Діти-самогубці

Коли помирає дитина — це страшне горе не тільки для батьків, а й для суспільства. Хвороба, нещасний випадок — все це можна зрозуміти і з болем у серці прийняти, але коли дитина сама вирішує піти з життя — це надзвичайна подія, нонсенс. «Якби я тільки знав, що вона замислювала самогубство! Я просто не міг і подумати, що станеться таке нещастя!» — вигукують близькі самогубці. Та все ж майже кожен, хто всерйоз думає про самогубство, так чи інакше дає зрозуміти оточуючим про свій намір. Самогубства не чиняться раптово, імпульсно, непередбачувано, неминуче. Вони є останньою краплею в чаші адаптації, що стає дедалі складнішою.

Ось деякі сумні подробиці суїцидів, що мали місце на Полтавщині, які мені повідомили правоохоронці з прес-центру обласного УМВС.

Він не повернеться вже ніколи...

Наталія Іванівна — мама 15-річного хлопчика, який повісився. Самогубство сина стало страшною несподіванкою й великою трагедією для цієї родини з Полтавщини. Хто б міг подумати, що улюблена яблуня, на якій у дитинстві так любив сидіти їхній синочок, і стане тим останнім місцем, звідки він піде у вічність. Повішеним хлопця знайшов його дідусь. Того вечора все було як завжди. Вечеря, клопоти по господарству. Хлопчик сказав, що вийде на годину і повернеться. Але то були просто слова. Наталія Іванівна стверджує, що тільки тепер їй сказали, що син давно висловлював думки про смерть, але її чомусь ніхто не попередив. У них нормальна благополучна родина. Виховують меншу доньку-першокласницю, тримають господарство, конфліктів у родині не було. Мати хлопчика скаржиться, що у сільських школах не працюють психологи, можливо, професійна консультація, нагляд за учнями і постійний контроль їхнього морального стану запобігли б не одній трагедії.

Чи ходитиме колись — невідомо...

15-річна Людмила з Пирятина вже давно стояла на обліку в міліції, бо ніколи не відмовлялася від довготривалих гулянок. Тікати з дому почала років з 12, саме тоді вперше батьки попросили допомоги у правоохоронців, щоб ті знайшли доньку. Висновок міліціонерів — схильна до бродяжництва, був клеймом для всієї родини. Окрім неї, у сім’ї двоє старших братів, але всі вони мають різних батьків. Що ж до батька Людмили, то він повісився більш як 10 років тому. Дівчинка росла важкою дитиною. Але цього разу вона перевершила саму себе — забрала гаманець з останніми материними грішми, пластиковою карткою та золотим ланцюжком, який мамі подарував вітчим. Із цим добром вона попрямувала до подруги. Погуляли дівчата на славу, опісля ж Люда і додому не поспішала, бо знала, що батьки вже виявили пропажу і буде скандал. Ніч для матері пройшла в очікуванні, тому на ранок вона відправила синів за сестрою у школу, щоб ті негайно привели її додому. Коли Люда з’явилася на порозі, то мати повела себе нестримано. Знову скандал, сльози, образа. Того фатального дня удома були тільки брати та вітчим — Люда вийшла на балкон (родина проживає на третьому поверсі) і стрибнула. Рідні зрозуміли, що причиною великого скупчення людей поблизу будинку стала Люда, і миттєво подзвонили мамі. Нині дівчина перебуває у лікарні, але її стан тяжкий. Вона не відчуває ніг, бо отримала численні переломи. Подальша доля Люди під питанням, адже не виключено, що ходити ця дівчинка більше не зможе...

«Нарешті я на даху, хочу з нього стрибнути...»

«Нарешті я на даху, хочу з нього стрибнути, нарешті я політаю, давно про це мріяла, мені все набридло, я йду, прощавайте...» — це останній запис, датований шостим грудня 2007 року, із рожевого щоденника 15-річної Юлі, яка стрибнула з даху 10-поверхівки у Полтаві. Дівчинка — єдина дитина у вже розлучених батьків. Вона повернулася саме до цього дому, де у неї було щасливе дитинство і щаслива родина, де в неї були мама і тато. Вона любила сидіти на даху саме цього будинку, сюди ж приходила щодня й водила своїх друзів. Коли дівчинка зробила крок у безодню й упала на грунт, очевидці не могли повірити власним очам: вона підвелася і намагалася сказати, що з нею все нормально. Вже у лікарні медики більше 5 годин боролися за життя дівчини. В результаті їй видалили селезінку, частину печінки, але найстрашніше, що у неї тяжкі травми голови, тому про наслідки говорити рано. Вона жива, і це вже щастя. Перечитавши її щоденник, розумієш усі принади 15-річного віку — юнацький максималізм, тільки чорне та біле, образа на батьків, на навчання, на друзів. Практично кожен запис або закінчувався, або починався з того, що вона хоче політати і померти, що вона то різала вени, то їла пігулки, що вона заздрить небу, бо воно незалежне, що вона хоче все забути, а через деякий час забудуть і її... але поряд із цим спостерігається «почерк» ще такої маленької і наївної дитини — радість від очікування нового комп’ютера, зустрічі з найкращою подругою, веселого походу на дискотеку... Її подруга стверджує, що вдома Юля часто сварилася з мамою, але чи це спонукало її до такого вчинку, достеменно не знає ніхто. Лікарі також кажуть, що у неї амнезія, дівчинка багато чого не пам’ятає з того фатального дня, але факт спроби позбавити себе життя залишається незаперечним.

***

Це тільки три випадки самогубств у страшному, непередбачуваному, незрозумілому підлітковому віці. Три історії, які стали продовженням суїциду 7-річного хлопчика з Судіївки, 14-річної дівчинки з Лубен, 14-річного хлопчика з Марківки Полтавської області. Ці діти — уособлення непочатості. Вони обрали вирішенням своїх проблем — піти назавжди. З кожним роком проблема самогубств набуває дедалі глобальнішого характеру. Вона пов’язана із соціально-економічними, психологічними чинниками, а також з економічною кризою, безробіттям, «кризою сім’ї», відкиданням батьківського досвіду як зразка для наслідування, зруйнованими ідеалами, втраченими кумирами, всіма варіантами насильства і зневажання інтересів дітей з раннього віку. Суїцидні спроби дедалі частіше стають формою поведінки, до якої вдаються діти й підлітки в тій або іншій кризовій ситуації.

Психологи кажуть, що діти не розуміють до кінця того, що роблять. Для них — це гра між реальністю та надуманим, що закінчується переважно трагічно. Різні методи обирають 15-річні молоді люди для того, щоб привернути увагу дорослих. Але ті внутрішні конфлікти у підлітковому віці так і залишаються невирішеними, бо ми вчасно не зреагували, не допомогли, не зарадили, словом, не зазирнули у душу й не спитали — що у тебе болить?.. Серед тих, хто має намір вчинити суїцид, від 70 до 75 % в той чи інший спосіб розкривають свої прагнення. Іноді це будуть ледве помітні натяки; часто ж загрози є легко впізнаними. Дуже важливо, що 3/4 тих, хто чинить самогубства, відвідують своїх лікарів до цього з якого-небудь приводу протягом найближчих місяців. Вони шукають можливості висловитися і бути вислуханими. Проте дуже часто лікарі і сім’я не слухають їх.

Тривога і напруженість, викликані кризовою ситуацією, призводять до зниження адекватності і глибини розуміння інших людей. Людина в такому стані перебільшує критичність ситуації, їй здається, що для прийняття рішення у неї менше часу, ніж насправді. У таких людей також мають місце порушення особистої ідентифікації, вони не впевнені в тому, що зможуть перенести негативні емоції. Переважна більшість потенційних самовбивць — це люди з психіатричної точки зору практично здорові. У різних країнах сучасна молодь надає перевагу своїм способам піти з життя. Наприклад, у США близько 60 % всіх суїцидів здійснюється з використанням вогнепальної зброї. У Канаді, де зброя менш доступна, з її використанням здійснюється 30 % суїцидів. У Республіці Білорусь серед дітей і підлітків переважаючим видом суїциду є повішення та отруєння лікарськими препаратами.

Участь сім’ї у догляді за дітьми й підлітками в кризовій ситуації і їх реабілітації визнана у всьому світі як ключовий чинник успішної допомоги, стверджують психологи.

То, може, нам, дорослим, треба бути більш уважними до дітей?