У повоєнний час гірка печать політичних репресій лягла навіть на дев’ятиденне немовля. Його мама разом з ним і дворічною донечкою Марійкою змушена була податися етапом до далекого Хабаровського краю. «Якби той надважкий шлях від села Ступного Здолбунівського району до Хабаровська зняли на кіноплівку, то жахливішого фільму годі було б придумати», — вважає жителька селища Млинів, учителька місцевої гімназії Марія Олександрівна Кравець, яка й була тією дівчинкою-репресанткою.

— Кілька місяців тому народилася моя друга внучка, — не приховує радості Марія Олександрівна. — Вся родина її пестить. Зрештою, таке ставлення — святий обов’язок і для родини, і для держави. А тоді, у повоєнний час, тоталітарний режим готовий був репресувати навіть немовлят, аби викоренити національний дух.

Зачіпкою для звинувачення і виселення до Сибіру сім’ї Бобриків (таке дівоче прізвище Марії Олександрівни. — Авт.) стала причетність родичів до визвольного руху і... працьовитість. Бо тяжко працюючи, сім’я ще на початку сорокових років припасла будівельні матеріали на нову хату. Але завадила війна. Побудувались уже після війни. І тим самим були зараховані радянською владою до «куркулів», а відтак підлягали виселенню до Хабаровського краю. Ніхто не взяв до уваги, що господиня Лідія Семенівна щойно народила дитину.

— Найбільше, звичайно, натерпілася наша мама, —згадує Марія Олександрівна. — Добиралися до Хабаровська більше місяця. Довелося пережити і голод, і хвороби. На одній із станцій мій новонароджений братик почав сильно кашляти — простудився. Мама пішла до станційної охорони попросити для нього кип’яточку. Натомість почула низку образ.

— Та й на чужині було важко, — продовжує Марія Кравець. — Щоб заробити на кусень хліба, мамі довелося рити траншеї, займатися лісоповалом. А житлові умови були просто немислимі. Коли розливалася річка, поселення геть затоплювало. Часто доводилося жити на даху дерев’яного барака. Одне слово, натерпілися вдосталь. Єдине тішило, що нашу сім’ю (а з нами були ще дід та бабця) не розділили по різних краях, а дозволили бути разом. Проте десятирічне перебування в Хабаровському краї позначилося для нас невимовним болем — там моя родина залишила три могили. Першим не витримав голоду та холоду рідний брат — він прожив кілька місяців. Дідусь теж там помер. У тата й мами народилося на виселенні ще одне дитя, але Галинка дожила лише до шести місяців. На межі життя й смерті опинилася й мама. Але, на щастя, її вдалося врятувати. Вона, слава Богу, жива й понині, але коли часом заходить мова про наше перебування на Хабаровщині, то щоразу мама просить: «Змінімо тему». І я її прекрасно розумію: не хоче спогадами ятрити душевну рану.

Марія Олександрівна показує документ, який свідчить про реабілітацію сім’ї Бобриків. Пожовклий і водночас світлий, бо пройнятий справедливістю. Він багато чого уже не в силі змінити та повернути, але головне — очистив репресантам душу.

— А перед ним був епізод, — пригадує Марія Кравець, — який вперше запалив надію на реабілітацію. Принаймні ніщо так з раннього дитинства не запало в душу, як звістка про смерть Сталіна. Бачу: дорослі стоять і плачуть. Серед них і батько. А потім він відвів мене вбік і прошепотів на вухо: «Тепер, доню, у нас є шанс повернутися додому в Україну». Повернулися. Щоправда, рідна хата нас не прийняла, бо в ній облаштували магазин. Потім за неї виплатили копійчану компенсацію.

Свою нову долю репресантам на батьківщині довелося будувати практично з нуля. У тому числі й заново звести оселю. А потім батьки з розумінням поставилися до бажання доньки вивчитися на вчителя.

Рівненська область.

На знімку: колишня маленька репресантка, а нині вчителька Млинівської гімназії Марія Кравець у шкільному музеї.

Фото із сімейного архіву та Євгена ЦИМБАЛЮКА.