Ще в радянські часи сумнозвісна антиалкогольна кампанія стала приводом для масового винищення промислових садів на півдні України. Потім ми начебто взялися за розум, але далеко сокиру не сховали. У дев’яностих роках знову запалали велетенські вогнища, а викорчувані фруктові дерева в ліпшому разі попиляли на дрова. Розплата не забарилася. За останні 15 років площа плодово-ягідних насаджень тільки в сільськогосподарських підприємствах України скоротилася із 435,7 до 127,5 тисячі гектарів. Якщо раніше з врожайності ми хоч і не були «попереду планети всієї», але ніколи не плелися у хвості, то тепер у нас із гектара промислового саду збирають лише по 12,7 центнера плодів та ягід, що у 6—7 разів менше середнього світового показника і в 15—20 разів — досягнень передових країн.

З таким набутком — і в жебраки!

Сумна картина розвалу високоприбуткової галузі навіч. Одразу за Запоріжжям починаються сади колишнього радгоспу «Першотравневий», які після розпаювання захиріли й потихеньку всихають. Колись тут збирали понад 12 тисяч тонн плодів та ягід, які здебільшого йшли на експорт, тепер же жителі села Приморського, тобто самі власники земельних паїв, торгують при дорозі переважно кримськими яблуками. Ще потужнішими були радгоспи «Кам’янка» та «Іванівка» в Кам’янсько-Дніпровському районі, але після реформування їхні сади вже практично загинули, як і в деяких інших державних спецгоспах, котрі славилися на всю Україну. Хто ще тримається з останніх сил, то це дослідне господарство Інституту зрошуваного садівництва імені Михайла Сидоренка Української академії аграрних наук. Нині тут виробляють 60 відсотків валової плодової продукції області, але такі «успіхи» мелітопольців зовсім не радують. Адже їхнім «коником» має бути реалізація саджанців нових сортів плодових дерев, але цей товар за його відносної дешевизни розходиться погано.

Головна причина занепаду промислового садівництва зумовлена втратою експортного потенціалу України. З одного боку, даються взнаки прорахунки Міністерства аграрної політики та наших закордонних торгових представництв, з другого — різка зміна кліматичних умов, котра спричиняє погіршення врожайності плодово-ягідних культур, а отже, й неритмічність поставок на зарубіжні ринки.

Та це ще — півбіди. Ми стрімкими темпами втрачаємо внутрішній ринок, котрий звузився до базарних прилавків, за якими торгують дачники. А в крамницях і супермаркетах, крім бананів, ананасів, цитрусових та інших екзотичних товарів, будь-якої пори року лежать заморські яблука, виноград, персики і навіть черешні. Коштують вони недешево, однак їх розкуповують. Інакше хто б з ними морочив голову і привозив здалеку?

— За своїми споживчими якостями імпортовані фрукти та ягоди значно поступаються нашим, — пояснює директор Інституту зрошуваного садівництва імені Михайла Сидоренка, доктор економічних наук Віталій Рульєв. — По-перше, наші вітчизняні сорти відзначаються витонченістю смаку, чому сприяють селекція та особливі грунтово-кліматичні умови України, а по-друге, відмінності закладені в саму технологію вирощування. Для порівняння наведу лише пестицидне навантаження на плоди — ті самі яблука. В Західній Європі протягом періоду вегетації їх обприскують від 28 до 36 разів, у нашому дослідному господарстві — максимально 12, а в інших спецгоспах — через брак коштів ще менше. Частина споживачів ці переваги вже зрозуміла, тому багато покупців перш ніж купувати, цікавляться походженням товару. Адже плодово-ягідна продукція відіграє важливу роль у забезпеченні життєдіяльності людського організму: вишня і черешня живлять наші кровотворні органи, абрикос підтримує серце, персик зміцнює кістки, а яблуку взагалі немає ціни — воно містить понад півтори тисячі корисних речовин! Кожному із нас рекомендується споживати щороку хоча б 79 кілограмів плодів і ягід, а за статистикою, на жителя України їх припадає втричі менше. Розплата — надмірне вживання медикаментів. Порівняймо: в 2005 році середньостатистичний житель України на плодово-ягідну продукцію витратив 15,6 гривні, а на медичні препарати — 246...

За роки існування Інституту зрошуваного садівництва виведено понад 250 і районовано 95 сортів плодових культур, у тому числі 47 сортів черешні, які за багатьма характеристиками перевершують світові стандарти. До них підвищену зацікавленість виявляють наукові установи Китаю, Франції, Канади, Польщі, країн СНД. Тобто потенційні споживачі нашої плодово-ягідної продукції чудово розуміють, які скарби плекають на мелітопольській землі, і хочуть скористатися ними для піднесення своїх економік. У нас же все — з точністю до навпаки. Якщо в 2004 році Україна імпортувала всього 612 тонн яблук, то вже 2006-го — 121,7 тисячі тонн. Це означає, що завезли їх більше, ніж виростили у вітчизняних промислових садах.

Було б смішно, та плакати хочеться

Хоч як парадоксально це звучить, але гублять сади не селяни, а чиновники. На державному рівні наче є розуміння проблеми і ухвалено низку законодавчих актів, спрямованих на підтримку селекційної роботи та суб’єктів господарювання, котрі займаються садівництвом і виноградарством. Але з кожним роком ускладнюється порядок компенсації витрат на закладання і догляд за молодими насадженнями, особливо науковим установам. Якщо у 2002—2003 роках витрати Інституту зрошуваного садівництва та його дослідного господарства на закладання нових садів відшкодовувалися на 60—70 відсотків, то в 2006-му — лише на 15. Солідна наукова установа стала біднішою від церковної миші.

Щоправда, держава надала право інституту отримувати додаткові кошти для свого утримання за рахунок продажу ліцензій на використання інтелектуальної власності. Реалізується це право лише на папері. Нинішні ліцензійні надходження не відшкодовують і сотої частини вкладень на створення нового сорту та його правовий захист. Бо саджанці, котрі продають на ринках приватники, або ж вкрадені в садах інституту, або сфальсифіковані під його нові сорти. До того ж часто заражені небезпечними хворобами. Але з цим видом тіньового бізнесу ніхто не бореться — ні карантинна інспекція, ні податкова адміністрація, хоча у держави викрадається її інтелектуальна власність, а від оподаткування приховуються мільйонні суми.

— І так непросту ситуацію несподівано ускладнила Постанова Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 року № 1154 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1183», — каже директор інституту Віталій Рульєв. — Нею затверджено необґрунтований, на наш погляд, порядок сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на сорти рослин. Це ж треба було до такого додуматися! Розмір зборів збільшився не на порядок, а в 20—230 разів, сплата за розгляд будь-якого клопотання з приводу захисту прав інтелектуальної власності становить від 500 до 1000 гривень за кожен сорт. По суті, нам заборонили боротися із «піратством». Зруйновано державну систему сортовипробування (у більшості областей України не залишилося жодного державного сортосаду), а всі фінансові витрати перекладено на інститути та дослідні станції садівництва Української академії аграрних наук. Водночас Держсортослужба збільшила збір за експертизу на придатність поширення сорту до 4070 гривень. Складається враження, що уповноважений державний орган не зацікавлений ні в розвитку селекційної науки та створенні високоврожайних і високоадаптованих сортів плодових культур, ні в їх впровадженні та патентуванні, а значить — і в окупності значних державних вкладень. Це створює сприятливі умови для проникнення в Україну сортів іноземної селекції, за які вітчизняні виробники ще й платитимуть ліцензійні збори зарубіжним селекціонерам.

На щастя, до того поки що не дійшло, а от за яблука закордонним садівникам ми вже платимо. І поїхали вони вагонами в Україну після того, як сезонне мито на кілограм цього товару замінили 5 відсотками його задекларованої вартості. Іншими словами, хтось добре подбав про штучне заниження реальної ціни плодової продукції, котра закуповується на зарубіжних ринках. А те, що нищиться вітчизняне садівництво і обкрадається держава, нікого не обходить.

Запорізька область.

Фото автора.