У житті він — немов криголам

Гуляйпільський район здавна славиться сильними кадрами аграрних керівників. Нині найпомітнішою постаттю серед них є голова правління закритого акціонерного товариства «Агронива» Микола НОВОХАТЬКО (на знімку). Поміж собою колеги називають його аксакалом директорського корпусу, бо вже переступив поріг, за яким починається пенсія. Але мають на увазі не стільки вік, а й величезний досвід роботи на керівній посаді, харизму та авторитет, котрий він здобув ще замолоду.

— Більш як тридцять років Микола Миколайович віддав двом господарствам, — розповідає голова районної ради Євген Коровка. — Спочатку прийняв розорений колгосп імені Кірова, вивів його в передові, а потім перейшов у колгосп імені Горького, де теж були мільйонні борги. Відродив не лише господарство, а й село, що занепадало. Адже Воздвижівка — це наша районна глибинка, яка колись тонула в грязюці й де не було навіть елементарних умов для проживання людей. І всі ті соціальні блага, котрі є там тепер, сільчани створили власними руками. Бо, незважаючи ні на політиків, ні на розбалансованість економіки, ні на періодичні посухи, колектив, маючи такого лідера, працює завжди стабільно і прибутково. Навіть минулого року, коли, можна сказати, не випало жодної краплі дощу, в ЗАТ «Агронива» зібрали з гектара по 23,3 центнера соняшнику і по 27 центнерів озимої пшениці, що є одними із кращих показників у районі. Набутки в тваринництві, на жаль, і порівнювати майже ні з чим, бо ця галузь для більшості сільгосппідприємств стала непосильною. Зате в «Агрониві» на 5,5 тисячі гектарів ріллі утримують понад тисячу голів великої рогатої худоби та дві тисячі свиней.

У вісімдесятих роках мені часто доводилося бувати у Воздвижівці, хоч добиратися туди незручно. Там то нагороджували переможців обласного змагання жниварів, то вручали ключі від нових будинків молодим сім’ям, то вводили в дію торговельний центр і спортивний комплекс, то проводили свято села... Колись порахували те, що було зроблено для громади коштом господарства, і вийшла кругленька сума. Крім уже згаданих об’єктів соціальної інфраструктури, заасфальтували 20 кілометрів вулиць, звели до 50 будинків присадибного типу для колгоспників та чотириквартирний — для вчителів. Наприкінці дев’яностих років у центрі Воздвижівки КСП імені Горького реконструювало меморіальний комплекс на честь загиблих воїнів Радянської Армії.

У 2002 році в селі відбувалося спортивне театралізоване свято, і цього ж дня був запалений символічний факел за його околицею, що означав початок будівництва магістрального газопроводу. Як зізнався Микола Миколайович, та маленька «хитрість» мала привернути увагу до проблеми газифікації Воздвижівки, оскільки було багато обіцянок з боку депутатів та керівників області про фінансування цього об’єкта з державного бюджету.

— Тому ми і вклали свого часу господарські кошти в будівництво магістрального газопроводу до Верхньої Терси, — ділиться він наболілим. — Від розподільчого пункту до Воздвижівки залишалося всього сім кілометрів, а чим ми гірші від сусідів? Багато років безрезультатно оббивали пороги у різних кабінетах, але обіцянки залишалися обіцянками. Відтоді щороку перераховуємо кошторис, а надії дедалі менше. Щоправда, нещодавно заїжджав до нас голова обласної ради Олександр Нефьодов, підбадьорив: «Потерпіть ще трішки, як тільки будуть державні субвенції, то й про вас не забудемо!». А от народний депутат України Валерій Баранов ні обіцяти, ні втішати не став, бо, за його словами, ситуація з фінансуванням соціальних потреб регіонів сьогоріч значно погіршиться. Але іншого виходу, ніж чекати і сподіватися, у нас немає.

Ці роки не минули безслідно, хоча тримається Микола Новохатько все так само по-молодечому. Простому селянському хлопцеві легко не було ніколи і утверджувався він лише завдяки своїм діловим якостям та організаторському хисту. Не був ні чваньком, ні кар’єристом, а ще — дуже наполегливий і послідовний. Оцей твердий характер і затятість часто були йому на шкоду, але від своїх принципів він ніколи не відступав. Мене довго дивувала одна нез’ясована причина: чому, десятиріччями перебуваючи в передовиках, він не має державних нагород? Лише недавно у зв’язку з ювілеєм йому нарешті присвоїли звання заслуженого працівника сільського господарства України. Випадково про оті таємничі «підводні течії» мені розповів перший заступник начальника головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області Анатолій Наталенко, який свого часу працював інструктором та заворгом у Гуляйпільському райкомі партії.

...Новохатька помітили рано. Закінчивши стаціонарне навчання в технікумі і заочне — в Полтавському сільгоспінституті, в свої 29 років він уже був кваліфікованим і досвідченим агрономом. Тому його направили на піврічні курси підготовки керівних кадрів, а далі запропонували очолити колгосп. Відмовився, посилаючись на відсутність досвіду роботи головним спеціалістом. Здивувалися, але прохання задовольнили. Через два роки знову направляють очолити колгосп імені Кірова. Відмовляється, та так уперто, що на бюро райкому його примушують покласти на стіл партквиток. «Ну от і все, голубе, догрався!» — подумав. Але ні. Через два дні викликає нині покійний перший секретар райкому Микола Бєляєв і вже в спокійних тонах намагається з’ясувати причину.

— Та сумніваюся я у власних силах! — виклав начистоту.

— Он воно що! — засміявся Бєляєв. — А я, навпаки, таким, як ти, самокритичним і відповідальним, довіряю і ні краплі не вірю самовпевненим хвалькам.

Але це ще квіточки. Ягідки були через одинадцять років, коли життєві обставини змусили Миколу Новохатька повернутися до Воздвижівки. Кілька днів він сидів у двох кріслах: там обрали головою колгоспу, а на старому місці не хочуть звільняти. На збори приїхало мало не все районне начальство, чотири години вмовляло, а люди — ні в яку. Коштувало це керівництву неабияких нервів, тому й закріпилася на довгі роки за Новохатьком репутація «штрафника».