Автор статті «А що під шкільним килимом?» Іван Ілляш («Голос України» від 12.10.2007) дивується, що вчителі початкових класів змушені купувати для навчально-виховного процесу все, крім підручників. Хочу сказати, що до цього нас привчила радянська влада.

Школа закуповувала таблиці, карти, прилади, діафільми, грамзаписи тощо. Усе інше (білий і кольоровий папір, фломастери, альбоми, клей, папки, олівці, ручки, методичну літературу) ми мали придбати за власний кошт. До того ж учитель був зобов’язаний передплатити партійну, комсомольську, фахову, методичну періодику. І ніхто не нарікав, зазначте. Хоч і тоді зарплата педагога була невисокою, виконати директиву можна було без особливих наслідків для сім’ї.

Ми перейшли у демократичну державу, а школа так і залишилася у 80-х. Учителі, що почали свій педагогічний шлях на пострадянських теренах, коли мізерну зарплату виплачували із величезним запізненням, коли сім’ї педагогів бідували, не розуміють, чому мусять витрачати свої кошти на потреби державного закладу.

Сьогодні виплата зарплат стабілізувалась, ставки дещо зросли (але ж за цінами не встигають), та оформлення кабінетів — обов’язок педагога.

А ще за наш рахунок проводяться різноманітні семінари, конференції тощо. Приїхали гості — 5—20 гривень давай; наближається свято — від 10 до 50 гривень незалежно від того, будеш на ньому чи ні (хочеш чи ні). А нещодавно проблему постраждалих у Дніпропетровську теж частково «вирішували» завдяки добровільно-примусовому пожертвуванню шкіл...

Чому так? Мабуть, тому, що ми, вчителі, порядні, але найменш захищені члени «демократичного» суспільства.

Утім, не всі такі. Днями я довідалась від своєї приятельки, яка працює у славнозвісній столичній гімназії іноземних мов (єдиній в країні, до речі), що директор установи має такий сімейний бюджет, який дозволив їй торік у серпні разом із дочкою відпочити у Болгарії, у вересні (теж удвох) побувати в Туреччині, а в жовтні (знову ж таки не одна) відвідати Китай. Їздили, звісно, за запрошеннями, але дорогу сплачували з власної кишені. Це які гроші треба мати на «кишенькові» витрати?

Моєї вчительської зарплати, зарплати чоловіка (працює на заводі) вистачає лише на комунальні послуги, на не надто ситне харчування, такий собі одяг та мінімальну допомогу батькам-пенсіонерам і дітям. Все!

Хто чоловік у директриси? Може, міністр, який здатен на одну лише дорогу викинути чотири тисячі доларів?!

З’ясувалося, жіночка сама виховує дитину... Вона, упевнена, гроші на кабінети і зустрічі гостей не витрачає...

Софія МУДРА, вчителька із тридцятирічним стажем.

Київ.