Територія любові Кушнарьових — шестеро діток. Чужих тут немає

Мати велику родину Тетяна Василівна і Віталій Іванович Кушнарьови хотіли ще відтоді, як покохали одне одного і вирішили, що подальший життєвий шлях долатимуть разом. А Тетяна багато дітей у сім’ї хотіла чи не змалку. Бо батьки, свого часу, «подарували» їй тільки одного братика.

— Коли навчалася і проходила практику в медичних закладах, то надивилася на дітей, котрих кинули батьки, — розповідає Тетяна. — Ніяк не могла зрозуміти, як можна залишити назавжди своє дитя, свою рідну кров. Усіх їх хотілося пригорнути до себе, взяти на руки. Врешті, забрати до себе, таких безпомічних, слабеньких. І хоч нам не дозволяли брати їх на руки, та хіба втримаєшся...

Лікарі за покликанням, і Тетяна, і Віталій у житті до всього доходили самостійно, долаючи труднощі та негаразди. Так вони прийшли і до бажання мати багатодітну сім’ю, і до Бога. Бо сприймають усе через призму віри, яка допомагає в усьому. А тому живуть за її канонами, де серед основних — любов до ближнього, доброта і терпіння. Вперше Віталій прийшов до неї на 5-му курсі медичного факультету. А в переконанні, що без віри не можна, як і в бажанні мати багато дітей, його підтримала вірна дружина. Першу доньку Таня народила, коли навчалася в медучилищі. Так і закінчувала «без відриву від виробництва». Допомагали рідні. Коли народилася Олечка, Віталій уже працював у лікарні терапевтом. Стандартні труднощі, що переслідують усіх молодих спеціалістів, не обійшли і його. Тож коли під час розмови з черговим пацієнтом почув про можливість перейти на військову службу — вирішив ризикнути. Перші три роки прослужив із сім’єю у військовій частині «Лоскутівка», що за 25 кілометрів від рідного Сєверодонецька, старшим лейтенантом, а потім капітаном медслужби, дружина — санінструктором. З легким щемом згадують часи, коли 3-річна Олечка навчилася набирати на телефоні три цифри і розповідала про те, як у неї справи вдома. Але хотілося не тільки успіхів по службі, а й нормальних умов життя. Певний час Віталій пожив у Києві, без сім’ї, без житла. А потім запропонували Кіровоград, як виявилось пізніше — одне з найкращих міст для військовослужбовців МНС. Тут винаймали квартиру, тут удочерили Віку. Коли побачили двохмісячну дівчинку, уже іншого рішення прийняти не змогли. Тетяна тільки глянула на немовля, і та вразила її своїми оченятками. «І як таке диво можна було залишити?» — ніяк не могла збагнути прийомна мама. А у військовій частині звістку про це сприйняли, як вибух. Начальник комунально-експлуатаційної частини здивовано здвигала плечима: «У вас діти різнополі, вам і так скоро квартира світить по черзі!»

— Але ж ми не через житло, — чомусь соромлячись, пояснювало молоде подружжя і колегам, і начальству, і знайомим.

Сьогодні сімейство Кушнарьових нараховує вісім осіб. Двоє дорослих і шестеро їх діток — троє дівчаток і троє хлопчиків.

Над 2-місячною Вікою, яку мати залишила одразу, як народила, спочатку оформили опікунство. А потім, як тільки стало можливим, удочерили, щоб уже ніхто ніколи нічого не змінив. На той час у родині вже підростало двійко своїх діток — старша донька Олечка та синочок Павлик.

А потім минуло небагато часу, і родина поповнилася ще трьома малюками. Двоє з них, Мишко і його сестричка Катруся, залишилися сиротами при живих кровних батьках. Виховувалися в дитячому будинку і, здавалося, не були обділеними, бо їх одягали та добре годували, але з усього видно, що дітям таки не вистачало уваги. Дівчинка у неповних три роки не вміла як слід говорити, висловлювати свої бажання. А Мишко, якому тільки-но виповнився рік і чотири місяці, був хворобливою дитиною і постійно плакав. Проте терпіння та батьківської уваги Тетяні й Віталію не позичати, тож із часом діти стали здоровими і веселими — такими, як і всі інші. А тим часом у подружжя «знайшовся» ще один хлопчик — Сашко. Рідні, друзі, знайомі диву давалися — звідки тільки сил черпають, щоб доглянути стількох? Кожному приділити частинку серця, душі? Та батькам уже допомагали старші діти — Оля і Павлик. Жодного разу вони не дорікнули, що замість того, щоб піти погуляти, їм доводиться займатися малечею. Навпаки, з радістю та цікавістю приймають нового братика чи сестричку, з любов’ю няньчаться з малюками, а ті, відчуваючи добре ставлення до себе, сповна платять їм взаємністю. Це видно, як кажуть, «неозброєним» оком. Оля для них не просто старша сестра, а беззаперечний авторитет, як батько й мати. Адже вона зовсім доросла — їй 13 років. Не менш поважно ставляться й до 10-річного брата Павлика п’ятирічна Катруся, чотирирічна Віка і Мишко, якому вже три з половиною рочки, та найменший — трирічний Сашко.

Нині родина живе в селі Созонівці Кіровоградського району в затишному будинку, котрий, можна сказати, побудувала власними силами. Бо ту «коробку», яку подружжя придбало кілька років тому, важко було назвати домом. Але вибору не було, бо до того жили в найманих квартирах, а чекати, поки житло виділить держава, доводиться багато років. Та й чи можна порівняти квартиру в багатоповерхівці з власним будинком? Дітям потрібен простір, та й у власній оселі зовсім інша, благодатна, аура. До того ж тут немає кімнаток-закутків, а є велика вітальня і така само їдальня, де в малечі свій чудовий столик із стільчиками, як у казці, простора дитяча кімната. Облаштовували приміщення та робили меблі своїми руками, а ще дуже допомагали одновірці, друзі. Їх у Кушнарьових багато. Товаришують з іншими багатодітними сім’ями, які теж мешкають у Созонівці, і по всій Кіровоградщині. Значну підтримку і допомогу надає об’єднання християн-військовослужбовців України (голова Василь Хіміч), місія «Будинок надії». До них часто навідуються друзі та родичі з Луганщини, звідки родом саме подружжя. Допомагали і допомагають батьки Тетяни та Віталія, хоч, на перший час, їм важко було зрозуміти, навіщо їхні діти у такий нелегкий час заводять велику родину. Тепер звикли, а між рідними онуками та прийомними давно не бачать різниці — люблять усіх!

Улітку навколо будинку Кушнарьових — грядки з городиною та квітами. Їх дуже любить господиня і дівчаток до цього привчає. Далі за хатою — город, де в кожної дитини — свої кущі картоплі. Малечі дуже подобається там поратися. Робота, завдяки винахідливості та педагогічним здібностям матусі, перетворюється на веселу гру...

У сімейних альбомах що не знімок — подія. Ось діти граються разом, ось на святі, а ось — з друзями... В них — вся історія родини. В кожної дитини також свій окремий альбомчик.

У недалекому майбутньому Тетяна і Віталій знову планують прийняти у сім’ю дітей, які залишилися без рідних батьків. Без сумніву, в цій родині вони знайдуть любов та увагу, що так потрібні тим, хто тільки починає жити.

Шкода тільки, що багатодітна сім’я, де кожен малюк росте в оточенні люблячих батьків, сестер та братів, доглянутий і нагодований, сьогодні в Україні скоріше виняток, ніж правило. Небагато нині родин, які сприймають дитячий сміх, що розливається будинком, за найцінніший скарб, а неповторний момент, коли вся велика сім’я збирається за одним столом, коли кожен із дітей поспішає поділитися з мамою чи батьком своєю великою таємницею, коли дитина — не тягар, а дар Божий... Що може бути дорожчим?

Бути батьками в повному розумінні цього слова — талант, яким, погодьтеся, володіють не всі. Але, за волею долі, ним сповна наділене подружжя Кушнарьових. А після зустрічі з ними переконливо можна сказати, що це ще й неоціненний Божий дар, який вони без залишку використовують для виховання дітей. Як і самі діти. Бо саме так їх сприймають Кушнарьови. І по крові рідних, і тих, котрі ними стали, усіх вважають вони подарунком від Бога. В ньому бачать щастя великого таїнства продовження життя і щастя спілкування, допомогу в подоланні усіляких труднощів і негараздів.

Созонівка—Кіровоград.

На знімку: така вона, сім’я Кушнарьових.

Фото із сімейного архіву.