14 лютого — День святого Валентина

Сторіччя тому, 1908 року, видатному науковцю, основоположнику імунології Іллі Мечникову було присуджено Нобелівську премію.

Становлення майбутнього теоретика і практика, доктора Кембриджського університету, члена Французької академії медицини та Шведського медичного товариства тісно пов’язане з Україною. На Слобожанщині, поблизу Куп’янська, Мечников народився. У Харкові здобув вищу освіту, в Одесі викладав в університеті. Та мало кому відомо, що 13 років свого життя, на зорі великих відкриттів, Ілля Ілліч провів на Черкащині. Ті роки були переломними в його особистій нелегкій долі. Саме тут, у мальовничому українському селі, розквітло його жагуче кохання. Тут він знайшов тепло, душевну рівновагу, підтримку, без яких, хто зна, чи відбувся б як всесвітньо відомий вчений.

Доля винагороджує за страждання

Ім’я жінки, яка повернула йому радість жити і творити, — Ольга. Недарма кажуть, що найменовані на честь мужньої і несхитної княгині Ольги, мають твердий характер і палке серце. Саме такою була юна красуня з довгою густою косою і темними, мов переспілі вишні, очима. Завжди весела, захоплена, рішуча, вона вивела молодого професора з важкого мороку депресії на сонячну, заквітчану зелен-рутою, галявину їх життя.

...Після навчання на природничому факультеті Харківського університету, котре Мечников блискуче, за два роки, завершив екстерном, він їде працювати у провідні наукові центри Європи. Вже у 21 рік за дослідження у галузі ембріонології йому присуджують одну з престижних наукових премій Німеччини. У двадцять два талановитий юнак захищає дисертацію і стає доцентом Новоросійського університету в Одесі. Ще через рік доктора зоології запрошують викладати в університет Петербурга.

Стрімка кар’єра, визнання у найвищих наукових колах Росії його здобутків додають Мечникову сил і натхнення. Він має велику популярність не лише серед колег-природознавців, а й серед своїх ровесників. Однак, здається, за лекціями в університеті та дослідами у лабораторії йому бракує часу приділити увагу чарівним петербуржанкам. Та все ж, 1869 року, несподівано для багатьох знайомих і друзів, 23-літній Ілля одружується з Людмилою, мовчазною, нездоровою на вигляд дівчиною.

Молода дружина розділяє прагнення чоловіка домогтися в науці успіхів, допомагає йому. Однак її слабке здоров’я тане на очах. Через п’ять років Людмила помирає від сухот. Емоційний, вразливий Мечников переживає глибоке душевне потрясіння. У стані тяжкої депресії він знищує свої цінні праці й зважується на божевільний крок — звести рахунки з життям...

Двадцятивосьмилітнього професора від великої дози морфію привели до тями у Петербурзькій клініці. Проте фізичне повернення не означало видужання психічного. Пригнічений втратою, Мечников не знаходить спокою. У розпачі він залишає університет і їде в експедицію у ставропольські та астраханські степи. Там він вивчає антропологію калмиків, у щоденній копіткій праці шукає порятунку від туги та душевного болю.

Зрештою, через два важкі самотні роки учений приймає запрошення Новоросійського університету і прибуває до Одеси. Тут, у приморському місті, сповненому велелюддям і гамором, доля винагороджує Іллю за всі пережиті страхи, страждання і печалі. Він зустрічає Ольгу — сліпучо усміхненого «п’ятнадцятирічного янгола», закоханого у життя і в... нього. Так, висока, струнка гімназистка, котра мала вигляд дорослої панни, закохалася у молодого задумливого професора з першого погляду. Й одразу заявила батькові, шанованому предводителеві місцевого дворянства Миколі Білокопитову, що хоче займатися наукою, зокрема зоологією. Для цього їй потрібно брати уроки і не в кого-небудь, а у визнаного вченого Іллі Мечникова.

Батьки чинили всілякий спротив «дивацтву» доньки, однак вдіяти нічого не могли. Ольга, мов бунтівливий весняний вітер, увірвалася в життя професора-одинака, закружляла-захопила його своєю юністю, ніжністю і відданістю, сміливістю і поетичністю. Ілля немов удруге народився. Немов уперше побачив світ — який він багатобарвний і безмежний. Разом з юною коханою, котра справді дуже любила і відчувала природу, він багато мандрує, розкриває Ользі таємниці флори і фауни.

Інтермеццо для двох

У 1875 році, попри невдоволення батьків, Ілля та Ольга побралися. Сталося це 14 лютого. Романтичні наречені хоча й були православними, проте чудово знали, що це День католицького святого, Валентина, покровителя всіх закоханих. Символіка їхнього шлюбу виявилася пророчою. Ні різниця у віці й освіті, ні непідготовленість 16-літньої дружини до сімейного життя аж ніяк не пригасили їх захоплення одне одним, палкі поривання і почуття. Навпаки — з кожним прожитим роком стосунки подружжя ставали дедалі ніжнішими і чуттєвішими.

Ольга була надзвичайно багатогранною, ліричною і, водночас, діяльною натурою. Вона цікавилася науковими досягненнями, писала вірші, гарно співала, грала на фортепіано, займалася живописом і скульптурою. Ілля Ілліч не любив надовго розлучатися з дружиною. Під час поїздок на наукові конгреси він щодня, а то й по кілька разів на день, писав листи своїй «ненаглядній супутниці». Ось фрагменти одного з послань, пронизаного теплим і щирим почуттям: «Ти не можеш собі уявити, моє коханнячко, як сильно мені хочеться повернутися додому. Два, три дні відсутності ще туди-сюди, але потім опановує бажання якомога швидше поїхати. Міцно, міцно цілую свою дорогу голубку, кохану дівчинку...»

У 1881 році 36-літній професор Мечников змушений був залишити кафедру зоології та порівняльної анатомії Новоросійського університету. Розгул реакції, що вибухнув після вбивства Олександра ІІ, докотився й до Одеси. Тепер подружжя не лише на літо, а назовсім перебралося у родовий маєток Білокопитових, побудований Ольжиним батьком у селі Попівка поблизу міста Сміли. Тихе село з вишневими садами і вербами над ставками, роздолля гаїв і байраків, вечірні дівочі пісні завжди до глибини душі чарували Іллю Ілліча та Ольгу Миколаївну.

Ставши постійними жителями Попівки, вони зав’язали теплі, товариські стосунки із селянами, перейнялися їхніми клопотами і бідами. Енергійна Ольга зайнялася просвітницькою роботою, її чоловік вкладав кошти у будівництво церковно-парафіяльної школи та в облаштування при ній лабораторії. Крім того, погодившись на співпрацю із земськими управліннями, він з ентузіазмом брав участь у розробці заходів по боротьбі зі шкідниками сільськогосподарських культур. Мечникову вдалося — вперше у світі! — винайти біологічні засоби знищення найгрізнішого ворога колосових, хлібного жука-«кузьки». Ольга з втіхою помічала, що її Ілля ніби скинув з пліч десяток років і знову став швидконогим, завзятим хлопцем. Він бігав рано-вранці до річки купатися, носив звичайну полотняну сорочку, пригощав цукерками сільських дітей. А вони взамін носили йому для дослідів усіляких комах та жаб.

Тринадцять років, проведених подружжям у Попівці, були, за їхніми спогадами, найкращими роками їх життя. Хоч би де згодом вони мешкали — в Італії чи Франції — ностальгія за українським селом не полишала їх до скону.

Після отримання у 1908 році Нобелівської премії Ілля Ілліч та Ольга Миколаївна відвідали Льва Толстого. Тонкий психолог і фізіономіст, господар із задоволенням зауважив: «Бачу, ви досі палко закохані, між вами є схожість, а це буває лише тоді, коли люди живуть довго і щасливо...»

Доля відміряла «двом вірним лебедям» понад сорок років подружнього життя. Як у молодості, так і в поважні літа, Ілля Ілліч писав дружині сповнені ніжності та кохання листи. В одному із сповідей-листів до Ольги він зізнався: «Твій спокій для мене дорожчий за все на світі...» У заповіті, складеному Мечниковим під час хвороби, всесвітньо відомий вчений знову і знову освідчується своїй коханій: «...моя дорога, ненаглядна супутнице... Знай, що в мене не було іншого почуття, крім найглибшої і щирої любові й великої поваги. Таких людей, як ти, мало на світі. Та обставина, що я все життя міг багато працювати, великою мірою залежить від тебе. Це сприяло тому, що я всі роки, проведені з тобою, був дуже щасливий, кажу це, звичайно, від щирого серця...»

Ольга Білокопитова надовго пережила свого чоловіка, який помер у Парижі 15 липня 1916 року. У своєму щоденнику вона занотувала: «Ми прожили в глибокому єднанні, досягли того повного духовного зв’язку, того взаємного розуміння, за яким нема більше місця для тіней — усе світле...»

Не інакше, як гімном коханню, можна по праву назвати 400 листів Іллі Мечникова до «ненаглядної голубки Оленьки», які видрукувало у двох томах у 1978—1980 роках московське видавництво «Наука». В одному з них, передчуваючи близьку і вічну розлуку, видатний учений написав: «...41 рік, проведений поруч з тобою, я був невимовно щасливий. До останнього продиху кохав тебе, як і ти мене. Наше кохання високе і святе. Від найщирішого серця дякую долі, що ти у мене є...»

Замість післямови

Серед раритетних експонатів Черкаського обласного художнього музею є чудовий портрет 47-літньої Ольги Білокопитової, виконаний 1907 року італійським художником Арціоні. Унікальна робота дивом уціліла після «великого Жовтня» у маєтку Білокопитових, що в селі Попівка.

На жаль, до наших днів дворянське гніздо не дожило. Зате діти Попівки досі ходять до школи, побудованої на кошти великого імунолога і громадянина Іллі Мечникова. В одній із шкільних кімнат вдячні вчителі та учні обладнали музей лауреата Нобелівської премії. Школярам вдалося знайти чимало фотодокументів, пов’язаних з життям легендарного подружжя. Є навіть знімки будинку Білокопитових та його інтер’єру. У селі ж збереглися «панські мури», млин та комора. Тож за великого бажання ентузіастів-шанувальників старовини, поміщицьку садибу та будинок можна відтворити.

Може, цим благородним проектом зацікавилася б славна Одеса, її знаменитий університет, що носить ім’я Іллі Мечникова?

Черкаська область.

На знімку: Ілля Мечников, лауреат Нобелівської премії.

(Репродукція автора з картини художника Арціоні).