Як мало знаємо ми Шевченка! Якось В’ячеслав Хім’як читав поезію Кобзаря у Донецьку. Після вистави до нього у гримерку постукали молоді журналісти. На очах — сльози. «Ви нам доведіть, що це Шевченко!» — вимагали з недовірою. Вийняв «Кобзар», показав. Вони здивувалися: «Ми цього не знали...»

— Шевченко сприймається, мов якийсь забронзовілий чоловік, — каже народний артист України, провідний актор Тернопільського обласного академічного театру В’ячеслав Хім’як. — Такий собі дідуган з вусами. Запитайте будь-кого на вулиці, що він пам’ятає з Шевченка. Назвуть кілька рядків із «Заповіту», «Садок вишневий...». А Кобзарева спадщина така велика, така щоразу нова і незвідана — віку не вистачить, щоб її пізнати.

До свого Тараса пан Хім’як ішов усе життя. Але його ранній Шевченко і теперішній — різні. Тепер він іде ніби з глибини душі, актора більше цікавить, що «за рядком». Він шукає прихований зміст, думку. В його моновиставі «Душі почину і краю немає» відсутні патетика, позірність, а є глибока правда, можливо, навіть у чомусь образлива — бо дуже сучасна, впізнавана. Шевченко ніде осанну народу не співає, переконаний актор. Він, як добрий батько, каже: «Погано, погано...», спонукаючи до очищення, братання, любові.

Вистава «Душі почину і краю немає» триває майже півтори години, і весь цей час артист тримає зал у такій напрузі, так розбурхує почуття, що у фіналі зал завмирає, а потім вибухає такими оваціями... Торік, на всеукраїнському шевченківському святі в Тернополі, захронометровано: оплески тривали 12 хвилин. Тоді Дмитро Павличко зауважив, що така праця варта Шевченківської премії. Цього року В’ячеслава Хім’яка висунуто на здобуття цієї нагороди.

У програмі три розділи: «Бог», «Минуле», «Які ми є». Оформлення скромне і величне: синє небо, космос, згори дивляться на нас Кобзареві очі. Ні гриму, ні багатих костюмів. Йому, блискучому акторові, який зіграв понад сто ролей в театрі, талановитому педагогові, щоразу страшно виходити сам на сам з публікою. Читання супроводжує флейта. В’ячеслав Антонович каже, що це пом’якшує сприйняття важких істин. Іронізує: наші душі тепер тендітні, бережемо себе від стресів. Сам же — немов енергетичний ретранслятор між Всесвітом і грішною землею. Читець — це щось більше, ніж просто актор. Може, тому справжніх майстрів слова в Україні можна перелічити на пальцях однієї руки. Без сумніву, В’ячеслав Хім’як належить до тієї п’ятірки.

Шевченка у його виконанні люблять і... бояться. Він об’їздив з поезіями Шевченка Тернопільщину, Івано-Франківщину, Хмельниччину і всюди збирав аншлаги. А коли нині стукає в ті самі двері, йому часто відмовляють. Мовляв, не ті тепер часи, що нового можна відкрити в Кобзаря? Він підозрює, що просто Шевченка бояться, надто він співзвучний нинішнім українським реаліям і тим ура-патріотам, які ще вчора брали його на щит, а нині одвертаються, як від правди. Люди зміліли, гірко констатує артист, розмінюються на заробляння грошей, забувають про вічні істини, які проповідував Поет.

Тернопільська область.