Половина Ґрунтів області має високу природну кислотність. Раніше, щоб зменшити її негативний вплив на родючість, проводили вапнування, тепер про цей агрозахід майже забули.

Якщо їхати з Луцька в поліські райони, майже уздовж усього шляху бачиш занедбані колишні колгоспні поля. Раніше на них щедро родили жито, льон, картопля, тепер — ростуть бур’яни, пнуться вгору берези, сосни, завойовують нові площі чагарники. Місцеві селяни, сьогоднішні власники землі, не поспішають освоювати перелоги: бракує техніки, грошей на пальне, а головне — ґрунти тут мають високу кислотність. Вони малородючі. Колись, аби зменшити шкідливий вплив кислотності, в області щороку вапнували по 45—60 тисяч гектарів ґрунтів. Фінансувалися ці роботи державою. Нині селяни залишені наодинці з цією проблемою. Тож не дивно, що за останні вісім років вапнування проведено лише на десяти тисячах гектарів. І це тоді, як у Любешівському районі кислих ґрунтів — 65,5 відсотка, в Камінь-Каширському — 65,2, Ратнівському — 58, Маневицькому — 56, Шацькому — 54. Чимало їх також у Старовижівському, Любомльському, Ковельському районах. Це офіційні цифри, а насправді, як вважає голова Любешівської райради, агроном за фахом Валерій Панасюк, практично всі землі району потребують хімічної меліорації — вапнування.

— Прикро, але родючість ґрунтів постійно знижується, — зазначає директор Поліської дослідної станції Національного дослідного центру «Інститут ґрунтознавста і агрохімії ім. О. Н. Соколовського», доктор сільськогосподарських наук Михайло Шевчук. — Якщо в 1989 році на гектар орних земель в області вносили по 16,4 тонни органічних і по 256 кілограмів діючої речовини мінеральних добрив, то тепер, відповідно, — 2,3 тонни і 49 кілограмів, або в 7 і 6,5 разу менше. Як наслідок, уміст гумусу в ґрунтах зменшився на 0,16 відсотка, площі з низьким і дуже низьким вмістом фосфору зросли на 8,1, обмінного калію — на 26 відсотків. Сьогодні в краї не знайдеться і двох десятків господарств, які б серйозно займалися підвищенням родючості. Переважна більшість сільгоспформувань дає собі таку-сяку раду лише завдяки природній родючості.

— Останніми роки в області відбувається інтенсивне підкислення ґрунтів, — продовжує думку колеги директор Волинського центру «Облдержродючість», кандидат сільськогосподарських наук Микола Зінчук. — Зумовлено це вимиванням з ґрунтів і винесенням з них з урожаєм кальцію та магнію. Сприяє підкисленню і недостатнє внесення органіки, а також використання хімічно та фізіологічно кислих мінеральних добрив. Розв’язати цю проблему може хімічна меліорація, оскільки вапно має глибокий і багатогранний вплив на ґрунт: зменшує його кислотність, активізує мікробіологічну діяльність, створює сприятливі умови для мобілізації поживних речовин і добрив, поліпшує фізичні властивості, зокрема, сприяє утворенню дрібногрудочковатої структури, внаслідок чого підвищується водопроникність та аерація. Водночас воно забезпечує рослини кальцієм. Від правильно проведеного вапнування врожай озимих зернових у середньому зростає на 2—5, ячменю — на 3—7, кукурудзи — на 7—9, картоплі — на 15—40, цукрових і кормових буряків — на 40—50, столової та кормової капусти — на 80—100 центнерів з гектара... Позитивно позначається воно і на якості врожаю: зростає вміст білкових речовин і вітамінів у сіні та зерні, цукру і крохмалю в коренеплодах та бульбах. Підвищується також ефективність внесення органічних та мінеральних добрив. Окупність однієї гривні витрат на вапнування, з урахуванням післядії, становить 3—4 гривні.

Тобто необхідність вапнування кислих грунтів незаперечна. Передбачається, що нинішнього року на ці заходи буде виділено кошти з держбюджету. От лише чи зможуть в області їх раціонально використати? Швидше за все, що ні.

Можливо, на Волині немає сировини для вапнування? Оскільки для його проведення використовують сиромелений вапняк, місцеві поклади мергелів, крейди, а також торфовий попіл, дефекат (відходи цукрового виробництва), то проблем з цим не повинно бути. Більше того, запаси мергелю і крейди на Волині величезні. Їх родовища є майже в усіх районах поширення кислих ґрунтів. Інша справа, що видобуток у них можна проводити лише за наявності ліцензій. А такі є лише у двох родовищ: Луківського Турійського і Пожарківського Рожищенського районів. Тож у що обійдеться вапнування ґрунтів у Любешівському районі, якщо крейду туди доведеться возити з названих двох родовищ, за 150—160 кілометрів?! Не набагато менше буде плече перевезень і в інші райони. Якщо врахувати, що за чотири роки в області потрібно провапнувати щонайменше 100 тисяч гектарів кислих ґрунтів і використати для цього 340 тисяч тонн хімічних меліорантів, то проблема скорочення відстаней їх перевезень набирає першочергового значення. Однак в області сьогодні нічого не робиться для її розв’язання. Оскільки для отримання ліцензій на розробку кар’єрів необхідно пройти складну і тривалу процедуру різних узгоджень, то можна з упевненістю сказати: нинішній рік уже втрачено.

Але якщо навіть пощастить це зробити, то виникне інша проблема. Згідно з державними стандартами, вапнякові матеріали мають відповідати певним вимогам. Зокрема, їх вологість не повинна перевищувати 12 відсотків (кар’єрна — 20), а часточок менше 0,18 міліметра не повинно бути менш як 60 відсотків, а від 0,18 до 1 міліметра — не більш як 30 та 1—1,6 міліметра — не більш як 10 відсотків. Тобто це має бути вапнякове чи крейдяне борошно тонкого помолу і майже сухе. Інакше замість користі можна завдати шкоди. На жаль, у жодному, навіть ліцензованому, кар’єрі немає обладнання, яке могло б забезпечити належну підготовку вапнякових матеріалів.

У 2004 році «Облдержродючість» розробив, а обласна рада затвердила «Регіональну програму охорони родючості ґрунтів Волинської області на 2004—2015 роки». Нею, зокрема, передбачалося і фінансування з обласного бюджету робіт з хімічної меліорації кислих ґрунтів. Того ж року на це було виділено і використано 302 тисячі гривень. У наступні 2005—2007 роки такої статті в обласному бюджеті вже не було. Про програму, здається, забули. А тим часом землі на Волині продовжують втрачати свою родючість.

Волинська область.