Без історичної пам’яті не може бути вільної людини, демократії та свободи як засадничих підвалин цивілізованої держави і гуманістичного суспільства.
Відповідно ключове значення мають питання: якою повинна бути пам’ять? Яку пам’ять треба культивувати? Це має бути державна чорно-біла пам’ять, в якій має місце лише низка перемог? Чи пам’ять має бути повною, а отже — складною, де поряд з перемогами завжди є місце для чогось неприємного, болісно соромливого і навіть ганебного.
Таку складну постановку питання наша пам’ять лише починає усвідомлювати. Адже історична політика все ще зводиться до набору державних зусиль зі створення образу такого минулого, який влаштовує владу, яка на той чи інший момент репрезентує країну. Особливо виразно такий підхід проглядається в оцінці поворотних актів та явищ.
Червневі дні 1941 р. вже багато десятиліть вибудовуються в асоціативний ряд з однією з найтрагічніших подій ХХ ст. — Другою світовою війною, її причинами, перебігом і наслідками. Сьогодні таке звернення до минулого актуалізується воєнно-політичними загрозами, що набули для Української держави реальних обрисів. І вже навіть нескладно помітити певні спільні тенденції й риси, алгоритми розгортання збройного протистояння у 1939—1940 рр. і в наш час. Суперечлива природа воєнних конфліктів, хоч би які зовні несхожі вони були, пронизані закономірностями, що дає змогу не тільки вибудувати й простежити типологічні ряди, а й на практиці використати їх для обґрунтованого прогнозування, моделювання й аналізу всіх можливих варіантів розвитку геополітичної ситуації та її регіональних тенденцій у різних куточках світу. Звісно, насамперед у тих, де існують життєві інтереси України.
Така інтелектуальна розмова, очевидно, повинна мати комплексний і одночасно диференційований характер, поєднуючи методики політології, військової історії, воєнних наук, соціології, політичної економії та інших наукових дисциплін. А їхні результати у концентрованому вигляді мали б використовувати керівництво держави і політикум для генерування та адаптації військової доктрини, довгострокової стратегії на міжнародній арені, формування адекватної, а головне, ефективної конфігурації чинників, здатних гарантувати національну безпеку за всіма основними її параметрами.
Передвістя війни
Здавалося б, про причини і початок війни написано і сказано все. Насправді, коли йдеться про статистський погляд на історію, її офіційний аспект, можна говорити про принаймні дві оформлені версії подій. Першу обстоює більшість вчених, які займаються цією проблематикою: вони вважають безпосередніми призвідниками Другої світової війни Гітлера і Сталіна, які у вересні 1939 р. почали ділити цілі регіони Європи на сфери впливу, перекроюючи кордони і долі багатьох народів.
Друга відрізняється тим, що її адепти трактують агресію Німеччини та її союзників проти СРСР у червні 1941 р. як превентивну акцію. Оскільки, мовляв, Сталін сам готувався до нападу на свого «заклятого партнера». При цьому наводяться опосередковані докази й умоглядні аргументи, адже жодного документа, який би неспростовно доводив правильність цієї версії (у нас більше відомої в модифікації В. Суворова), донині не виявлено.
Існує група дослідників, які намагаються розглядати цей період у ширшому контексті й вмонтовують у низку детермінант аншлюс Австрії, Мюнхенську угоду 1938 р., події в Карпатській Україні, що суттєво корегує акценти в оцінці відповідальності багатьох європейських держав (і в першу чергу Великобританії і Франції) за формування передумов Другої світової. У цьому логічному ланцюгу перебуває також критика політики Італії, Польщі, Румунії, Угорщини та інших держав, що виявляли підвищену активність у зоні високої конфліктогенної сейсмічності.
Тогочасні події продемонстрували неефективність існуючих механізмів стримування агресії, міжнародно-правових актів та органів, які мали врегулювати спірні питання поза застосуванням сили. Натомість ситуативне переформатування балансу сил кількома державами, що сповідували експансіоністський зовнішньополітичний курс, стимулювання агресивних настроїв і намірів, підігрівання територіальних претензій у гравців «другого ешелону» виявилося дійовим засобом досягнення переваги над потенційним супротивником і вигідних стартових позицій з метою забезпечення геостратегічних цілей.
Для керівництва СРСР двосторонні угоди з Німеччиною у військово-політичній та економічний сферах видавалися надійною гарантією тривкої стабільності у відносинах з одним із можливих суперників, а на той момент ситуативних союзників. На цьому тлі дипломатичні маневри Лондона і Парижа сприймались у Москві як такі, що зайвий раз переконували у ненадійності партнерства з ними. Взаємна недовіра і старанно приховувані геополітичні амбіції господаря Кремля врешті-решт унеможливили формування системи колективної безпеки. Наступний розвиток подій породжує сумніви в тому, що сторони були щирими у бажанні знайти креативне рішення. Хоч би якими мотивами керувався Й. Сталін, усі його наступні кроки від осені 1939 до літа 1940 рр. слід кваліфікувати як акти агресії. Першою жертвою стала Польща, радикальна частина політикуму якої саме виношувала експансіоністські плани, що засвідчили контакти Й. Ріббентропа та Ю. Бека. Для Варшави напад Вермахту і Червоної армії у вересні 1939 р., очевидно, став настільки ж неочікуваним, наскільки для Москви «віроломне» вторгнення німецьких військ у червні 1941 р. Потім настала черга Фінляндії. І лише «Зимова війна» змусила світове співтовариство вдатися до найжорсткішої політичної санкції — СРСР виключили зі складу членів Ліги націй. Не в останню чергу через те, щоб дезавуювати цю ганьбу, Сталін згодом активно обстоював і розвивав ідею формування ООН.
А про те, які наслідки мав цей крок із виведення тоді СРСР зі складу Ліги націй, свідчить спосіб, у який Радянський Союз розв’язав проблему територіальних претензій до Румунії влітку 1940 р.
Незважаючи на те, що всі «зони напруги», в яких застосовувалася зброя, лежали поза межами СРСР, передчуття великої війни буквально висіло в повітрі. Мілітаристський дух пронизував офіційні заяви, дипломатичні ноти, політичну риторику радянських лідерів. Періодична преса, що була основним джерелом інформації, ретранслювала в масову свідомість рішучість «дати відсіч агресорам, які зазіхатимуть на завоювання соціалізму». Підвищена увага до міжнародних подій поєднувалася з пропагандистськими акціями, в яких викривалась «підступна політика імперіалістичних хижаків». Водночас багато матеріалів, присвячених радянським Збройним силам, навіювали громадянам країни впевненість у перемозі в протистоянні з будь-яким ворогом.
«Неочікувана війна»
Вкотре повертаючись до питання, чи очікувало радянське керівництво напад з боку Німеччини, варто звернутися до одного цікавого документа — не виголошеної промови маршала Г. Жукова на травневому пленумі ЦК ВКП(б) 1956 р., яку він попередньо надіслав на ознайомлення М. Хрущову.
У ній видатний воєначальник цілком у руслі очікувань і настроїв тодішнього очільника держави піддав критиці стан армії напередодні війни та поклав відповідальність за неготовність до неї на Й. Сталіна. При цьому цитує він навіть уривки з власних донесень вождю про ситуацію в прикордонних районах, розвідувальні польоти німецької авіації тощо.
Як переконливий доказ «повного ігнорування Сталіним воєнно-стратегічної ситуації та безпрецедентної в історії дезорієнтації нашого народу й армії» наводиться повідомлення ТАРС від 14 червня 1941 р. У ньому, зокрема, зазначалося, що, «за даними СРСР, Німеччина також неухильно дотримується умов радянсько-німецького пакту про ненапад, як і Радянський Союз, унаслідок чого, на думку радянських кіл, чутки про наміри розірвати пакт і вдатися до нападу на СРСР позбавлені будь-якого підгрунття, а перекидання німецьких військ, які звільнилися від операцій на Балканах, у східні та північно-східні райони Німеччини, що відбувається останнім часом, слід вважати пов’язаними з іншими мотивами, що не стосуються радянсько-німецьких відносин».
За словами Г. Жукова, ця заява «дезорієнтувала радянський народ, партію і армію і притупляла їхню пильність». Маршал висловлював переконання, що тезу про раптовість нападу Німеччини Сталін придумав задля виправдання власних прорахунків у підготовці країни до оборони.
Насправді, найближчою до реального стану справ є версія, згідно з якою радянський лідер всіляко відтягував початок війни, усвідомлюючи неготовність Збройних сил до її ведення. Аби не провокувати Гітлера і заспокоїти власне суспільство він вдавався до таких інформаційних акцій.
Підтвердженням цього може стати виступ Й. Сталіна перед випускника-ми військової академії 5 травня 1941 р. Він знаменний тим, що став відправною точкою «зміни віх» у підготовці до війни. У 40-хвилинній промові вождь навмисно завищив потужність Червоної армії: 300 дивізій, зі 100 дивізій — 2/3 танкових, а 1/3 — механізованих. Ця інформація, «просочившись» до німців, мала перестерегти Гітлера від нападу на СРСР. Та головним меседжем стали завершальні слова Сталіна вже під час прийому. У відповідь на тост начальника Артилерійської академії Сивкова, який дякував йому за миролюбну політику, очільник держави різко повторив: «Мирна політика забезпечувала мир нашій країні... Ми до певного часу проводили лінію на оборону — допоки не переозброїли нашу армію, не забезпечили армію сучасними засобами боротьби.
А тепер, коли ми нашу армію реконструювали, наповнили технікою для сучасного бою, коли ми стали сильні, — тепер потрібно перейти від оборони до наступу.
Забезпечуючи оборону нашої країни, ми зобов’язані діяти наступальним чином. Від оборони підійти до воєнної політики наступальних дій. Нам необхідно перебудувати наше виховання, нашу пропаганду, агітацію, нашу пресу в наступальному дусі. Червона армія є сучасною армією, а сучасна армія — армія наступальна».
Різка зміна курсу була сприйнята вищим військовим командуванням як керівництво до дії. Вже 15 травня Генштаб подав Сталіну «наступальний варіант дій». Ці факти й донині слугують «каменем спотикання» та предметом дискусій для істориків: одні вважають їх неспростовним доказом того, що СРСР готувався перший завдати удару по Німеччині. Отже, напад останньої 22 червня 1941 р. став превентивною акцією. Інші схильні вбачати в них активізацію організаційних, мобілізаційних, кадрових, дипломатичних, ідеологічних заходів, що здійснювались у руслі попередньої доктрини, згідно з якою, передбачалося «бити ворога на його території у відповідь на його агресію». Проте Сталін не затвердив пропозиції Генштабу, всіляко прагнучи відтермінувати початок збройного зіткнення.
Відтак усі інформаційно-пропагандистські кроки травня-червня 1941 р. не суперечили намірам вождя, а в різний спосіб спрямовувались на їх реалізацію: з одного боку, запевнити світ у тому, що СРСР дотримується мирних угод, а з другого — жорстко продемонструвати потенційним агресорам готовність дати відсіч і перемогти у війні, якщо вона розпочнеться.
«Красная армия всех сильней...»?
Воєнні кампанії 1939—1940 рр. стали предметом детального аналізу військово-політичного керівництва країни. Його результати обговорювалися під час зборів вищого офіцерського складу в ЦК ВКП(б) (березень 1940 р.), розширеної сесії Головної військової ради, зборів вищого складу армій — у жовтні 1939 р., з’явився внутрішній меморандум з критичною характеристикою дій Українського фронту під час «визвольного походу», а в середині 1940 р. — критична доповідна записка про діяльність Наркомату оборони СРСР, з приводу якої С. Тимошенко наприкінці визнав: «Справа є набагато гіршою».
У висновках тодішніх аналітиків наголошувалося, що у Збройних силах спостерігалась нерозпорядливість, низька виконавська дисципліна, повільність, дезорганізація багатьох структурних ланок, низький рівень ініціативи командирів, які незрідка демонстрували незадовільну підготовку, невміння «читати» карти, орієнтуватись у швидко-плинних, складних ситуаціях, знаходити оптимальні рішення й домагатися їхнього виконання. Рядовий особовий склад, окрім того, що мав погані навички в окопуванні, маскуванні, формуванні водних перешкод та виконанні інших завдань, виявляв схильність до паніки та дезертирства. Висувалися серйозні претензії до тилових, медичних, інженерних (останні не надавали належної уваги подоланню мінних полів), зв’язку та інших служб.
Та якщо справа з критикою і самокритикою в той час була поставлена добре, то про практичне врахування виявлених недоліків та помилок цього не скажеш. З метою усунення зазначених та інших недоліків улітку 1940 р. в РСЧА запровадили нові програми підготовки військ, скориговані з урахуванням уроків попередніх збройних конфліктів. У березні-квітні 1941 р. спеціальні інспекційні команди перевіряли стан справ у Ленінградському, Орловському, Уральському та Київському особливому військових округах. Вони дійшли невтішного висновку: в оперативному відношенні війська не готові до дій у бойових умовах.
До кінця невирішеною залишалась проблема комплектування кадрового складу армії: у листопаді 1940 р. дефіцит військовослужбовців на всіх штатних посадах становив 21%, а напередодні війни вакантними залишалися 102 тис. офіцерських посад, з яких від 17 до 25% — у західних прикордонних військових округах.
Часте порушення статутних приписів та відносин в армійському середовищі, слабка дисципліна, девіантна поведінка багатьох військовослужбовців обумовили необхідність запровадження восени 1940 р. нового, суворішого, дисциплінарного статуту. Частина офіцерів схвально сприйняли це рішення, але для більшості військовослужбовців рядового й нижчого командного складу «загвинчування гайок» видавалося зайвим і вони продовжували «панібратський» стиль спілкування. Кількаразове повернення до принципу єдиноначальства також мало вплинуло на ситуацію.
Усе це доповнювалося «шапкозакидацькими» настроями в армії та суспільстві, оскільки радянська пропаганда переконувала в «беззаперечних перевагах соціалістичного ладу над капіталістичним» і «непереможності» Червоної армії.
Поряд із цим у суспільстві другої половини 30-х — початку 40-х рр. панувала атмосфера шпигуноманії, недовіри, підозрілості, культ військової таємниці. Низька поінформованість про реальний стан справ у сфері військового будівництва, організації управління Збройними силами, втаємничення тих речей, з якими військовослужбовці мали бути детально обізнані, бентежили не тільки офіцерів, а й рядових. Один із командирів скаржився: «Ніхто не повідомляє нас про те, де ворог, яка його сила і з якого напряму ми маємо його чекати». Інший висловлював думку про те, що його підлеглі були поінформовані про ситуацію гірше, ніж якби вони залишалися вдома, у своїх колгоспах.
Морально-психологічний стан особового складу РСЧА визначала ще одна риса: на переконання німецького дослідника Б. Бонвеча, політична лояльність у Червоній армії цінувалась вище за професійну військову компетенцію, що він вважає «патологією», яка мала місце щонайменше до кінця 1942 — початку 1943 рр. Такий стан речей склався внаслідок діяльності «таємної політичної поліції» — органів НКДБ, НКВС, які роздмухували істерію довкола «ворогів народу», інспірували процеси і цілі кампанії «полювання на відьом», у результаті яких армія втратила десятки тисяч кадрових офіцерів. До початку 1940 р. близько 70% командирів полків та дивізій протрималися на своїх посадах лише рік.
«Чистки» в лавах Збройних сил справляли гнітючий вплив на більшість військовослужбовців. Зовні виявляючи підтримку «лінії партії», багато хто з них не розумів, чому ще донедавна маршали і генерали перебували в ранзі «недоторканних», а тепер «летять їхні голови». Незрідка в армійському середовищі лунали критичні, а то й відверто антирадянські закиди на адресу ініціаторів репресій.
Усвідомлюючи нагальну потребу кардинальної перебудови всієї роботи в армії, С. Тимошенко та його однодумці вдалися до спроб її реорганізації. Однак втілити ці задуми в практичній площині виявилося з багатьох причин набагато складніше, ніж задекларувати їх, та й часу для цього катастрофічно бракувало.
Особовий склад діючої армії напередодні грізних випробувань виявився в значній своїй частині не готовим до вимог тогочасної війни за більшістю параметрів. Технічне переоснащення завершити не вдалося. Не вистачало часу для освоєння нових зразків озброєння (зокрема, важкої зброї, артилерії). «Кульгала» така важлива складова військового мистецтва, як оперативне планування. Спостерігалися великі проблеми в управлінні військами, розвідці та зв’язку, що повною мірою далося взнаки в перші місяці війни.
Оточена такою увагою партії, уряду і любов’ю народу, Червона армія насправді виявилася неспроможною виконати покладене на неї завдання — стати надійним щитом від агресорів.
М. фон Хаген, аналізуючи феномен радянського патріотизму і бойову готовність та морально-психологічний стан РСЧА на рубежі 30—40-х рр., зазначив: судження про ці явища, базовані на вивченні досвіду анексіоністських війн СРСР проти Фінляндії, Польщі, Румунії, можуть лише з великою обережністю екстраполюватися на той тип війни, яку радянські солдати вели на власній території після німецького вторгнення у червні 1941 р.
Як усе починалось...
Звістка про напад Німеччини вразила радянське суспільство як струм високої напруги. Регістр реакцій на початок війни охоплював весь спектр настроїв і переживань: від паралічу волі й дефетизму — до рішучості дати відсіч агресорам і здобути перемогу.
Нині прискіпливо дискутується питання про ступінь лояльності різних верств радянського соціуму до сталінського режиму. На противагу радянським міфологемам про «морально-політичну єдність радянського народу», суцільний патріотизм, деякі історики висувають концепцію нелояльності значної частини громадян України, небажання воювати за «сталінську кліку», якій інкримінувалися розкуркулення селян, примусова колективізація, Голодомор, репресії 30-х років тощо.
Очевидно, сьогодні неможливо визначити точну частку тих, хто підтримував політику більшовиків і хто перебував в опозиції (принаймні внутрішній) до неї. Існують підстави (підтверджені численними джерелами) вважати, що вона була значною, причому не тільки в Україні. Про це свідчать численні спецповідомлення радянських спецслужб, що ретельно фіксували висловлювання цивільних громадян та військовослужбовців, Збройних сил з приводу початку війни.
Уже у перші дні війни у суспільстві виразно відчувалося невдоволення незугарністю військово-політичного керівництва, його непередбачливістю й недалекоглядністю. Так, відомий оперний співак М. Донець доволі різко висловився з цього приводу і незабаром став однією з жертв жорстокого апарату терору, який ефективно діяв проти власного народу в той час, коли організаційного хисту і матеріальних засобів, щоб зупинити ворога на кордоні цій системі забракло.
Напевно, ще одним структурним елементом державного механізму, який сповна відпрацьовував затрачені на нього кошти, став агітпроп. Ідеологічна машина працювала, як годинник, аби «залатати дірки» та приховати справжній стан справ у суспільстві та діючій армії. Слід визнати, що вона була доволі дієвим інструментом моральної і політичної мобілізації народу на боротьбу проти агресорів, адже більшість людей звикли вірити безальтернативному джерелу інформації. Пропаганда стійкості, самовідданості, патріотизму спрямовувалась на те, щоб нейтралізувати сумніви, зневіру у здатність режиму захистити народ від гітлерівської навали, зміцнити впевненість у кінцевій перемозі. Однак далеко не всі сприймали ідеологічні імпульси «згори» і критично оцінювали ситуацію. Відстежуючи настрої представників наукової та мистецької еліти, евакуйованих у східні райони країни, органи НКВС зафіксували міркування такого змісту: «Обв’язатися гранатами і кинутися під гусениці танків — є результат безвихідного стану. Чи треба це друкувати, адже лише через слабкість і неорганізованість люди потрапляють у таку безвихідь... Де і коли генерал вчиняв героїчний подвиг?».
У колі близьких та рідних, трудових колективах все частіше лунала гостра критика економічної, військової, соціальної, національної політики більшовицького уряду, що поставила пересічну людину в становище «гвинтика», а селян, які становили більшість населення, — у безправних злиденних «кріпаків» колгоспного ладу. Доволі часто звучало невдоволення партійними органами, експерименти яких прирікали народ на страждання і постійний страх перед державою; партією, що монополізувала владу й перетворилась на «орден», який уособлював необмежену монополію на знання абсолютної істини — «священного Грааля» соціалістичної ідеї, так специфічно трактованої та втілюваної в СРСР. У цьому ж руслі з’явилися висловлювання антисемітського змісту, що згодом інтенсивно експлуатувала нацистська пропагандистська машина в концепті «жидо-більшовизму».
Велика кількість громадян України, які в різний спосіб демонстрували свою нелояльність (у розмовах, поразницьких настроях, дезерції тощо), дали підстави деяким представникам тодішнього істеблішменту закидати українцям небажання воювати за Батьківщину. Та насправді феномен нелояльності чи опозиції правлячому режиму мав не етнічну, а політичну природу. Адже такі настрої мали місце і в Білорусії, і в Російській Федерації, і в інших регіонах країни. Це особливо рельєфно демонстрував морально-психологічний стан армії, в якій служили представники всіх союзних республік. Для прикладу, молодий боєць, росіянин Ємелін сказав: «Я воювати та захищати Батьківщину не буду. Мого батька і всю родину арештували, мене виключили з кандидатів до членів ВКП(б), зняли з доброї роботи. За кого мені воювати?». Такий «вотум недовіри» до правлячої верхівки був притаманний громадянам різних національностей, соціального статусу, віку, культурно-освітнього рівня, статі. До певної міри ця обставина може вважатися одним із критеріїв оцінки ситуації як кризи режиму.
Зважаючи на небезпеку таких настроїв, Верховна Рада СРСР ухвалила Укази Верховної Ради СРСР від 6 липня і 15 листопада про відповідальність за поширення у воєнний час «неправдивих» та панічних чуток, що тягло за собою ув’язнення на термін від 2 до 5 років.
Однак ці та інші заходи суттєво не змінили загальний стан справ. Дефетизм і дезерція залишалися масовими явищами. Упродовж другої половини 1941 р. (згідно з даними відомства Л. Берії) було затримано 638 112 осіб, яким інкримінува-ли дезертирство. Із них 82 865 — заарештували, 555 247 — відправили у військові частини, а понад 10 тис. — засудили до вищої міри покарання.
Небажання воювати виявлялось також у формі добровільної здачі червоноармійців у полон. Звичайно, більша частина тих, хто потрапив в оточення і вичерпав усі можливості спротиву, не з власної волі ставали військовими бранцями. Але існує чимало даних про масову здачу в полон цілих підрозділів та великих груп військовослужбовців, які від зневіри й пригніченого морально-психологічного стану кидали зброю й віддавали свою долю до рук противника. До кінця 1941 р. в німецькому полоні перебували 3 млн. 355 тис. червоноармійців. Понад 600 тис. із них окупанти відпустили, аби було кому збирати тогорічний врожай. Та все ж більшість полонених загинули вже на етапах, а також у місцях утримання від голоду, холоду, хвороб, знущань і планомірного знищення.
У цьому сенсі сумновідомий наказ №270 Ставки ВГК від 16 серпня 1941 р. видається опосередкованим підтвердженням неспроможності звичайними важелями виправити ситуацію в діючій армії. Наступним кроком стало створення загороджувальних підрозділів, які з тилу «підпирали» передову і недвозначно окреслювали альтернативу: загинути від кулі ворога під час атаки чи від кулі своїх в ході відступу.
Найбільш переконливим аргументом на користь критиків керівництва СРСР була ситуація на фронті. Не інакше, як катастрофа, про неї пише кожен фаховий історик. За два місяці ворог оволодів майже всією Правобережною Україною і підійшов до столиці республіки. При цьому втратили боєздатність (насправді — були розгромлені) понад 100 дивізій, що становило 75% військ, дислокованих у західних військових округах. Втрати Червоної армії сягали 850 тис. солдатів та офіцерів, понад 6 тис. танків і САУ, 3,5 тис. літаків, 20 тис. гармат і мінометів. Гітлерівці лише на складах захопили 5,4 млн. гвинтівок та 191 тис. кулеметів, що значно ускладнило озброєння військ.
Таким чином, унаслідок прорахунків радянського військово-політичного керівництва перевага у силах і засобах РСЧА (зокрема, над групою армій «Південь» та її союзниками — в 1,3 разу в живій силі, 1,4 разу в артилерії, в 5 разів у легких і 3,6 у середніх та важких танках, у 2,5 разу в літаках) була нівельована, а відступ радянських військ часто перетворювався на панічну втечу.
Однак було б несправедливим не згадати тих, хто і в цей надзвичайно складний час стояв на смерть на західних рубежах країни.
Уже на лінії кордону агресор відчув на собі, що легкого бліцкригу не буде. У документах розвідвідділу прифронтового району групи армій «Південь» констатувалося, що радянські піхотинці продемонстрували вражаючу самовідданість, що особливо яскраво проявилося під час оборони стаціонарних укріплень. Справжні зразки героїзму показали захисники Рави-Руської та Перемишля. Так, батальйон під командуванням старшого лейтенанта Г. Паливоди 23 червня відбив у противника Перемишль і впродовж кількох днів утримував місто, давши змогу завершити евакуацію мешканців і майна.
Найбільшою танковою битвою війни стало зіткнення сталевих армад у районі Луцьк—Ровно—Дубно—Броди. Незважаючи на те, що кінцевої мети контрудару радянські бронетанкові сили досягнути не змогли, горловина прориву ворожого клину значно зменшилась, що сповільнило й ускладнило його просування до Дніпра.
Справжню звитягу виявили захисники Одеси, які забезпечили успіх евакуаційних заходів залізничними й морськими комунікаціями.
Отже, попри загальний вкрай несприятливий розвиток подій улітку-восени 1941 р., агресор у багатьох випадках зустрів добре організований та стійкий опір радянських військ, що суттєво вплинуло на реалізацію планів «блискавичної війни». Більше того, за визнанням військових фахівців, «Київ урятував Москву», оскільки затримка темпів наступу групи армій «Південь» звела нанівець усі спроби захопити столицю СРСР до настання зимових холодів 41-го.
Батьки-командири
У всі часи успіхи воєнних компаній залежали від фахової підготовки, волі, дисциплінованості, наполегливості в досягнення мети, ініціативності командирів різних рівнів. Бажаними для офіцера вважалися не тільки суто професійні знання і навички, а й уміння вибудовувати відносини з підлеглими, бути авторитетом у всьому, аби солдат відчував себе (наскільки це було можливим під час бойових дій) захищеним, доглянутим, оточеним належною увагою та піклуванням.
В офіцерському корпусі радянських Збройних сил залишився незначний відсоток тих, хто володів досвідом Першої світової війни. Ще меншою ця частина була у середовищі генералітету. «Військові специ» колишньої царської армії не мали довіри Сталіна. Ця соціальна категорія стала одним з об’єктів особливої уваги НКВС. Ті, хто пережив «чистки» 30-х років, уже не визначали професійне обличчя РСЧА. «Червоним» командирам та полководцям громадянської війни явно бракувало розуміння принципів війн нового покоління, заснованих на використанні технічних засобів та зброї особливої потужності. Частина з них (О. Василевський, Г. Жуков, С. Тимошенко) швидко вчились і вже в роки війни досягли рівня, що забезпечував коли не паритетний, то не набагато нижчий рівень стратегічного й оперативного планування порівняно з Вермахтом та іншими кращими арміями світу. Однак «стара гвардія» (С. Будьонний, К. Ворошилов та інші) помітно відстали і керувались у своїх уявленнях тими тактичними прийомами, які приносили успіх у 1918—1920 рр.
Фінська кампанія унаочнила цю проблему, що розуміли навіть далекі від армії люди. Так, веттехнік Ходзіцька 22 червня в колі співрозмовників зазначила: «Наша армія у Фінляндії показала своє невміння й непідготовленість до війни. Зустрілися там з технікою, якої у нас немає. Якщо ж узяти до уваги техніку Німеччини, то тут і казати нічого. Та от і сьогодні наша армія показала себе — примудрилася пропустити на Київ німецькі літаки».
7 травня 1940 р. К. Ворошилова на посаді наркома оборони СРСР змінив С. Тимошенко. Існує документ — акт прийому НКО СРСР, — в якому зафіксовано реальний стан справ у Червоній армію. Ось лише деякі факти: через незадовільну організацію обліку ніхто не знав справжньої кількості особового складу РСЧА. Здавалося б, Радянський Союз мав невичерпний мобілізаційний ресурс, однак 3 млн. 155 тис. військовозобов’язаних не володіли жодними військовими знаннями і навичками, а навчальних планів для них Наркомат оборони не розробив (як і плану перепідготовки фахівців і недостатньо навчених).
Не витримувала критики система підготовки офіцерських кадрів, особливо нижчої ланки, де на рівні взвод-рота 60% командирів пройшли підготовку на 6-місячних курсах молодших лейтенантів. Станом на 1 травня некомплект командного складу становив 2%, у той час, коли щорічні випуски військових училищ не могли забезпечити формування резервів для розбудови Збройних сил. Не сприяли зростанню кваліфікації офіцерів відсутність систематичної атестації та врегульованого порядку присвоєння чергових військових звань, в основі яких домінували не фахові, а політичні критерії.
Новий нарком оборони підписав наказ №120, в якому перед військами ставилися завдання на літній період 1940 р. Прагнучи наблизити навчальний процес до умов реальної війни, С. Тимошенко зобов’язав готувати військовослужбовців до того, з чим вони мають справу під час бойових дій, під час навчань використовувати бойові набої і снаряди. Нині складно сказати, як це вплинуло на підвищення військової майстерності, адже на початковій фазі війни вирішальними виявилися стратегічні й оперативні прорахунки (хоча одночасно у військах бракувало автоматичної зброї, мінометів, засобів радіозв’язку і багато іншого, що в сукупності забезпечує боєздатність армії).
Розгубленість і безпорадність вищого командування, його нездатність опанувати ситуацію і знайти оптимальні рішення для того, щоб зупинити ворога, відразу відчули польові командири та бійці на передовій. Як зазначалося, вражали масштаби дезерції й дефетизму. Небажання воювати, поразницькі настрої набули таких масштабів, що загрожували розвалом фронту. Аби зупинити панічну втечу, багато командирів вдавалися до показових розстрілів військовослужбовців. Втрата управління військами спричинила ситуацію, коли важко було визначити — це безладний відступ чи дезерція. Так, наприкінці липня 1941 р. через Миронівку масово відходили військовослужбовці 6-ї і 18-ї армій. Багатьох із них військовий трибунал штабу тилу звинуватив у дезертирстві і розстріляв у дворі райвідділу НКВС.
Ще важче було організувати надійну оборону чи контрнаступ. Піднімати в атаку бійців доволі часто доводилося під загрозою застосування зброї. Це викликало відповідну реакцію солдатів. Фронтовики розповідають, що особливо на передовій недолюблювали політпрацівників (комісарів). Зафіксовано випадки, коли під час атаки чи інших бойових дій підлеглі стріляли в спину тим представникам командно-начальницького складу, які особливо брутально ставилися до них.
А восени 1941 р. на фронті з’явилися сумнозвісні загороджувальні підрозділи, які «підпирали» передній край і мали відкрити вогонь по тих, хто відступав, не отримавши на це наказу командування. Враховуючи те, що Сталін вкрай неохоче і лише в окремих, особливих випадках давав згоду на відведення військ, а обороняти рубежі ставало все важче, загороджувальні формування ставали помітним чинником утримання лінії фронту.
Та все ж було б відхиленням від істини стверджувати, що вкрай загрозливе становище вдалося виправити винятково завдяки «драконівським» заходам. Багато командирів — від ротного до дивізійного рівня — зберегли здатність керувати розпорошеними групами військовослужбовців, «збивали» з них великі загони і продовжували з боями рухатися на з’єднання зі «своїми».
Саме так діяв уродженець Чернігівщини, командир 19-ї танкової дивізії генерал К. Семенченко, який, навіть отримавши важке поранення в бою під Торчином, не залишив поле бою. Потрапивши в оточення під Оликою, він з групою бійців упродовж 15 днів продовжував пошук «своїх». 22 липня 1941 р. К. Семенченко був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. А командир 209-го гірсько-стрілецького полку Г. Маклей, родом із Запоріжжя, зумів утримати управління своєю частиною навіть тоді, коли 76 ворожих танків опинилось у неї в тилу. Залишившись на позиціях і налагодивши влучний вогонь, артилерія полку підбила 46 броньованих машин, після чого противник відступив.
Зуміли прорвати вороже кільце і вивести велику групу військ командувач 26-ї армії генерал Ф.Я. Костенко і член військ-ради бригадний комісар Д. Колесников. Комбриг А. Борисов вивів з оточення майже 4 тис. кавалеристів, а командир 3-го повітряно-десантного корпусу І. Затєвахін — 2 тис. військовослужбовців зі зброєю і технікою. У багатьох випадках, потрапляючи в оточення, офіцери відчайдушно билися з ворогом і або проривалися на схід, або гинули. Чимало з них у безвихідній ситуації залишали останній патрон для себе... Серед тих, хто не вийшов з оточення, — командувач Південно-Західного фронту М. Кирпонос, начштабу фронту В. Тупиков, член військ-ради М. Бурмистенко, начальник штабу 5-ї армії Д. Писаревський та інші. Частина вищих офіцерів і генералів потрапили в полон. Члена військради Південно-Західного фронту Є. Рикова гітлерівці захопили пораненого і після жорстоких тортур убили. А тих, хто ставав бранцем живим, Сталін оголосив «зрадниками Батьківщини».
До речі, в перші години після захоплення в полон радянських військовослужбовців німці відокремлювали від основної маси командирів, комісарів та осіб єврейської зовнішності. Саме ця зловісна процедура виявилася моментом істини для багатьох із них: солдати виштовхували зі строю тих, хто ставився до них, як до «гарматного м’яса», і намагалися не видати і захистити інших, які ділили з ними всі випробування гіркого окопного літа 41-го...
Існують підрахунки (їх точність важко перевірити), згідно з якими упродовж першого періоду війни середня тривалість перебування рядового і сержантського складу Червоної армії на передовій (до поранення, загибелі чи полону) не перевищувала 2—3 тижнів, нижчого офіцерського — 1—2 місяці. Високою була частка втрат і серед вищого офіцерського корпусу та генералітету.
Та без цього трагічного «очищення кров’ю», напевно, не було б звитяг 1943—1945 рр. У важких боях гартувалося нове покоління полководців і командирів усіх рівнів, яке через біль втрат і гіркоту поразок засвоювало важку науку перемагати.
Кому пам’ять, кому слава, кому темная вода...
Смерть на війні втрачає свою таємничу ірраціональність, епічну сакральність і перетворюється на буденний атрибут, узвичаєну даність, з якою фронтовики швидко звикаються. Але кожне солдатське життя відлунювалося найвищим регістром болю і страждання для рідних і близьких, що не втамовувалися упродовж багатьох десятиліть, аж до дня нинішнього.
Водночас масштаби людських втрат переводять цю проблему в річище цивілізаційно-гуманітарного дискурсу, в якому видаються важливими кілька складових: а) сукупність питань, пов’язаних із причинами втрат, а також їх фіксацією; б) цінність людського життя як віддзеркалення тодішніх політичних установок у всіх сферах функціонування державного організму; в) пам’ять про жертв війни в контексті державної комеморативної практики.
Якщо про причини втрат написано багато, то про їх структуру, підрахунок відомо далеко не все. Скільки їх, полеглих солдатів 41-го, — відомих і невідомих? Хто вони? Де знайшли останній спочинок цілі армії безвісти зниклих — сотні тисяч безіменних воїнів, чиї родини й дотепер не знають нічого про їхню долю?
Ці та інші питання не дають спокою дослідникам — фаховим науковцям, аматорам-пошуковцям, громадським активістам — усім, для кого пам’ять про війну не просто відрізок минулого чи формалізовані церемоніали «з приводу», а пульсуючий згусток совісті та почуття обов’язку перед тими, хто віддав життя за майбутнє своєї Батьківщини, народу, власної родини.
Перше, з чим доводиться мати справу тим, хто торкається цих проблем, — вражаюча індиферентність влади та відсутність продуманої системи обліку й підрахунку втрат особового складу в радянських Збройних силах. Інколи важко зрозуміти мотивацію тих чи інших кроків у цій сфері. Так, після «Зимової війни» з Фінляндією, де Червона армія вперше за два десятиліття зазнала великих втрат, чомусь було скасовано червоноармійські книжки. Це відразу стало перешкодою для точного обліку військовослужбовців і втрат.
Та все ж «фінський» досвід не минув марно, і 15 березня 1941 р. з’явився наказ НКО СРСР про персональний облік втрат і поховання особового складу РСЧА у воєнний час. Документ регулював цю процедуру, а для її полегшення запроваджував солдатські медальйони, що містили інформацію про їх власників. Потрібно було... 9 місяців, щоб довести наказ до діючої армії, але і в першій половині 1942 р. медальйонів не отримали чимало військовослужбовців. Через забобони значна їх частина взагалі не бажала мати медальйони. Тому в середині листопада 1942 р. їх ліквідували, натомість ще 7 жовтня 1941 р. повернулися до червоноармійських книжок (їх також не вистачало на всіх). Зрозуміло, що за такої організації справи складно було розраховувати на відтворення реальної картини. Визнання цього знаходимо в одному з квітневих наказів НКО: «Облік втрат особового складу, особливо облік втрат, ведеться в діючій армії вкрай незадовільно... Штаби з’єднань не надсилають своєчасно до центру іменних списків загиблих. У результаті несвоєчасного і неповного подання військовими частинами списків про втрати виявилась велика невідповідність між даними чисельного і персонального обліку втрат. На персональному обліку в нинішній час перебуває не більше однієї третини кількості вбитих. Дані персонального обліку про тих, хто зник безвісти і потрапив у полон, ще більш далекі від істини».
Оскільки вказане Положення не містило вказівок щодо порядку обліку втрат офіцерського складу, він тривалий час вівся окремо. Не сприяли налагодженню цієї системи часті організаційні зміни й структурні трансформації в органах, на які покладалося виконання цих завдань. Спочатку ці повноваження передали від Генштабу РСЧА до Головного управління формування та комплектування військ Червоної армії (Головуправформ) 5 лютого 1942 р. — сформованому на його базі Центральному бюро з персонального обліку втрат особового складу діючої армії (з квітня 1943 р. — Управління), яке у червні 1943 р. було ліквідоване. З цього часу вся компетенція у цій сфері належала Головному управлінню кадрів Наркомату оборони СРСР (ГКУ СРСР). Вкрай низькою залишалася культура діловодства в РСЧА, а також його зберігання, через що значна частина такої документації безслідно зникла під час боїв, форсування водних перешкод, передислокації військ.
Унаслідок того, що наказ № 270 переводив полонених червоноармійців у розряд «політичних ворогів», багато командирів або ж не вносили цю категорію» військовослужбовців до списку втрат, або, подаючи такі відомості «нагору», не повідомляли про це їх родинам.
У зв’язку з цими та іншими обставинами на облік у графі «втрати» в той час було поставлено лише 233 тис. (26,8 тис. офіцерів та 206,2 тис. рядових і сержантів) з усіх 3 млн. 137,7 тис. радянських військовослужбовців, які загинули, пропали безвісті, потрапили в полон, були розстріляні за вироками військових трибуналів, померли від поранень і хвороб упродовж другої половини 1941 року.
Більшовицькому керівництву і в мирний час важко було закинути надмірні сентименти, коли йшлося про людське життя. «Перемелені» режимом мільйони людських доль баналізували смерть цивільних громадян, перетворили це явище на щось на кшталт «естественной убыли». Що вже казати про військовослужбовців на війні! Сподіваючись на невичерпність людських ресурсів, правляча верхівка переймалась не стільки тим, як оптимально ними скористатися, скільки тим, як повніше і найшвидше «перекачати» їх у діючу армію.
Ті, кому «не пощастило», перетворювалися на «шлак війни». Особливо не переймаючись живими, радянські керманичі ще менше опікувалися мертвими. Та якщо під час відступу 1941—1942 рр. поховання загиблих ускладнювалося об’єктивними чинниками, то, м’яко кажучи, байдужість та нерозпорядливість у вирішенні цих питань у наступні роки просто вражає!
2 лютого 1945 р. командування 2-го Українського фронту було змушене видати наказ, в якому наголошувалося, що тіла загиблих червоноармійців «ховають не-своєчасно, спеціальних могил не риють, для поховань використовують окопи, бомбові воронки тощо. Могили не засипають й не закладають дерном, не реєструють. Табличок із прізвищами похованих немає».
Незадовільно було поставлене повідомлення рідних про загиблих на фронті членів їх сімей. Зловісні «похоронки» отримали далеко не всі родини, які втратили батьків, синів, братів на фронті. Упродовж довгих повоєнних десятиліть державні органи вели роботу з упорядкування відповідної документації та інформування громадян, які розшукували місця загибелі та поховання рідних і близьких.
Новий етап цієї роботи пов’язаний з передачею у 2006 р. документів з обліку людських військових втрат (сповіщень про загибель, списків зниклих безвісти, алфавітних книг обліку полеглих, листування з приводу пошуку місць останнього спочинку військовослужбовців тощо) на довічне зберігання з обласних військових комісаріатів до Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.» У сформованому на цій базі Документальному фонді з обліку людських військових втрат України в Другій світовій та Великій Вітчизняній війнах налічується 9 тис. справ із даними на майже 3 млн. червоноармійців, які загинули в цей період. Дослідницька і пошукова робота, яку колектив Музею активно веде спільно з Інститутом історії України НАНУ, державними органами, громадськими установами, дає змогу не тільки вивести ці проблеми на рівень теоретичного осягнення, а й виконати високу гуманітарну місію — повернути з небуття імена тих, хто назавжди залишився на тій страшній війні...
* * *
Держава і сучасне суспільство все ще залишаються у величезному боргу перед тими, хто спекотного літа 41-го став на захист Вітчизни від «коричневої чуми». Донині залишаються непохованими останки тисяч і тисяч солдатів і командирів. Вони покояться в лісах, болотах і полях, де точилися жорстокі бої. По всій Україні у братських могилах забуті і неідентифіковані тіла фронтовиків з різних куточків колишнього Союзу, індивідуальні «могили невідомому солдату» розмиваються дощами й заростають верболозом.
Цілком очевидно, що зусиль окремих пошукових об’єднань, що існують завдяки ініціативі й почуттю обов’язку їх членів, замало для того, аби надати цій роботі належних масштабів і забезпечити її результативність.
Державна міжвідомча комісія у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України займається в межах своєї компетенції вирішенням цих питань. Однак без комплексної державної програми, підкріпленої відповідним фінансуванням і матеріальним забезпеченням, кардинально змінити наявний стан справ нереально.
Відгомін війни лунає в нашій пам’яті складними для сприйняття подіями, проривається в сьогодення через книжки, фільми та ЗМІ, нуртує гострими науковими й політичними дискусіями, а також недвозначними асоціаціями з нинішніми подіями в Україні.
Як цивілізована нація і член світового співтовариства, ми маємо знайти цьому феномену гідне місце не тільки в масовій суспільній свідомості, а й у меморіальній політиці держави.
Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.
