня 1945 року. А цього дня в Гітлера — день народження. І от нібито видав він наказ розстріляти з такої нагоди 33 тисячі особливо підозрілих в’язнів концтаборів. Я не знаю, чи був такий наказ насправді, я його не бачив, але в тому списку я був точно. Прийшли до нас у «штубу» і почали зачитувати прізвища (моє було четверте). Цей німець їм і каже: «Піду гляну, хто є». Решту трьох викликав, а мені: «Біжи швидко під сусідній барак і сховайся». А їм сказав: «Приходьте пізніше, нема хлопця».—
Вас не шукали?— Нікого вже не шукали. Наша армія стояла під Потсдамом. І зав
«штубою» це знав. Він мені сказав: «Завтра концтабір почнуть евакуйовувати: першими — німців, другими — поляків. То йди з поляками». Я так і зробив.Ласкаво просять, але нам туди не треба
— Поляки вас не видали?
— Ні. Я з одним дружив, то він хлопцям сказав:
«Мовчіть. Це свій». Але нас далеко не завезли. Доправили до цегельні, посадили в яму, де глину брали, наставили навколо кулеметів. Ми думали, що розстрілювати будуть. Навіть почали намощувати загорожі, щоб, як стрілятимуть, заховатися. Та зранку чуємо: «Свобода!» Що таке? Німців немає, повтікали... Ми постояли трошки і рушили на трасу. Йшли на схід. Їсти шукали в кагатах. З поляками я попрощався, познайомився з росіянами (теж з концтабору). Так пройшли якийсь час, коли це стоять на дорозі люди і всіх завертають праворуч. Пройшли ще з кілометр. Бачимо — столи, на кожному — таблички: Австралія, Англія, Канада, США (за алфавітом). Біля столу — вербувальник і перекладач. З’ясувалося, там була нейтральна зона. Почали нас умовляти записуватися на роботу в інші країни. Я подивився на все те й кажу: «Е ні, я до мами!» Мені кричать: «Вас там на Колиму відправлять!» А я їм: «Поїду й на Колиму, але спочатку маму побачу». І пішов собі. Недалеко й дійшов. Підступився до мене чоловік і питає: «Додому хочеш? Ну то ходімо»....
І мене одразу на допит. У нас там тоді «трійки» працювали: суддя, прокурор, адвокат. Один і запитує: «А чому ви залишилися в живих? Скількох продали в концтаборі?» В мене під рукою чорнильниця була, то я нею в нього як запустив... Він сам же й сказав: «Ну дістав я тебе!» ... І відправили мене на 15 діб у КПЗ. На допити більше не викликали, тільки щодня нового підсаджували. Ті на радянську владу: і така вона, і сяка. А я мовчу. Попідмітаю, поприбираю, щоб чистенько було... Так 12 діб відсидів, коли викликав мене старший лейтенант Шликов і каже: «Тебе зараховано до запасного стрілецького полку. Будеш моїм ад’ютантом». Було це 15 травня 1945 року в місті Бернау.А на той час вже повно військовополонених, остарбайтерів позбиралося. Поїздів не вистачало, щоб усіх відправити. Тож рівно через тиждень отримуємо ми наказ супроводити їх до кордону, до Бреста.
— Вони пішки йшли?
— Пішки: по 70—80 кілометрів на день. Нам видавали картки на хліб: по 800 грамів на добу. А суп варили з того, що в полях знаходили. А коли до кордону дійшли, Шликов не схотів мене відпускати:
«Поїхали зі мною в Свердловськ!» Кажу: «Побачу матір, тоді поїду». Одне слово, на колінах перед ним стояв, поки не записав він мене на роботу до Гушосдору МВС. Так у вересні 1945-го я опинився в Києві. Швидко закінчив будівельні курси, і направили мене працювати з військовополоненими. Німецький табір стояв на заводі ДШК. Із наших було тільки чотири особи. І керували ми 700 полоненими німцями. Завдання було таке: збудувати дорогу Київ—Харків. Ділянка починалася з того місця, де зараз міст Патона, і закінчувалася біля села Іванкове Бориспільського району.— І скільки років її будували?
— Не років, місяців. Уже влітку 1946-го німців забрали. А ми думали робити її 14 метрів в ширину. Відповідно запаслися матеріалами. А потім прийшло розпорядження: за околицею робити 7 метрів. Тому її так швидко й закінчили. До нас часто приїжджали машини з Дарницького м’ясокомбінату, позичали матеріали для будівництва. То німці навантажать, вони їм ліверки дадуть. Всі й задоволені. А потім мене схотіли підвищити до начальника дороги Запоріжжя—Харків (її теж полонені будували). Але я подумав, що із Запоріжжя до матері далеко, і написав заяву про звільнення.
— Так коли ви її побачили?
— Я не сказав? Мені одразу, як у Київ приїхав, дали два тижні відпустки. То я побув там з тиждень, побачився з усіма і поїхав. І відтоді приїжджав до неї тільки в гості. А потім до себе забрав. Тільки на весну вона в Софієвку поверталася. Там і померла влітку 1957 року. Їй було 83 роки...
Замість епілогу
Зараз Степан Артемович із дружиною мешкають недалеко від тієї дороги, яку будував разом із німцями. Майже все своє життя він пропрацював... шофером в автопарку, який після численних перейменувань нині називається ЗАТ КВК
«Рапід». Багато років був головою профкому... Закінчував інститути, отримував грамоти і медалі. Його навіть запрошували перебратися до Москви... Але то була не його дорога.Фото автора.
