Сєверодонецьк-2

У Сєверодонецьку намічено провести ще один усеукраїнський з’їзд депутатів усіх рівнів. Цю новину озвучив голова Луганської обласної ради Валерій Голенко. Потреба проведення такого форуму була обговорена організаторами фестивалю «Велике російське слово», який відбувся нещодавно у Криму. Там таки прийнято звернення до керівників країни, в котрому наголошувалося, нібито скликання Сєверодонецького з’їзду — це не політичний захід, а захист російськомовного населення України.

За словами В. Голенка, з’їзд розгляне блок гуманітарних питань, головним з яких буде мовне. Позиція організаторів форуму така: щоб в Україні не було розколу, потрібно визнати російську мову другою державною. Передбачається, що в ньому візьмуть участь представники різних держав і міжнародних структур. Правда, секретар Донецької міськради М. Левченко уточнює, що «з наданням статусу державної російській необхідність говорити українською просто відпаде. Будьмо реалістами. Друга державна мова не більше ніж формальність».

Отже, наступ на українську державність триває. При цьому продовжується використання так званої «мовної проблеми». Адже надання державного статусу російській мові в Україні насправді є важливим завданням влади сусідньої Росії. Це декларував департамент інформації та преси МЗС Росії наприкінці вересня 2006 р., коли через інформаційну агенцію «РИА-Новости» розповсюдив заяву: «Гонителям русского языка необходимо наконец осознать, что двуязычие на Украине — это исторически сложившееся явление...». Тому державний статус російської мови в Україні є першим гаслом Партії регіонів, КПУ, ПСПУ та інших проросійських партій. Вони діють услід за керівною настановою МЗС Росії.

«Утверждение границ русского мира — это и отстаивание, и укрепление национальных интересов России... Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка». Так заявила дружина російського президента Л. Путіна під час свого головування на конференції «Русский язык как язык межнационального общения в странах Содружества» в Санкт-Петербурзі. Це був форум представницький, з участю «ученых, парламентариев и чиновников из бывших республик СССР». Наведемо уривок: «По мнению участников, сегодня русский язык не просто представляет «великую коммуникативную ценность», но и является фактором внешнеполитической активности России. Поэтому резкое сокращение русскоязычного пространства негативно влияет на авторитет страны».

Ось як розуміється в Росії цінність мови та її вплив на авторитет держави. Тому «малоросійські» бійці за права російської мови й авторитет Російської держави мотивують свої дії від універсального «так історично склалося» до прямих закликів на кшталт: «Усі на захист російської мови від насильницької українізації!». На тому ж форумі в Петербурзі вони яскраво відзначилися. «Однако, по признанию зампреда комитета Верховной Рады по науке и образованию Сергея Дорогунцова, в его стране идет «вытеснение русского языка с образовательного пространства». «Мы слишком увлеклись и наслаждаемся своей независимостью», — говорив цей Дорогунцов. Не вірите? Російська газета «Известия», 7 вересня 2002 року.

І ось в Росії президентом Путіним оголошується рік російської мови. Напевно, частиною заходів «року мови» став напад на виставку, присвячену сумним роковинам Голодомору-33 в залі української бібліотеки в Москві. На звернення Президента Ющенка з проханням розібратися в цих подіях Путін відповів окремим листом. Він нагадує радше сварку пана на свого підпанка, ніж лист до президента суверенної країни: «К сожалению, в последнее время возникли существенные разногласия. Причем «инициатива» исходит не из Москвы... Речь идет прежде всего о своеобразной трактовке украинской стороной событий нашей общей истории, героизации сотрудничавших с нацистами военных преступников, развязанной в ряде регионов Украины «войне» с историческими памятниками и захоронениями советских воинов-освободителей, усиливающейся дискриминации русского языка, деятельности, направленной на раскол Украинской православной церкви. Эти недружественные шаги уже омрачают атмосферу отношений между нашими государствами. Более того, они могут нанести серьезньй ущерб двустороннему сотрудничеству на различных направленнях».

Враховуючи, що цей лист прес-служба Путіна опублікувала 19 грудня 2007 р. — у день обрання Верховною Радою України Ю. Тимошенко главою уряду (відомо, як Москва натякала всіма можливими способами про небажаність для майбутнього України усувати від влади уряд регіоналів і рожево-червоних на чолі з Януковичем) — можна говорити про наявність у Росії чіткої стратегії розширення чи принаймні утримання «границ русского мира» в межах старих радянських кордонів. Ось і активізувалися левченки, голенки, колісніченки, дорогунцови, «євразійські молодики» та подібні до них, відстоюючи думку про безперспективність української мови та необхідність зафіксувати в Україні державний статус взагалі тільки за однією російською.

Навесні 2006 р. Партія регіонів та комуністи протягнули в місцевих радах, де мали більшість, рішення про надання російській мові статусу регіональної. Їх не турбувало ані те, що такий статус просто не передбачений чинним законодавством України, ані те, що місцеві ради не мають повноважень для таких рішень, ані те, що в результаті порушується чинна Конституція України.

Минуло 130 років від відомого указу Олександра ІІ про заборону друкувати та завезення із-за кордону будь-якої україномовної літератури.

Другим важливим моментом є те, що Україна наближається до сумних роковин Голодомору-33, 245-річчя відомого «Валуєвського циркуляру» про заборону української мови («ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може») та 80-річчя від початку сталінського наступу на політику «українізації», що обернулася початком масових репресій в Україні. 26 квітня 1926 р. Сталін у своєму листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» дав чітку санкцію на боротьбу проти «національного ухилу». Процес «переборення української культури селянства та асимілювання її вищою російською культурою міста» у вигляді русифікації тривав весь час існування СРСР, незважаючи на словоблуддя про інтернаціоналізм та вільний розвиток національних культур, і був логічним продовженням російської імперської політики. Усі незадоволені ризикували отримати ярлик націоналіста.

Це були удари по обом опорам української нації — селянству та інтелігенції. І сьогодні нащадки тих катів сталінського часу намагаються закінчити цю справу, користуючись безпорадністю й беззахисністю нашої держави перед загрозою сепаратизму.

Одним із провідних центрів розробки політики щодо України в Москві є Інститут країн СНД К. Затуліна. За повторенням його розробок ми можемо спостерігати, вивчаючи програмні документи окремих партій в Україні.

Розуміючи, що такі відверті дії щодо внесення розколу в Україні не можуть залишитися непоміченими, Путін вирішив «спрацювати на випередження». За Путіним виходить, що це не він зі своїми чекістами, комуністами й політтехнологами вирощують в Україні п’яту колону, а Сполучені Штати Америки «почали руйнувати Україну». Таке він заявив під час інтерв’ю американському журналу «Тайм». За словами президента Росії, США «штучно розділили українське суспільство на «проросійські» та «проамериканські» сили, надавши підтримку останнім». Ситуацію в Україні російський лідер назвав небезпечною і закликав США «залишити Україну в спокої».

Це вже цинізм найвищого гатунку. Хіба це президент США, а не Путін їздив до України підтримати Януковича на президентських виборах й наперед поздоровляв його з «перемогою»? Хіба це президент США, а не Путін дозволяє собі повчання і керівні вказівки щодо суверенної країни, ніби царські маніфести й циркуляри генсеків? США, на відміну від Росії, жодного разу не заявляли, що вони мають один погляд щодо Західної України, а інший щодо Східної. Навпаки, всі чільники Сполучених Штатів завжди декларують і намагаються докладати всіх зусиль, щоб Україна була суверенною, незалежною і територіально цілісною країною. Але пана Путіна це не цікавить, тому що є певна стратегічна мета. Ця мета полягає в ізоляції України від міжнародної спільноти, поваленні демократичного режиму в Україні та інкорпорації у сферу російського впливу.

Росія нині веде дуже наступальну політику щодо утвердження свого домінування на пострадянському просторі. І головна проблема для Кремля на цьому просторі — це проблема України, оскільки тут утверджується демократична система влади. Сам факт такого є викликом і дискредитацією режиму Путіна з його судовими процесами над опозицією, фарсом з виборами тощо. Путін не може цього допустити. І його вочевидь дуже дратує те, що в нас є проукраїнський президент, з’явилася проукраїнська більшість і уряд.

2. Сепаратизм

У виступах біло-голубих політиків і комуністів багато звинувачень на адресу українських сил, ніби вони розколюють Україну. Це новий винахід ворогів: побачити причини розколу в патріотизмі, а натомість вважати благом дії «уряду національної зради», капітулянтів і зрадників. Але не потрібно особливих поглиблених досліджень чи аналізу, щоб побачити, хто насправді ініціює розкол України по Дніпру, щоб північно-східному сусіду було легше проковтнути нас по частинах.

Ми добре пам’ятаємо «незалежність» Криму, інспіровану з Москви. Президент Мєшков з його «кримським народом» повинні були відіграти ту саму роль, що і Конрад Генлейн зі своєю Судето-німецькою партією в 1938 р. У разі удачі з Кримом постало б розв’язання «російського питання» в інших регіонах («Донецько-Криворізька республіка», «Новоросійська республіка» тощо), як в 1938-му після Судетів «німецьке питання» вирішувалося в Чехословаччині створенням «Протекторату Богемії та Моравії», Словацької держави і розподілом решти території країни між сусідніми Польщею та Угорщиною. Звичайно, і Москва б знайшла охочих взяти участь у розподілі «української спадщини». Територіальні претензії до нас мають усі наші сусіди. А для демонстративного піклування про захист російськомовного населення до України увійшли б російські війська-«визволителі».

Після Криму найбільш небезпечним кроком у цьому напрямі був Всеукраїнський з’їзд місцевого самоврядування у Сєверодонецьку 28 листопада 2004 р., на який прибули 3,5 тис. учасників із 17 областей. Звичайно, тут не обговорювали проблем єднання України, вже не кажучи про те, що деякі з «делегатів» насправді представляли не свій регіон, а тільки самих себе. Кого, наприклад, представляв на з’їзді тодішній голова Київської обласної адміністрації Засуха, якщо абсолютна більшість Київщини проголосувала тоді за Президента Ющенка? Тим часом на з’їзді в присутності мера Москви Лужкова та інших російських представників обговорювали не просто підтримку Януковича, а формування бойових загонів. Делегати тримали гасла «Ми з Росією» та «Путин, спаси нас». Постановили провести референдум і створити Південно-Східну українську автономну республіку зі столицею в Харкові. Саме за таким сценарієм розколювали Україну більшовики у 1918 р. І сам Сєверодонецький з’їзд був не більше ніж копією відомого Харківського з’їзду рад, що відкрив до України дорогу «північним дружинам» з Росії.

До речі, поряд з нами в Молдові в такий само спосіб була утворена Придністровська молдавська республіка. Там теж говорили про «придністровський народ», «нащадків козаків», а у назві демонстративно використовували назву «молдавська», як і «українська» в ПІСУАРІ. Щоправда, на Сєверодонецькому з’їзді окремі «делегати» не утрималися й розкрили одразу весь сценарій: «Потрібно створити не Південно-Східну Україну, а Новоросійську республіку або Малоросію в складі Російської Федерації. Цю республіку повинен очолювати Ю. Лужков». Легко здогадатися, кого насправді представляли ці «делегати». Бо ми знаємо, що вторгнення російських військ завжди відбувалися на прохання місцевих маріонеткових «урядів», часто створених у глибинах самої Росії буквально напередодні вторгнення.

Ситуація була такою небезпечною для стабільності кордонів усієї Європи, що організатори Сєверодонецького з’їзду самі не очікували, яку бурю може спровокувати посіяний ними вітер. Практично одразу зробили різкі заяви головнокомандувач об’єднаних сил НАТО та державний секретар США. Останній сказав, що територіальна цілісність України є фундаментальним питанням, яке взагалі не піддягає змінам. Після цього Москва дала зворотний хід, і навіть ідейний натхненник малоросійства Кушнарьов почав пояснювати, що не має нічого спільного з сепаратизмом, і його просто неправильно зрозуміли, коли він погрожував розколом.

Проте в Москві діють за старим російським висловом «не мытьем, так катаньем». Замість кавалерійських наскоків вони перейшли до цілеспрямованої роботи з поступового «розмивання» України. Особливо активізувалася ця робота після приходу Януковича та регіоналів до уряду України — з’явився «дах», під яким було безпечно пророщувати зерна сепаратизму.

12 січня 2006 р. Донецький міськвиконком зареєстрував Координаційну раду міжрегіональної федерації громадських організацій «Донецька Федеративна Республіка». До її складу увійшли громадські організації (краще б сказати «групи сепаратистів») під назвами «Донецька республіка», «Дніпропетровська республіка», «Луганська республіка», «Запорізька республіка», «Харківська республіка», «Херсонська республіка». Офіційною метою нового об’єднання проголошувалося «сприяння розвитку національної, духовної та культурно-історичної спадщини Донеччини». Згодом «донецькі республіканці» показали, у який спосіб вони збираються сприяти розвитку «спадщини». Вони почали збір підписів за проведення референдуму про створення Донецької республіки у складі південно-східних областей України.

Ці сценарії, що повторюють один одного, мали місце в історії інших держав. Вивчаючи їх досвід, можна передбачити, куди нас тягнуть захисники російськомовного населення. Зокрема, напрошуються паралелі з Чехословаччиною 1937—1938 рр. Там існувала так звана Судето-німецька партія, за котру на травневих виборах 1935 року проголосували кожні два із трьох судетських німців. Партію очолював колишній учитель фізкультури Конрад Генлейн. Він постійно звертався з надуманими звинуваченнями проти чехословацької влади та закликав німців до повстання й приєднання до Німеччини. Кілька разів він зустрічався з Гітлером, був присутній на партійному з’їзді нацистів у Нюрнберзі, а також виступав на німецьких радіостанціях із закликами до втручання в чехословацькі справи. Він проголосив створення судетського добровільного легіону для збройної боротьби проти Чехословацької республіки, таким чином перетворюючи її громадян німецької національності на збройних заколотників. Врешті-решт, він утік до Німеччини, проте справу вже було зроблено. Внутрішня ситуація в Чехословаччині була розбурхана і створено умови для перенесення «чехословацького питання» на міжнародний рівень. Далі відбулася відома «мюнхенська зрада», і розпочалася поступова анексія Чехословаччини Німеччиною. Фіналом «політичної» боротьби Генлейна за автономію судетських німців у складі Чехословаччини стало перетворення цієї держави на Протекторат Богемія і Моравія!

Аби утримати під своїм контролем Україну, Росія широко застосовує свої економічні можливості і вплив російських етнічних меншин. Подивимось, як це робила Німеччина?

Німецький капітал ставив перед собою насамперед політичні цілі — загальмувати економічний розвиток молодих країн, зміцнити опорні пункти германізму й засади своєї присутності, зберегти німецький елемент і обстановку неспокою та конфліктів. Масштабна торгівельна війна 1925—1934 рр. проти Польщі повинна була довести її «нежиттєздатність». Митна війна сприяла збереженню й зміцненню економічних позицій Німеччини в Польщі. Стосовно Чехословаччини сповна використовувалася її експортно-імпортна залежність, орієнтація на німецькі ринки. Потужна антипольська й античехословацька пропаганда, розгорнута німцями, формувала уявлення про нові держави як «непорозуміння». У низці фальсифікацій, спрямованих на розпалювання національної ворожнечі, було паплюження й применшення ролі у суспільному житті поляків і чехів та перебільшення й вихваляння діяльності німців. Поширювалася теза про «нездатність чехів і поляків творити свою державність». У Польщі робилася ставка на створення антипольських настроїв, на внутрішній розкол суспільства.

Ніби про сучасну Україну йдеться. Офіційні російські заяви, висловлювання політиків, практичні дії Росії фактично є копією аналогічних дій Німеччини 1920-х років. Той самий стогін про мільйони росіян, що опинилися поза межами Росії в нових державах, як колись ґвалт німецької пропаганди про долю німців, які після Першої світової війни опинилися в складі нових східноєвропейських країн. Така ж неухильна боротьба з використанням потенціалу місцевих російських меншин проти укріплення незалежності колишніх республік. І все це разом із галасливою кампанією проти «насильницької українізації», як колись німецька демократія боролася проти слов’янізації німців. Ось назви публікацій лише на шпальтах «Берлінер Анцайгер» за 1924 рік: «Чеська злість проти німецької культури», «Чеський терор», «Страждання німців», «Нечуване насильство» тощо. І все це на тлі зовсім протилежної реальності, як в наші дні галас про «насильницьку українізацію» тим дужчий, чим ближче до остаточної смерті українства.

Для забезпечення своїх загарбницьких планів нацистський Берлін у 1930-х рр. узяв курс на розкол Чехословаччини. Ось і ми в 2008 р. чуємо про підготовку другого Сєверодонецького з’їзду, за яким настане черга нового «збирання земель» Москвою. Весь історичний досвід Німеччини стає практично картинкою нашого сьогодення, коли замінити слова «німецький» на «російський», «Польща» і «Чехословаччина» — на «Україна» і «Білорусь», «поразка у Першій світовій війні» — на «закінчення холодної війни». Ну а «німецькі національні меншини» — на «російськомовне населення» або «російські громади».

Доки в Україні не утвердиться мова її народу, доти він почуватиметься скривдженим, «нижчим» за інші нації, адже насамперед мова є тим підмурівком, на якому можна збудувати міцну державу, утвердити свою націю як рівну іншим націям. Не можна здобути справжню незалежність, не відчуваючи потреби в мові своєї держави. Без неї на нас чекає тільки подальше послаблення Української держави.

3. Послаблення Української держави

У нашій країні є сили, сенс існування котрих — це протидія сильній, міцній, соборній Українській державі. За розробленими московськими політтехнологами планами ці сили повинні відіграти головну роль в такому:

— розмивання та знищення національної ідеї українців;

— маргіналізація української мови та культури шляхом законодавчого закріплення в Україні двомовності;

— розпорошення і протиставлення українців один одному за конфесійною, мовною, регіональною ознаками;

— послаблення Української держави через роздмухування внутрішніх суперечок в еліті з фундаментальних питань існування країни, для чого насичувати її органи влади представниками п’ятої колони, а також через штучне провокування і загострення національних та економічних проблем, енергетичної кризи.

Ці сили оформлені у вигляді маси політичних партій, громадських організацій, псевдорелігійних рухів, різних «союзів», «двіженій», «общин», «блоків» та «братств». Якщо і далі не звертати увагу на їх діяльність, це буде катастрофою для України і українського народу. Адже їм потрібна Україна як аморфний територіальний анклав, де замість нації проживає безнаціональне населення (якщо вже неможливо перетворити їх на справжніх росіян), а державна влада слабка й корумпована. Це дасть можливість цим ділкам творити свої темні справи й грабувати український народ.

Так, найбільше соціально-економічних проблем у Донбасі — регіоні, де завдяки промисловості повинно бути цих проблем найменше. Смертність і травматизм на шахтах поступаються хіба що Китаю. При цьому поряд з небезпечною важкою працею шахтарі України отримують одну з найменших заробітних плат у Європі та світі. Нехтування норм безпеки під час гонитви господарів шахт за прибутками стає причиною загибелі сотень донбаських шахтарів щороку. Але керівникам обласної та інших місцевих рад немає до цього діла. Вони зайняті черговим Сєверодонецьким з’їздом, Донецькою республікою, захистом російської мови від української і тому подібними речами. Бо це легше, ніж щоденно працювати над розв’язанням проблем регіону.

Коли внаслідок недбалості влади в Алчевську місто залишилося без тепла посеред майже арктичних зимових холодів, рятувати ситуацію приїхали з усієї України. Київські ремонтники говорили, що аварії, як у Алчевську, їм доводиться ліквідовувати у Києві мало не щотижня. Просто для цього потрібно постійно працювати, приділяти увагу проблемам комунального господарства. А якщо місцева алчевська влада замість цього переймається проблемами російської мови та протидії розширенню НАТО, то прорив трубопроводів і аварії на теплопостачанні будуть невідворотні.

Згодом біда спіткала мешканців Красного Луча Луганської області при 20-градусних морозах.

Обласна рада Луганська замість опікуватися проблемами підготовки теплотрас і комунального господарства переймається проблемами мови, НАТО, регіоналізації, церкви, тим, що скажуть керівники Кремля, а не проблемами народу, який доручив їм високі посади.

Та й хто з місцевої влади Донбасу буде займатися проблемами ремонту й модернізації господарства, якщо на все це давно наклали свої лапи олігархи з керівництва біло-голубої партії? Вони самі при владі, тому іншим залишається тільки обслуговувати інтереси олігархії. А народ відволікають від цих проблем, організовуючи з’їзди у Сєверодонецьку. Коли народ зайнятий проблемами боротьби з НАТО і українською мовою, він не скине своїх біло-голубих місцевих князів, через бізнесування котрих гинуть сотні шахтарів. Адже саме вони найбільше винні в аваріях на шахтах, бо придумали оплачувати працю трудівників вуглепрому залежно від обсягу видобутку. Ця залежність змушує гірників свідомо порушувати правила техніки безпеки, щоб виконати план, який завжди «горить». Винахідливі шахтарі змушені обманювати контрольно-вимірювальну і керуючу апаратуру. Також гірники свідчать, що засекречування справжньої причини аварії — звичайна практика. Це на кораблі за все відповідає капітан, а під час аварій на виробництві — або винних немає, або призначають «стрілочника» з молодшого керівного складу.

Наприкінці 2007 р. жовтня ММК імені Ілліча спіймали на несанкціонованому скиданні стоків із цеху шлакопереробки в річку Кальчик. «Після викиду вода в річці змінила колір на біло-зелений і набула різкого запаху сірководню, а на поверхню спливла велика кількість риби з ознаками ядухи», — процитував протокол своїх інспекторів начальник екологічної інспекції Донецької області Анатолій Яцков. Природоохоронна прокуратура «дотяглася» лише до заступника начальника цеху, котрий теоретично може бути притягнутий до відповідальності. Але зрозуміло, що в річку не могли гидити без команди або принаймні мовчазної згоди керівників комбінату.

Техногенне навантаження в Донецькій області — найвище в Європі. Промисловість — це не лише надприбутки, а й, з погляду техногенної й екологічної безпеки, потенційна «діжка з порохом». Загалом у регіоні щорічно в атмосферу викидається, за даними екологічної інспекції, 1,9 млн. тонн шкідливих речовин. Трагедія на шахті ім. Засядька стала прямим наслідком накопичення «критичної маси» недоробок у сфері промислової і техногенної безпеки («Дзеркало тижня». — 24.11.2007). Власники беруть прибутки від роботи промислових підприємств, а працівникам залишається оплачувати це своїм здоров’ям, життям, екологією. Державі ж залишається шукати кошти для виплат родичам загиблих. А власники підприємств не відповідають ані перед законом, ані перед людьми. Вони вище за відповідальність, вони недоторканні. Фактично вони у гонитві за прибутками ведуть неоголошену війну проти власного народу.

На запитання, де найвища ймовірність виникнення чергової техногенної катастрофи, фахівці з промислової безпеки приречено відповідають: та де завгодно. Життя і здоров’я людей постійно перебувають під загрозою. Цього разу постраждали шахтарі. А далі? Мешканці будинку, який стоїть над закинутим шахтним виробком? Астматики, яким трапилося опинитися біля металургійного комбінату в момент викиду за вимкненого фільтра? Або мешканці звичайного будинку, де вибухнув газ, як це сталося в Дніпропетровську? До речі, за висновком Дніпропетровської прокуратури, вибух газу в житловому будинку в Дніпропетровську стався через службове недбальство. Хто завгодно, де завгодно, коли завгодно може стати жертвою «рідної» промисловості. І так буде доти, доки не припиниться ця неоголошена війна олігархів проти українського народу. Війна, в якій місцеві органи влади стають на бік великих грошей.

Гасло, яке обіцяло покращення життя людей вже сьогодні, повністю провалене. Продовжують загострюватися проблеми постачання екологічно чистого продовольства, питної води, тепла, якісних комунальних послуг, хоча плата на них також постійно збільшується. Потребують реконструкції старі теплові мережі й котельні з низьким ККД агрегатів. Дорожчають енергоносії, а питаннями енергозбереження ніхто не займається. Наче застигла промисловість, не розвиваючи виробництва й не створюючи нові робочі місця. Незадовільний стан автошляхів є однією з причин високої аварійності та загибелі в дорожньо-транспортних пригодах щороку такої ж кількості людей, як СРСР втратив за 10 років війни в Афганістані.

Треба було б займатися цими нагальними справами суспільства, а одночасно прозвітувати перед народом, чим займалися весь час ті, хто прийшов до влади під гаслом покращення життя вже сьогодні? Але замість з’їзду, де потрібно обговорити стан доріг, проблеми теплопостачання, ціни за комунальні послуги, техногенні катастрофи, незадовільний економічний стан, відсутність робочих місць, галопуюче зростання цін на продовольчі товари, місцеві ради збираються в Сєверодонецьку перейматися проблемами збереження кордонів «русского мира». Звичайно, йти до народу і звітувати про виконання передвиборних обіцянок дуже важко. Адже розв’язувати життєві проблеми складно. Для цього необхідна кропітка й відповідальна праця, тоді як результат стає помітним не одразу. А провести черговий з’їзд, на якому голосно кричати про переслідування російської мови та войовничо погрожувати розколом країни, багато сил і розуму не треба. Натомість можна відвернути увагу народу від повсякденних насущних проблем і прикрити димовою завісою гасел про російську мову, ЄЕП та антиНАТО власні безпорадність, бездарність і розкрадання держави.

Організатори цієї акції добре розуміють, що в Україні насправді немає проблеми російської мови. Тому для політичної гри на цій темі вони створюють цю проблему штучно, намагаючись усіх переконати в її існуванні та загостренні. Цілі та завдання Сєверодонецька-2 мають як зовнішній, так і внутрішній чинник.