Маю в Москві далеких родичів. Час від часу вони телефонують з незмінним запитанням: «Що у вас діється? Наше телебачення таке розказує...» Далі — черговий перелік «такого»: на Хрещатику марширують озброєні бандерівці і погрожують шибеницями усім російськомовним перехожим, у школах замість математики навчають ненавидіти росіян, у Львові й Івано-Франківську від словесних погроз перейшли до дій — за «великий и могучий» б’ють... Не те, щоб мої родичі в усе це беззастережно вірили, але все-таки сумніви є: надто настирливо Україну «рекламують» у Росії.

До речі, минулого літа вони зважилися поїхати до Трускавця і завітали до Львова на екскурсію. Запитали в кіоскерки, як пройти до оперного театру — українською мовою, звичайно, задля цілості організму навіть від набутого в Москві «акання» позбулися. Маскування виявилося зайвим, бо львів’янка-кіоскерка відповіла їм «на чистейшем русском». Ще й голосно кричала вслід, що не туди звернули. Власний досвід перебування в Західній Україні допоміг їм краще, ніж мої іронічні пояснення, збагнути, що «в нас діється». Тепер у телефонних розмовах більше цікавляться погодою в Карпатах, бо мають намір покататися на лижах. Правда, вплив «реклами» ще відчувається: дізнавшись, що я недавно повернулася з Грузії, запереживали за ситуацію в ній. Я порадила їхати не в Буковель, а на гірськолижний курорт в Гудаурі. Емпіричний метод виліковує від теленавіювань ліпше, ніж спростування щоденних страшилок...

Даруйте за довгий «інтимний» відступ, але він — ілюстрація штампів, які нав’язують людям у сусідній країні не просто леонтьєви різних калібрів, а державна політика. І в кремлівських кабінетах, і в партійних офісах ті діячі, які завжди пильнують порошинки в чужому оці через колоду у власному, останнім часом посилено переймаються «відродженням неонацизму в Україні» та її «відступом від спільної історії». Ось і на останній зустрічі з українським колегою Володимир Путін не посоромився ще раз нагадати про нашу «спекуляцію на історичні сюжети». Щоб припинити цю ганебну з погляду однієї специфічної служби практику, російський президент запропонував спільно, «у гуманітарному вимірі російсько-українських відносин» відзначити... 1020-річчя хрещення Русі і 300-ліття Полтавської битви. Просто чудова пропозиція! Нам би ще спільно відсвяткувати різанину батуринців «соколами» Меншикова, закріпачення українських селян Катериною ІІ і 70-річчя Голодомору, організованого в московських кабінетах. Звичайно, наголосивши на традиційному гуманітарному вимірі Росії у її відносинах з Україною.

«Українці самі визначаться зі своїми героями», — відкоментував «стурбованість» російських державних мужів нашими справами народний депутат, член фракції «НУ—НС» Володимир В’язівський. А якщо в когось чешеться язик з приводу «неонацизму» в Україні, то хай краще перейметься шовіністичними настроями серед своїх так званих громадських організацій, які не тільки «диктують сусідам, як їм жити і хто в них має бути героєм», а й справді від погроз перейшли до дій у самій Росії, влаштовуючи «сафарі» на інородців.