Закон має бути один для всіх, або Про дамоклів меч, що навис над незалежністю суддів

Саме у цій останній ролі мушу звернути увагу на юридичний статус голови Верховного Суду України, в якому, наче у дзеркалі, відобразилися проблеми законодавства України про судоустрій. Він належить до нормативного пласту, не охопленого сучасним етапом судово-правової реформи — так само, як і порядок призначення на посаду судді вперше, інститут дисциплінарної відповідальності суддів, організація суддівського самоврядування. Більше того. Дивлячись об’єктивно, статус голови Верховного Суду мало змінився з радянських часів, коли він був виписаний під посаду одноосібного керманича судової системи держави, що відповідав безпосередньо перед керівництвом Комуністичної партії у Києві і в Москві за виконання партійних завдань. Тоді кожен керівник наділявся такими повноваженнями, щоб «залізною рукою» викорінювати будь-яке інакодумство і зайву ініціативність. В тому числі і незалежність суддів при здійсненні ними правосуддя, що для будь-якого тоталітарного режиму в усі часи становила особливу небезпеку.

Авжеж, сьогодні незмінність такого статусу містить у собі потенційну загрозу. Досі вона не проявлялася завдяки високим етичним стандартам і толерантності тих, хто обіймав крісло голови Верховного Суду. Проте як довго це триватиме? Це питання звернене до всіх, хто залучений до процесу судової реформи. Важко сперечатися з тими, хто стверджує: небезпеку краще передбачити і попередити заздалегідь. Незалежний і неупереджений суд — надто важлива складова української державності, щоб віддавати її на волю випадку.

Величезні владні важелі, надані чинним законодавством голові Верховного Суду, насправді важко вписуються у концепцію цивілізованої і незалежної судової влади, проголошену Декларацією про державний суверенітет України і прописану в чинній Конституції.

Теперішні повноваження голови Верховного Суду України, по суті, дають йому можливість визначати кадровий склад усієї судової системи держави. Зараз, у розпал кампанії з протидії роботі Вищої ради юстиції, яку безпідставно оголошують відповідальною за негаразди у формуванні суддівського корпусу держави, мало згадують про те, що саме через голову Верховного Суду України проходять подання про призначення, обрання і звільнення з посади українських суддів, голів судів та їх заступників. Ніхто в державі не вправі контролювати, як реалізується це повноваження. У результаті, з урахуванням багаторічних традицій роботи української судової системи, голову Верховного Суду не оминає жодне призначення на суддівську посаду в державі, і кожний суддя, кожний голова суду має всі підстави завдячувати своїм призначенням особисто голові Верховного Суду — і навпаки, його ж і остерігатися у плані свого звільнення з посади. Не варто пояснювати, яку структуру відносин вибудовує закон між головою Верховного Суду, керівником кожного з судів і кожним рядовим суддею. Це відносини верховного головнокомандувача, командира військової частини і рядового солдата. За таких умов, хоче чи не хоче цього голова Верховного Суду, але з урахуванням управлінської культури, що склалася в незалежній українській державі, не те що його вказівка — будь-який його натяк, невдоволений вираз обличчя чи тон голосу багатьма головами судів і суддями сприймаються як наказ вирішити «бойове завдання», який не підлягає обговоренню і повинен бути виконаний будь-що.

У власне очолюваному ним Верховному Суді влада голови так само має всеохоплюючий характер. Голова Верховного Суду не просто головує на засіданнях президії та пленуму Верховного Суду України. Саме він вирішує, чи будуть скликатися засідання цих органів, як і коли вони проходитимуть. Саме він одноосібно формує їх порядок денний — що дає можливість за будь-якої ситуації добитися розгляду одного питання і, навпаки, назавжди заблокувати розгляд іншого. Багато хто погодиться, що цього достатньо, щоб отримати значний (якщо не повний) контроль над президією і пленумом Верховного Суду України і рішеннями, що ними приймаються. В результаті створено всі умови для того, щоб власні владні повноваження голови Верховного Суду «приростали» за рахунок повноважень цих де-юре незалежних колегіальних органів.

На чолі президії голова Верховного Суду, по суті, визначає, хто з суддів опиниться в якій палаті, відповідно, які категорії справ кожен з них розглядатиме. Голова Верховного Суду одноосібно затверджує штатний розклад і кошторис витрат усього Верховного Суду, організує його фінансування, керує організацією роботи судових палат і апаратом усього суду, у процесі чого вирішує: прийняти, не прийняти на роботу, або звільнити, наприклад, досвідченого консультанта чи вправного помічника, допомоги яких потребує той чи інший суддя. Йому ж закон довіряє представляти Верховний Суд у взаємовідносинах з усіма іншими органами державної влади — а це й організація вирішення питань забезпечення суддів житлом, постачанням, лікуванням, оздоровленням, захист суддів від тиску і провокацій

Знову-таки, закон утворює ситуацію, коли суддя Верховного Суду, якому хочеться і отримати премію, і вирішити житлове питання, і розглядати саме ті категорії справ, у яких він набув більшого досвіду і особливих навичок, і сформувати команду консультантів, які допомагатимуть ефективно поратися з пакетом судових справ, і отримати захист від тиску ззовні, думає в першу чергу про те, як би при здійсненні правосуддя більше за інших сподобатися голові Верховного Суду.

Тому що б не казали про успіхи в боротьбі за незалежність суддів від інших органів влади, коли ми кажемо про стосунки судді і голови Верховного Суду, ця дорогоцінна незалежність опиняється під великим знаком питання. І хоча Конституція приписує судді під час здійснення правосуддя підкорюватися лише закону, за умов, коли закони часто суперечать один одному, ця вимога вже не видається настільки безапеляційною. Зате думка голови Верховного Суду з кожного питання справді набуває для судді значення такого собі вищого закону, котрим він готовий і буде керуватись незалежно від інших обставин.

Говорячи про значні повноваження, прямо і непрямо надані законом голові Верховного Суду, важко оминути увагою органи суддівського самоврядування — а точніше, їх теперішню організацію. Тут ми також дізнаємося чимало цікавого. Згідно з Конституцією, судова влада — це повноцінна гілка державної влади; гарантії її незалежності, самоврядування і, якщо хочете, самозабезпечення закріплені законом у формі надання суддівському корпусу цілої низки важливих повноважень. Наприклад, можливості висловлення недовіри керівнику державної судової адміністрації, що має наслідком його звільнення з посади. Або право призначати (і звільняти!) одну третину суддів Конституційного Суду України — представництво, достатнє, щоб сформувати в Конституційному Суді цілу колегію для розгляду справ, і взагалі визначати напрямок роботи єдиного органу конституційної юрисдикції в державі, зважаючи на традиційно високий авторитет суддів Конституційного Суду, делегованих саме судовою владою (у нинішньому складі і голова Конституційного Суду, і його заступник призначені суддями Конституційного Суду від імені суддівського корпусу). Право призначати трьох членів Вищої ради юстиції і право припиняти їх повноваження. Право призначати більшість членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів, які, зібравшись разом, правомочні приймати рішення Вищої кваліфікаційної комісії з будь-якого питання її компетенції, в тому числі й проти волі всіх інших її членів, разом узятих. Усі ці повноваження законом передано з’їздові суддів України, як вищому органу суддівського самоврядування в державі. Однак для надзвичайного скликання такого з’їзду достатньо рішення зборів суддів Верховного Суду України, для впливу на яких, як вказувалося вище, голові Верховного Суду законом надано усі важелі, які тільки можна собі уявити. Організує такий з’їзд Рада суддів, що складається з голів судів та їх заступників, які чинною редакцією закону поміщені у залежність від голови Верховного Суду. А відкриває цей з’їзд (і, на практиці, незмінно головує на ньому) голова Ради суддів — він же перший заступник голови Верховного Суду України. Подальше коментарів не потребує. Такий з’їзд за визначенням не здатний прийняти жодне рішення, відмінне від особистої позиції голови Верховного Суду, і, навпаки, приречений завжди і в усьому дотримуватись його позиції.

Зверніть увагу на інший орган суддівського самоврядування — Раду суддів. Саме на цей орган покладено завдання реалізації рішень з’їзду суддів протягом тривалих періодів між його скликаннями. Більше того, саме цей орган з власної ініціативи і за відсутності прописаного в Конституції чи законі відповідного вповноваження, призначає суддів на адміністративні посади голів і заступників голів судів та звільняє їх. Зважаючи на те, що ці ж самі голови судів та їхні заступники становлять більше трьох чвертей членів Ради суддів, вони, у такий спосіб, призначають на посади один одного. І єдина, окрім них самих, посадова особа, що має відношення до цього процесу, — це, знову-таки, голова Верховного Суду, що в обов’язковому порядку здійснює погодження кожної кандидатури. Таким чином, голова Верховного Суду, хоче він цього чи ні, отримує ще один надпотужний важіль управління судовою системою.

Говорячи про судову систему, не можна забувати, що вона уособлює цілу гілку державної влади, що, до того ж, відповідно до Конституції, охоплює усі — наголошую, УСІ — правовідносини в державі, які суди визначають, постановляючи рішення іменем держави Україна; рішення, обов’язкові до виконання всіма громадянами, організаціями й органами влади у нашій країні. Тобто, судова влада є не меншою за впливом, значенням і могутністю, аніж, приміром, уся виконавча влада, надана в Україні Кабінетові Міністрів.

От нині деякі фахівці опікуються питанням: яку роль може зіграти Верховний Суд і його голова у президентських виборах, при збереженні його теперішніх повноважень і впливу в судовій системі? Чи зможе Верховний Суд, як 2004 року, вирішити долю президентських виборів?

Чинним законодавством, запровадженим у дію 2005 року, чітко передбачається, що всі судові спори в рамках майбутніх виборів Президента України розглядатимуться в рамках адміністративного судочинства. Оскарження результатів виборів можливе виключно у Вищому адміністративному суді України, рішення якого буде остаточним і таким, що не підлягає оскарженню. Формально-юридично, виходячи з закону, жодного відношення до судового вирішення подібного спору Верховний Суд мати не може.

Інша справа, що, зважаючи на все викладене вище, якби, припустімо, дехто у Верховному Суді в апофеоз майбутнього виборчого процесу раптом вирішив би впритул не помітити ці норми закону, а під акомпанемент ніби випадково виниклого мітингу відкрив би власне касаційне провадження за винятковими обставинами у зв’язку з неоднаковим застосуванням Вищим адміністративним судом норм права порівняно, наприклад, з рішенням Верховного Суду України від 3 грудня 2004 р. (за результатами президентських виборів—2004), або рішеннями того ж Вищого адміністративного суду України від 26 квітня 2006 р. чи 26 жовтня 2007 р. (за результатами парламентських виборів—2006 і —2007, відповідно), у завершення чого Верховний Суд України виніс би власне, звичайно ж, найбільш правомірне рішення за результатами виборів, — це ще велике питання, чи змогла б згодом хоч одна людина в Україні відмовитися виконувати таке рішення. І вдвічі складніше заперечувати тим, хто сьогодні стверджує, що позиція голови Верховного Суду, якщо він того волітиме і застосовуватиме всі надані йому законом важелі, буде визначальною в будь-якому рішенні, яке виноситиметься будь-яким українським судом — в тому числі і в справі з оскарження результатів президентських виборів.

Коли вже нині чинні закони зосередили ключові важелі з управління чи не всією судовою владою у країні в руках лише однієї посадової особи, в демократичному суспільстві автоматично постає питання про відповідальність такої посадової особи, про підзвітність її народові.

І саме тут на нас чатує найбільший сюрприз. Голова Верховного Суду не тільки не контролюється жодним органом, жодною посадовою особою в державі, не тільки не підзвітний народові і жодним чином не залежить від народу. Він, подекуди в силу закону, а подекуди в силу певних обставин, володіє практично повним імунітетом по відношенню до всіх видів юридичної відповідальності — де-факто більшим, аніж народний депутат, навіть більшим, аніж глава Української держави, Президент, по відношенню до якого, принаймні, існує інститут імпічменту. Перспективи притягнення до кримінальної й адміністративної відповідальності посадової особи, що має важелі для беззаперечного підпорядкування всього суддівського корпусу, м’яко кажучи, примарні. Зовні ж судової системи єдиним органом, здатним закликати голову Верховного Суду до відповідальності у разі вчинення ним правопорушення, залишається Вища рада юстиції. Без рішення Вищої ради юстиції не можна звільнити з посади жодного суддю, зокрема і суддю Верховного Суду України. Вирішення питання про дисциплінарну відповідальність суддів Верховного Суду так само є виключною прерогативою Вищої ради юстиції. Але цей інструмент контролю сьогодні демонтується. Заплановано реформу, яка віддасть більшість голосів у Вищій раді юстиції діючим суддям. У такому разі підсумок будь-якого голосування, де присутній щонайменший інтерес голови Верховного Суду, буде заздалегідь зрозумілий. А до завершення цієї «реформи» дуже у пригоді стала продовжувана протидія роботі Вищої ради юстиції. Оскільки сьогодні її роботу заблоковано, дисциплінарна відповідальність керівників Верховного Суду неможлива.

Разючим контрастом видається той факт, що саме Верховному Суду законом надано вирішальну роль відразу у двох конституційних процедурах усунення Президента України з посади. У разі, якщо парламент включає до свого порядку денного питання про неможливість виконання Президентом своїх обов’язків за станом здоров’я, саме Верховний Суд вирішує, вносити чи не вносити подання про відсторонення глави держави, чим затверджується або позбавляється сили медичний висновок. А в рамках процедури імпічменту тільки Верховний Суд приймає рішення про наявність або відсутність ознак злочину в діяннях Президента, забороняючи або дозволяючи підсумкове парламентське голосування щодо оголошення імпічменту. І навпаки, по відношенню до голови Верховного Суду закон не допускає навіть можливості імпічменту. При цьому Президент України обирається безпосередньо народом, голова ж Верховного Суду — ні.

Таким чином, теперішня модель владовідносин у судовій системі прирікає керівництво Верховного Суду, і в першу чергу його голову, на вічну спокусу авторитарного, одноосібного керівництва Верховним Судом і вищими органами суддівського самоврядування, а через них — і всією судовою системою держави. Добре це чи погано?

Це питання аналогічне питанню, добре чи погано жити за необмеженої монархії — царської влади. Коли на престолі — а в даному разі у кріслі голови Верховного Суду — перебуває не просто досвідчений юрист, а порядна і гуманна людина, яка протягом своєї кар’єри займалася і судово-правовою реформою, і правозахисною діяльністю, яка усвідомлює свою високу відповідальність і володіє необхідним тактом та внутрішньою самодисципліною, це не страшно, а подекуди й корисно. Якщо ж, борони Боже, у кріслі керівника судової системи країни опиниться інша людина: політично заангажована чи така, що через пов’язаних осіб має діловий інтерес у приватній юридичній практиці, — і почне користуватися своєю владою, щоб хтось регулярно вигравав у судах, а то ще й візьметься до переслідування неугодних політичних сил, «надмірно активних» правозахисників і борців з корупцією — тоді трапиться катастрофа, наслідки якої будуть незрівнянно значніші за будь-які блага, що обіцяє авторитарне керівництво судовою системою. Чинна редакція Законів України «Про судоустрій» і «Про статус суддів» не дозволить її ані попередити, ані пом’якшити. Гіпертрофовані повноваження голови Верховного Суду поміщують цю посаду в поле зору ворогів незалежної української державності: адже такий чиновник, діючи одноосібно, теоретично здатний дестабілізувати діяльність усього державного апарату — і при цьому ані Президент, ані керівники силових відомств, ані Рада національної безпеки і оборони України за законом ніяк не зможуть цьому завадити.

Як неодноразово вчила нас історія незалежної української державності, гарантії збереження демократичного ладу й урядування, верховенства права і незалежного суду не можуть встановлюватися вибірково. Там, де їх нема, ми рано чи пізно змушені будемо зіткнутися з глибокою корупцією, дрімучою відомчістю, самодурством і непрофесіоналізмом, від якого першими потерпатимуть українські громадяни, заради яких установлена і діє нинішня влада. Судова реформа давно потребує свого завершення. Серед тих ділянок, які ще належить охопити реформаторським процесом, — організація роботи Верховного Суду й інститут голови цього органу. Право громадян України на розгляд їхньої справи незалежним і неупередженим судом, що діє на основі закону, не вдасться гарантувати, якщо і на Верховний Суд, і на його керівництво не буде поширено всі гарантії, передбачені нинішньою редакцією законопроекту про судоустрій для нижчестоящих судів. А це і дійсний розподіл функцій і повноважень голови суду та керівника апарату суду, і об’єктивна система розподілу судових справ, це колегіальність і рівноправність членів під час роботи пленуму і президії суду тощо.

Слід обов’язково реформувати органи суддівського самоврядування, забезпечивши через систему квот і обмежень дійсне представництво рядових суддів, за допомогою чого перетворити органи суддівського самоврядування з де-факто зібрань керівництва судів на справжніх виразників волі суддівського корпусу України. Тільки тоді вдасться реанімувати такі важливі функції органів суддівського самоврядування, як здійснення контролю за організацією діяльності судів та інших структур у системі судової влади, захист суддів від втручання у діяльність зі здійснення ними правосуддя — які й сьогодні прописані в законі, але в житті часто залишаються порожніми гаслами.

Всі ці новели містяться в законопроекті про судоустрій і статус суддів, внесеному Президентом України, підготовленому до розгляду Верховною Радою України у другому читанні і такому, що минулого року отримав — до речі — схвальний висновок експертизи Венеціанської комісії Ради Європи, і позитивні відгуки цілої низки фахівців цієї авторитетної міжнародної організації. Можна без перебільшення сказати: цивілізоване майбутнє судової влади в Українській державі — сьогодні в руках народних депутатів. Для того щоб його забезпечити, потрібна принципова, державницька позиція членів діючої коаліції депутатських фракцій, парламентської більшості. Її наявність або відсутність дасть відповідь на запитання: чи справді вони прийшли до влади, щоб проводити демократичну політику, щоб на ділі наблизити Україну до стандартів цивілізованої Європи.

Сергій КІВАЛОВ, народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя.