Позавчора під Луганськом загинув кореспондент Всеросійської держтелерадіокомпанії Ігор Корнелюк. Згодом від одержаних ран помер і його колега Антон Волошин. Загибель двох журналістів спричинила в Москві шквал обурення, яке важко втиснути у рамки «глибокого занепокоєння». Трагедія привернула увагу й ОБСЄ. Президент України Петро Порошенко на прохання цієї організації доручив провести ретельне розслідування обставин трагедії і висловив співчуття рідним та близьким загиблих.
Передчасний відхід із життя двох молодих колег не викликає зловтіхи. Як кажуть, Бог їм суддя, а не люди. Розслідування, сподіваюсь, установить конкретніше, чому журналісти потрапили під мінометний обстріл. Але вже зараз є кілька обставин, які підтверджують старе, як цей грішний світ, правило: хто з мечем приходить, може від меча і загинути...
Звісно, ні Корнелюк, ні Волошин не тримали в руках цих ріжучо-колючих предметів і навіть не мали ПРЗК (на відміну від декотрих «колег», які журналістське посвідчення доукомплектовують цим «модним професійним знаряддям»): звичайний набір необхідної техніки. Але це не завадило Ігорю «вистрілити» репортажем. Останнім у своєму житті...
«...У селищі Щастя, захопленому Нацгвардією, зараз відбувається чистка, масова. Знищують мирне населення, вирізають жінок і дітей, усіх підлітків від 16 до 50-ти років вирізають повністю...» (!). Не дивно, що від такого жаху в головах глядачів «перемикає клеми»: вони самі готові вбивати, різати, шматувати «фашистів», збивати літаки, гвинтокрили і все, що рухається в бік Донбасу... Якщо справді є потойбічне життя, йти на суд Божий з брехнею страшніше, ніж зі смертельними ранами. Там рани недійсні, брехня залишається — висить тягарем на вцілілій від мін душі...
«Перебуваючи на українській території, російські журналісти на Донбасі надавали інформаційний супровід діяльності однієї з терористичних груп, — стверджує представник «Інформаційного спротиву» Дмитро Тимчук. — Бойовики навіть не спромоглися забезпечити російську телевізійну групу засобами індивідуального захисту — касками і бронежилетами».
З’ясовується, журналісти взагалі потрапили в Україну нелегально і працювали в зоні АТО без акредитації (речник СБУ Марина Остапенко підтверджує: представники цієї компанії навіть не зверталися до них з таким проханням). Керівник прес-центру АТО Владислав Селезньов пояснює, що мирним людям не можна перебувати поряд з бойовиками, це небезпечно. Якщо «редакційна політика» визначає терористів «єдиним джерелом правдивої інформації», які претензії до української влади висуває Росія? Не стріляти у відповідь на атаку, бо «мирні повстанці» мають звичку прикриватися не лише щитом із дітей, а й з журналістів?
...Є ще одна причина, чому службові поїздки в зону бойових дій можуть обернутися для відряджених не штампом «прибув-вибув-прибув», а домовиною — самі бойові дії. Той, хто в тій зоні буває, ризикує одержати лише «вибув». Навіть гарантії сторін про «забезпечення безпеки», з власного досвіду знаю, дуже крихка «броня»: так собі папірець, швидше для заспокоєння редакційного начальства...
Коли в Іраку вбили Тараса Процюка, і ми на похороні обурювалися американцями, котрі щось там наплутали й обстріляли готель, власкор російського телеканала зверхньо нам зауважив: «Це війна, дітки. А на ній куля в посвідчення не заглядає. Боїтеся смерті — пишіть про погоду...» (між іншим, пізніше сам скористався із своєї поради).
...Загиблі обрали інші — не метеотеми. На жаль, в тих інших вони також були не військовими кореспондентами, а бійцями диверсійної пропаганди. Доля не завжди чекає на розгляд у «Небесній інстанції». Часом бумеранг від брехні падає міною...
