Щастя, як завжди, постукало у двері селянської хати несподівано. Коли політики та економісти з радістю повідомили: нарешті близький до завершення п’ятнадцятилітній марафон до СОТ, село і переробники принишкли. Про які найвищі світові стандарти може йти мова, коли обсяги молочного тваринництва з року в рік зменшуються, ціни на сировину залишаються невизначеними, якість продукції — доволі сумнівною, а захмарноприбуткові вершкові вершини — недосяжними?

Настав час «М»

На Хмельниччині теж зрозуміли, що тягнути далі з цією проблемою неможливо. Адже молоко — це не тільки для селянської родини основний харч і заробіток, а й серйозний сектор в аграрній економіці краю. Із торішніх майже 4 мільярдів гривень за сільськогосподарську продукцію, вирощену, вигодувану й випущену в області, 40 відсотків припадало на молочне тваринництво. Тож у тому, що дійна корова дає не лише молоко, а ще й добрі грошенята, можна не сумніватись. Проблема в іншому: чому така, на перший погляд, прибуткова справа, дедалі менш популярна на селі?

Лише за минулий рік стадо корів в області зменшилось на тринадцять тисяч голів, а виробництво молока скоротилося на 50 тисяч тонн.

У деяких районах ситуація просто катастрофічна. У Городоцькому за рік молочна череда поріділа мало не на половину, а виробництво молока впало на третину. Третину свого дійного стада втратив за цей час і Кам’янець-Подільський район. Тут залишилось лише чотири (!) господарства, де на фермах утримується понад сто голів худоби. Славнозвісні молочні ріки давно перетворились на дрібні потічки, що пересихають просто на очах.

Розповіді колишніх доярок про те, скільки худоби утримувалося в колгоспах, тепер видаються просто фантастичними. Адже і серед найгірших було важко знайти господарство, де б на фермі не доїли хоча б сотню корів. А тваринницькі комплекси на тисячу голів не видавалися такою вже великою дивиною.

Нині доводиться оперувати зовсім іншими цифрами. У двадцяти районах лише 242 господарства можуть похвалитись тим, що мають молочну ферму, і це вже на півсотні менше, ніж було минулого року. До того ж лише третина з них зуміла дотягнутись до стада у сотню корів. На весь край тепер можна знайти лише одинадцять господарств, де утримують понад три сотні корів. Ті, хто дотягує до тисячі, — наче релікти з минулого.

Що дивуватись, коли в області із 183 тисяч корів тільки 33 тисячі належать колективним господарствам і фермам. Решта стоять у дядьківських хлівах.

Доки я — будеш, Зіронько, зі мною

Сільську родину практично неможливо уявити без корови-годувальниці. Це вже закодовано на генному рівні: подвір’я не може бути без корови, хата — без молока. Можна не сумніватись, що у тисячах сімей відбулись такі розмови: коли діти вмовляли стареньких дідусів та бабусь відмовитись від корови, у відповідь чули: «Поки годні, буде наша корівка з нами».

Ця фраза, а точніше, таке мислення й утримує поки що велике молочне стадо. Хоч як крути, а саме приватний сектор дає до 70 відсотків заготовленого для переробки молока. Добре це чи погано? Та як подивитись.

Добре тоді, коли корова годує всю родину, даючи не лише харчі, а ще й можливість заробити. Хай би хто що казав про низькі закупівельні ціни, але дуже часто молоко залишається мало не єдиним фінансовим джерелом для безробітного села.

Добре, бо молоко все-таки є. А на нього полюють і великі, і малі переробні підприємства. Кажуть, на Хмельниччині молоко купують заготівельники із семи інших областей. Ніхто точних підрахунків не вів, але вважається, що лише за рік з області вивезли понад сто тисяч тонн молока. Та й для своїх заводів заготовили 390 тисяч тонн.

А що ж поганого? Та насамперед те, що ніяк не хоче ота загадкова СОТ пити молоко з глечика чи пластмасового відра. І не дивують її наші «захмарні» надої у 3,1 тисячі літрів на корову (таким є середньостатистичний показник в області). І не смакує їй молоко, якого потрібно мати дванадцять тонн, щоб зробити тонну сиру, бо там уже давно роблять стільки само сиру з дев’яти тонн...

Хоча є господарства, котрі вже можуть похвалитись і своїми фермами, і молочними прибутками. З року в рік збираються в Малій Клітній, що в Красилівському районі, і аграрії, і влада краю, щоб поглянути, якою має бути ферма. З року в рік голова КСП «Промінь» Володимир Ковальчук розповідає, що не може бути село без ферми, а ферма без молока. Кожного разу на пальцях показує, скільки може заробляти доярка і які прибутки можуть бути в господарства. Знову розказує, що із 16 мільйонів гривень, отриманих від реалізації продукції, понад одинадцять дало тваринництво...

От тільки наслідувати цей приклад дуже проблематично. Навіть у тому ж Красилівському районі всі решта господарств виробляють майже стільки молока, як один Ковальчук у своєму хазяйстві. Та й в інших не ростуть ферми, як гриби після дощу. Звідки їм узятись, якщо торік із господарств області вибуло понад 16 тисяч телиць, а в основне стадо переведено 6,5 тисячі нетелей. Із майже півсотні племінних господарств і тисячі голів породистої худоби не продали, а планували втричі більше.

Пригадується, як декілька років тому Ковальчук розповідав: щоб мати добру корову, треба добрих років п’ять її плекати. Це ж не насінина, що навесні в землю кинув, а восени зібрав урожай.

Тож, хоч би які амбітні були нинішні плани, важко уявити, що за рік-два ферми заповняться Зірками та Ласунями і молоко потече повноводними ріками.

Вартість — найвища, сировини — дедалі менше

Утім, влада не втрачає надії, намагаючись за рік зняти молочну проблему. Уже збирались представники всіх служб, причетних до галузі, уже роздано завдання і плани перевірок. Уже проведено не одну обласну нараду, скликано колегію ОДА, куди було запрошено і товаровиробників, і переробників. Уже кращі господарства провели не один семінар, показуючи, чим, як і де потрібно годувати корову, щоб вона давала більше молока. Уже прийнято програми, великі і малі, підтримки галузі. І на окремі з них навіть гроші виділено. Але...

Різкого стрибка немає. Та й навряд чи буде найближчим часом. Усе це більше нагадує пошук «молочних відьом», аніж кардинальну зміну ситуації. То антимонопольний комітет накладає штраф у декілька тисяч гривень на тих, хто не дотримується умов конкуренції під час закупівлі сировини. То дано наказ податківцям: терміново зареєструвати всіх продавців і заготовачів молока. То сільським головам — простежити, хто не хоче підтримувати свого домашнього, тобто обласного, переробника, а віддає молоко заїжджим купцям... А при цьому всім очевидно: ні заборонити вивозити молоко, ні примусити дядька обладнати у своєму дворі міні-ферму ніхто не може.

А тим паче недосяжним завданням залишається конкуренція із закордонним молоком. Раптом з’ясувалося, що постійні нарікання на низькі закупівельні ціни на сировину не такі вже й справедливі. Директор одного з потужних молокопереробних підприємств краю ЗАТ «Хмельницька маслосирбаза» Людмила Бєсєда зауважила: лише минулого вересня закупівельна ціна на молоко стрибала від 90 копійок до 3 гривень за літр.

Тепер спробуємо полічити. Молочний завод купить сировину за одними із найвищих у світі цінами. Вона буде доволі низької якості. Та й молока цього буде замало, бо ті програми із збільшення надоїв на корову, що їх приймають райони на найближчі п’ять років, вже тепер відстають від світових молочних тенденцій. Що ж отримаємо у кінцевому підсумку?

Сьогодні та-таки «Хмельницька маслосирбаза» ще може дозволити собі випускати продукцію з натурального молока. А завтра? Якщо, підтягнувши пасок, сама ще в змозі підігнати власні виробничі ресурси до вищих стандартів, то що робити з сировиною?

Відповіді на запитання немає. Бо хто і як боротиметься за якість молока, коли мова йде про зменшення його кількості? Отож перспектива штучного молока та сметанки для нашого споживача — не така вже нереальна. Тож, чи будеш, Зіронько, з нами, коли запропонуємо СОТ випити склянку нашого молока?

Хмельницька область.