За підсумками опитування читачів та журналістів «Голосу України» актор Богдан Бенюк визнаний «Зіркою 2007 року» в номінації «Артист». Крім того, його ім’я фігурує серед цьогорічних претендентів на Шевченківську премію (за роль у виставі «Про мишей і людей» Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв»). Про повсякденні клопоти та найближчі плани артиста — в сьогоднішньому інтерв’ю. Бенюк завів розмову першим:

— Я почав би з хорошого анекдоту. Уявіть паб в Англії. З нірки вилазить миша. Глядь праворуч, ліворуч — кота нема. Миша залізла на стійку, випила гальбу пива й сховалася. Друга картина: ресторан у Франції. Миша вилізла з нірки, глянула направо-наліво, кота нема, вона залізла на стійку, випила келих червоного вина й сховалась у нірку. Картина третя: ресторан у Москві. Вилізла мишка, випила 50 грамів горілки, глянула направо-наліво — кота нема. Вона випила ще 50, потім ще двічі по 50. Та й каже: «Кота нема? Що ж, подождьом-с!»

Отак і в українській культурі: є багато талановитих людей, але всіх губить те, що вони не живуть власним розумом, а чекають — державного фінансування чи ще чогось.

Не знаю, чи це під Божою рукою так іду по цьому світу — але мені завжди траплялися світлі люди, які скеровували мене. Вони ніби мої маяки. Це передусім режисери: Микола Мерзлікін у ТЮГу, в театрі імені Франка — Сергій Данченко, Володимир Оглоблін, Володимир Опанасенко, згодом — Андрій Жолдак, Віталій Малахов.

Це важливо для актора, що є такі люди. Актор без них не може. Запитайте, чи мрію я зіграти Гамлета? Ні. Бо в театрі спершу потрібні однодумці — а з ними вже можна мріяти. Я реаліст і розумію: всі ті дані, що в мене є — вони можуть спливти лиш тоді, коли в мене хтось повірить — режисер, директор. Я не можу просто перескочити через власну голову й зіграти Гамлета. Але якщо, приміром, Малахов побачить у мені Гамлета — тоді можливо все. Такі люди в житті — на вагу золота.

— Є таке враження, що ви легко знаходите меценатів...

— Справжні меценати були в українському театрі понад сто років тому. Потім їх підмінила держава. Тепер вона самоусунулась від культури, й меценати знову з’явились. Але хороших — мало.

Було таке, що я почав випадати з репертуарної політики театру імені Франка. А працювати ж хочеться. Й ми створили компанію «Бенюк і Хостікоєв», щоб не чекати щасливого випадку. Це сталось не одразу. Спершу з’явився Мирослав Гринишин, він цю ідею виношував давно, а ми йому, між іншим, не вірили — як це можна, без допомоги держави?! Але він був настирливий.

А потім у мене з’явився черговий маячок — пан Загорій Володимир Антонович, керівник фармацевтичної фірми «Дарниця». Він родом з Лубен, такий лубенський козак. Від нього я вперше почув фразу мецената Чикаленка про те, що наша любов до України вимірюється глибиною нашої кишені. А в артиста в кишені є тільки талант. Але це те, чим можна торгувати, головне — торгувати чесно. Власне, Володимир Антонович і подав ідею створити виставу. З ним ми зробили перший проект нашої театральної компанії — спектакль «Моя професія — синьйор з вищого світу». Так почалася співпраця з «Дарницею». Це унікальна фірма. Як на мене, Європа починається в Дарниці, за ворітьми цієї фірми. Там я познайомився з Загорієм-молодшим — Глібом, він займається бізнесом, спортом, цікавиться мистецтвом. Він бачив увесь репертуар театру імені Франка! У них це ніби династія: Загорій-старший, Загорій-молодший.

— Саме він як продюсер був названий серед творчої групи спектаклю «Про мишей і людей», висунутого на Шевченківську премію. Нібито були запитання — чому продюсер опинився серед «творчих» людей, так у нас ще не робилося.

— Це звично для українців: хтось комусь не подобається, його починають футболити, а інші очі опускають і мовчать, щоб тільки їх не чіпали. А нам важливо, щоб Гліб Загорій залишався в нашій команді. Бо в нас небагато людей, які дають кошти на вистави чи інші мистецькі проекти. Тобто, можуть гроші дати, але при цьому їм байдуже, на що вони йдуть. Загорій — інший тип мецената, йому важливо, що з того вийде. За його участю та допомогою ми робимо вже третій успішний проект.

Звісно, він не ставить виставу, не пише п’єсу, взагалі не вважає себе митцем. Але йдеться про те, щоб переламати оцю хибну практику — забувати мецената. Можливо, таким чином ми повернемо й інших людей до цивілізованого меценатства.

— А взагалі, як у вас з’явився оцей проект, що тепер номінується на премію? Це здавалось цілковитою несподіванкою. Адже ви з Хостікоєвим — потужна і випробувана комедійна пара. І раптом ви берете «Про мишей і людей» — жорстоку, сентиментальну драму...

— Справді, до того в нашій театральній компанії вже було дві комедії, «Сеньйор з вищого світу» та «Швейк», усі їх любили, але ми розуміли, що тепер компанія мусить заявити про себе якимось серйозним матеріалом.

І от якось ми розмовляли з Глібом Загорієм. А він дуже любить кіно, має добру колекцію світової кінокласики. Зайшла мова про «Зоряні війни», ми кажемо: от Спілберг як продюсер допоміг Лукасу знайти цей фільм, а де наші Спілберги?

Згодом Гліб каже: «Хлопці, я бачив старий американський фільм за повістю Стейнбека, про мишей і людей, це фантастично, можна зробити виставу, почитайте повість». Ми прочитали. Зіграти таке спокусливо, але хто це поставить? Гліб вибрав Віталія Малахова. І вибрав вдало, як потім виявилося. Хоча спершу було всього! Хостікоєв сумнівався, а я взагалі був проти Стейнбека, вважав, що ми це не потягнемо. Словом, ми з Хостікоєвим, можливо, вірили в успіх найменше. І хочеться — і боязно! Ми казали: ні, це надто серйозна річ, її публіка не з’їсть. Гліб сказав, що готовий ризикнути. Мовляв, ну скільки люди можуть вас дивитися в комедії? Давайте змусимо їх плакати, давайте зробимо так, щоб вас спершу зовсім не впізнали. Еге! Це спокусливо, але раптом нас публіка розлюбить?

Грати комедію — річ гарантована. А тут, коли грали першу виставу, навіть не знали, прийдуть люди чи не прийдуть. Надто великий був ризик. Але Загорій таки переміг. У даному разі заслуга Загорія в тім, що він правильно вибрав тих, хто зуміє це зробити так, як треба. Хоч він і ризикував найбільше.

— А навіщо це йому — ризикувати грішми фірми?

— Може, саме в тім і суть. Тобто, для фірми однаково важливо вкладати гроші у фізичне та духовне здоров’я людей. Можливо, якби «Дарниця» робила такі пігулки, які поліпшують духовне здоров’я, то, мабуть, їм і не треба було б вкладати гроші в наш спектакль. Але вони розуміють, що такі «пігулки» виробляємо тільки ми. Зрештою, можна було витратити ці гроші... ну, на свято пива. Теж нібито культурний відпочинок! Але Загорій обрав театр.

— А як ви з ним зійшлися?

— Він палкий прихильник театру імені Франка, там і зійшлися. Коли вже стали відвертіші, він розповів, як ще в школі, коли їх ганяли дивитися «програмні» вистави, він найбільше любив гальорку — там можна було сховатися від учителів і навіть випити «сухарика» з друзями. Каже: «Ой, це незручно згадувати!» А Хостікоєв йому: «Чому незручно?! Я теж ховався на гальорці, як був школярем, і «сухарик» пробував!»

Жарти жартами, а потроху ми порозумілися, виявилося, що він добре знає театр і кіно, тобто, знає щось ще, окрім грошей та гоночних автомобілів.

У цій історії все, можливо, навіть складніше. Колись до Києва приїздив Стейнбек. Це часи молодості Загорія-старшого, легенда молодості Глібового батька. Такі речі в культурі випадковими не бувають, це спадкове.

Зрештою, як каже мій добрий приятель критик Сергій Васильєв, останнім часом грошовиті люди тішаться культурою фейерверків, витрачають на це гроші й щиро вважають це мистецтвом. А Загорій знає про мистецтво щось більше.

— Богдане, ви, здається, вже не вперше номінуєтеся на Шевченківську премію?

— Якщо не помиляюсь, це восьма спроба! Колись номінувався за фільм «Цей симпатичний біс», за фільм «Москаль-чарівник», за спектакль «Енеїда», за фільм «Миргород та його мешканці»...

— Зичимо успіху цього разу. І традиційно — про творчі плани.

— Скоро компанія «Бенюк і Хостікоєв» випускає «Запорожець за Дунаєм», я гратиму Карася, ставить Віталій Малахов. А в театрі імені Франка репетирую в «Дияволіаді», Андрій Приходько ставить таку виставу за мотивами «Фауста» Гете. Фауст — Остап Ступка, Мефістофель — Богдан Ступка, а я граю Каспера. Приходьте!

Записав Віталій ЖЕЖЕРА.

Фото Віктора ПОБЕДИНСЬКОГО (УНІАН).