Загострення політичної боротьби за державну владу між олігархічними кланами в Україні покликало до життя пошук засобів і методів керованості політичних партій, що обслуговують інтереси великого капіталу. Непокора вождям, зрадництво, переходи з партії в партію, створення внутріпартійної групівщини, які спостерігаються в житті політичних партій як окреме явище, змусили лідерів політичних партій шукати дієві засоби партійної дисципліни й, особливо, внутріфракційної дисципліни в парламенті. Тут доречно підкреслити, що призначення й мета буржуазних політичних партій полягає не в тому, щоб виражати інтереси більшості населення країни, а в тому, щоб проникнути в парламент і через законодавчу владу істотно впливати на процес формування та реалізації інтересів правлячих в Україні фінансово-промислових кланів. У цих умовах для партійних лідерів не так важливі партійна дисципліна і членство в партії тих або інших персон, як незаперечне підпорядкування лідерові членів фракції в парламенті. Звідси й відродження лідерами БЮТ ідеї, що давно заперечується західними демократіями, імперативного мандата. Однак лідери «помаранчевих» намагаються узаконити цю ідею не в класичному вигляді, визнаному в конституційному праві, а в перекрученому, пристосовуючи імперативний мандат до своїх внутріпартійних потреб. У цьому зв’язку потрібно зробити декілька загальнотеоретичних зауважень.

Сутність «вільного» та «імперативного» мандатів

Насамперед, у чому сутність «вільного» та «імперативного» мандата. Сутність принципу «вільного» мандата найбільш конкретно й послідовно висловив відомий французький державознавець М. Прело. Він визначив, що 1) мандат є загальним (тобто депутати представляють усю націю); 2) мандат — не імперативний, тобто виконання його факультативне, а здійснення вільне від примусу; депутат нічим не зв’язаний під час виконання покладеної на нього функції парламентарія, зокрема, він може втриматися від участі в парламентських засіданнях, і не зв’язаний зобов’язаннями, які він міг узяти на себе під час передвиборної кампанії або після неї; 3) мандат не підлягає відкликанню; 4) з огляду на те, що презумпція відповідності волі депутатів волі народу не підлягає сумніву, мандат при своєму виконанні не вимагає схвалення дії його носія ні із чиєї сторони. Така загалом аргументація прихильників «вільного» мандата.

Порівняно з вільним мандатом імперативний, навпаки, зв’язує депутата волею й дорученнями своїх виборців. За імперативного мандата депутат одержує наказ своїх виборців, тобто доручення суспільно значущого характеру; під час роботи депутат зобов’язаний не лише інформувати своїх виборців, а й регулярно звітувати перед ними і про свою діяльність, і про діяльність представницького органу, до якого його обрано, його комітетів і комісій, в яких він працює, про виконання наказів виборців; виборці можуть відкликати депутата, котрий не виправдав їхньої довіри або скоїв учинок, який ганьбить звання депутата.

Такі два прямо протилежні підходи до змісту мандата депутата й відносин виборців з депутатами в парламенті. Незалежно від змісту мандата слід зазначити одну принципову закономірність: мова йде про прямий зв’язок між депутатом і виборцями. За будь-якого мандата, «вільного» або «імперативного», між депутатом і виборцями немає ніяких посередників. Це загальна доктрина конституційного права, і цю доктрину наслідує світова практика парламентаризму.

При цьому переважна більшість країн Заходу дотримується концепції «вільного» мандата. Однак наші «помаранчеві» на догоду своїм партійним інтересам винайшли нову концепцію імперативного мандата, яку є всі підстави визначити як псевдоімперативний мандат. Відповідно до цієї концепції не виборці вирішують питання про відкликання депутата, а партійні органи, які висували кандидата в депутати за конкретним списком партії. Це цілковите перекручення суті імперативного мандата і народного волевиявлення під час виборчого процесу. Тому що якщо партія наділяється правом відкликання депутата, то де тут місце волевиявлення народу, конкретних виборців, які своїм голосуванням вручили мандат депутатові. Вважаю, що нічого спільного із змістом імперативного мандата, сформульованого в доктрині конституційного права. Відповідно до цієї загальноприйнятої доктрини тільки виборці, шляхом особистого голосування, можуть позбавити депутата мандата через процедури відкликання. При цьому обов’язковою ознакою імперативного мандата є можливість виборців дати накази своїм депутатам. Однак за тієї виборчої системи за загальнореспубліканськими партійними списками, що практикується в Україні, дати накази конкретним кандидатам у депутати виборці не можуть, отже, не можуть і відкликати конкретних депутатів. Партійні вожді вирішили, що вони право відкликання депутатів можуть реалізувати, незважаючи на волю виборців, але це цілковите перекручення теорії конституційного права й парламентаризму.

Узурпація конституційного права кожного громадянина

У цьому зв’язку доречно сказати декілька слів про той варіант пропорційної виборчої системи за партійними списками, котрий почав практикуватися в Україні. На мій погляд, він за своєю суттю суперечить Конституції України, де у ст. 21 зазначається, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними і непорушними. А у ст. 38 Конституції зазначається, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Як можна бути вільно обраним до органів влади, якщо для реалізації права громадянина бути обраним потрібно бути висунутим кандидатом у депутати партійними органами й тільки за їхньою партійною волею бути включеним у партійний список? Виходить, що політичні партії, які в сумарній кількості своїх членів не становлять навіть одного відсотка виборців України, узурпували собі конституційне право кожного громадянина, що відповідає необхідним конституційним вимогам, бути висунутим кандидатом у депутати й бути обраним до органів державної влади. Таке обмеження прав громадян несумісне ні з принципами демократії, ні парламентаризму, ні конституціоналізму, ні правової держави.

Пропорційна система виборів за партійними списками має право на практичне застосування лише за умови дотримання Конституції України, де чітко зазначено, що кожний громадянин має право бути вільно обраним в органи державної влади. Реалізація цього конституційного права громадянина не може залежати від думки партійних вождів стосовно мільйонів безпартійних громадян. Це проста, але нахабна узурпація політичними партіями конституційного права громадян бути обраними в органи влади. Варто пам’ятати, що суб’єктами політичної структури суспільства є не тільки політичні партії, а й профспілки, жіночі, молодіжні, релігійні, ветеранські та інші організації, що становлять структуру громадянського суспільства. Ці організації, безперечно, захищають інтереси певних груп громадян. Тому вони так само, як і партії, можуть бути наділені правом висування кандидатів у депутати. Є, нарешті, інститут самовисування громадян із установленням у законі умов, які покликані відсікати від виборчого процесу випадкових особистостей. Гадаю, що актуальність питання про необхідність удосконалювання виборчої системи в Україні чітко висловлена у виборчій програмі Блоку Литвина, де прямо сформульовано вимогу повернутися до мажоритарної виборчої системи. Пам’ятаючи, що ця система часто в пресі називалася системою «грошових мішків», тому що в мажоритарних округах широко практикувався або прямий підкуп виборців, або в поєднанні з порожніми обіцянками кандидатів у депутати, повернення до «мажоритарки» можливе лише за умови збільшення не менш як удвічі виборчих округів, щоб звести до мінімуму підкуп виборців і порожні обіцянки в конкретних територіальних одиницях. Отже, для реалізації конституційного права громадян бути вільно обраними до органів державної влади можуть використовуватися такі альтернативи, як великі мажоритарні округи (наприклад, 100 округів України), самовисування громадян, висування кандидатів у депутати іншими (крім політичних партій) офіційно зареєстрованими суб’єктами цивільного суспільства. При цьому ідея реанімації й реалізації в Україні імперативного мандата, вважаю, цілком обґрунтована й практично необхідна.

Бідність і розорення наших провінцій — сіл, міст, навіть обласних центрів — загальновідомі. Тому міцна залежність між депутатом і конкретним виборчим округом просто вкрай необхідна. Для виведення регіонів із розорення потрібні накази виборців і відкликання депутатів, а також офіційні звіти депутатів перед виборцями. Однак для цього слід наблизити пропорційну виборчу систему, а простіше — списки кандидатів у депутати від політичних партій до конкретних виборчих округів. Найбільш очевидним, простим і доступним вирішенням цього питання є складання конкретних партійних списків за округами в областях та інших адміністративних одиницях (Крим, Київ, Севастополь). Переможці в обласних списках і стають депутатами парламенту від конкретної політичної партії. Отоді й відбулася б прив’язка конкретного депутата до конкретного регіону, хоча вибори проходили б за пропорційною системою. У теорії конституційного права загальновизнано, що пропорційна виборча система сприяє реалізації інтересів насамперед партійної верхівки й призводить до відчуження від конкретної політики рядових партійців і партійного електорату. Не секрет, що партійні списки складаються партійним керівництвом, у виборчому бюлетені друкується тільки назва списку й іноді прізвища декількох лідерів. Тому виборець часто не знає, за яких конкретно кандидатів він голосує від підтримуваної ним партії.

Конкретна область, конкретний округ, конкретний список кандидатів, що балотуються в цій області, — ось умови, які дають змогу перейти до реального імперативного мандата, де депутат перебуватиме в конкретному взаємозв’язку зі своїми виборцями. Тотальна пропорційна виборча система за партійними списками, крім того, що порушує конституційні права громадян, ставлячи в привілейоване положення членів партій перед безпартійними громадянами, не дає змоги виявити волю виборців стосовно конкретних кандидатів, що зовсім антидемократично, а також псує сутність імперативного мандата, ставлячи в залежність депутатів від партійних вождів, усупереч волі виборців, що неприпустимо, виходячи із принципів конституційного права. Отже, підтримуючи ідею реалізації в Україні імперативного мандата, необхідно забезпечити взаємозв’язок конкретного депутата з конкретним виборчим округом. Лише у цьому варіанті буде забезпечено інтереси виборців і дотримано вимоги Конституції й доктрину конституційного права, сформовану світовим досвідом парламентаризму.

Виборців обдурили

Однією з помітних ініціатив «помаранчевих» під час нещодавньої виборчої кампанії була вимога повністю позбавити депутатів недоторканності. І хоча ця ідея по суті своїй була простим, примітивним, очевидним популізмом і піаром, вона дуже подобалася людям, що не замислюються про її наслідки й долі парламентаризму в Україні. Вожді «помаранчевих» на чолі з Президентом України гучно стверджували, що депутатська недоторканність дає можливість великому криміналітету уникати відповідальності й породжує корупцію в Україні.

Частка правди у цьому, безперечно, є, однак заради частки правди перекручувати сутність парламентаризму й навіть ставити під загрозу саме існування парламентаризму в Україні — чи не занадто дорога ціна за популізм і помилковий дешевий авторитет «помаранчевих» у відомої частини електорату. Депутатська недоторканність і конституційна гарантія цієї недоторканності — обов’язковий докорінний інститут у будь-якій країні, де є конституційні закони і практика парламентаризму. Без депутатської недоторканності, без парламентського імунітету та індемнітету депутат не може виконати своїх депутатських обов’язків, а без незалежного депутата немає парламентаризму.

За свідченням І. Солоневича (у його книжці «Народна монархія»), у Польщі в часи Пілсудського депутатів Сейму могли й пороли в поліцейських дільницях, тому що вони не мали парламентського імунітету. Мабуть, для лідерів наших «помаранчевих» режим Пілсудського і є ідеалом демократії. Для нас, тих, хто розглядає демократію як інструмент справедливого управління суспільством, депутатський імунітет є невід’ємним і обов’язковим інститутом парламентаризму. Депутат повинен мати умови для безперешкодного здійснення свого мандата як уповноважений представник народу. Мета недоторканності депутата — насамперед відгородити парламентарія від кримінального переслідування з боку виконавчої влади, котра прагне вигаданими приводами змусити депутата замовчати, коли він викриває урядових чиновників. Кожному зрозуміло, що в умовах поділу влади між законодавчою й виконавчою владою завжди є певне протистояння, а іноді й конфронтація, що призводить до кризи.

Це нормальний стан в умовах парламентаризму. Адже парламент має право контролю діяльності виконавчої влади, а контролю без критики й розкриття чиновницьких «гріхів» не буває. Крім того, у парламенті завжди є опозиція, котра тільки тим і займається, що критикує правлячі партії й виконавчу владу. Це покликання, природа, обов’язок опозиції. Однак як опозиція може виконати своє призначення, якщо депутат, який критикує уряд, може бути заарештований виконавчою владою? Позбавляючи депутатів недоторканності, ми, по-перше, позбавляємо парламент реальної можливості контролю за діяльністю виконавчої влади, а це одна з основних функцій парламенту, по-друге, ми позбавляємо парламентську опозицію реальної можливості критикувати правлячу коаліцію всередині парламенту й виконавчу владу по всій чиновницькій вертикалі. Подумайте самі, шановні читачі, як ви насмілитеся критикувати уряд або правлячу коаліцію з трибуни парламенту або в інший спосіб, якщо ви одразу можете бути піддані арешту з інших приводів (наркотики, зброя, хуліганство, злодійство тощо). Гадаю, далеко не кожний парламентарій зважиться на таку критику. Депутатська недоторканність як форма парламентського імунітету є у всіх країнах, що практикують парламентаризм як режим державного управління суспільством. І основний закон Німеччини, і конституції Іспанії, Італії, Великої Британії, Австрії, США, Японії та інших країн передбачають депутатську недоторканність, хоча й іншою мірою. Це відбувається ще з часів боротьби з королівською владою.

Парламенти домоглися для своїх членів імунітету, і відтоді парламентаризм немислимий без депутатської недоторканності. Я не сумніваюся, що вожді «помаранчевих» на чолі з Президентом чудово знають викладену тут аргументацію на користь необхідності депутатської недоторканності, однак, потураючи обивательським настроям охлократичних юрб і необізнаності пересічних громадян у сфері конституційного права, вожді «помаранчевих» під час виборів не гребують можливістю пошити в дурні, обдурювати, вводити в оману своїх виборців, аби тільки дорватися до жаданого депутатського мандата і влади.

Це сталося. Виборців обдурили, тому що повністю ліквідувати депутатську недоторканність означає зруйнувати парламентаризм в Україні. Я підкреслюю: «повністю ліквідувати», як вимагали «помаранчеві», а не звузити, обмежити, як це робиться в багатьох країнах.

Так, справді, депутатський імунітет в умовах демократичного політичного режиму має цільове призначення — гарантувати депутатові своєю діяльністю захищати суспільні інтереси, права й свободи громадян і не повинен служити укриттям для злочинців. Саме на цій можливості депутатського мандата й «зіграли» «помаранчеві» на останніх парламентських виборах. Депутатська недоторканність не повинна бути притулком для тих, хто порушує закон. Кожен, хто порушив закон, має переслідуватися всією силою державного примусу. Однак це зовсім не означає, що задля цієї правильної вимоги, потрібно повністю ліквідувати депутатський імунітет і зруйнувати парламентаризм. У будь-якій справі, в будь-якій вимозі має бути межа міри. Коли ми перетинаємо межу, коли ми втрачаємо почуття міри, ми часто приходимо до абсурду, до дурості, до якості, несумісної з об’єктивними вимогами життя. Це і сталося з ідеєю «помаранчевих» — повністю ліквідувати інститут депутатської недоторканності. З урахуванням відтворення й життєздатності парламентаризму — нездійсненна вимога. Проте депутатська недоторканність не може бути захистом для правопорушників. Створюється ситуація колізії вимог, колізії інтересу, колізії закону. Як бути? Так, як підказує досвід інших країн. Депутатський імунітет є у всіх демократичних країнах, але він звужений до необхідності захисту депутата від сваволі виконавчої влади. Звернімо увагу на ч. 3 ст. 80 Конституції України, де зазначається: «Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані». Така широка практика депутатської недоторканності, звичайно, може бути використана порушниками закону й навіть стати притулком для негідників, що цинічно проповідують правовий нігілізм. Однак якщо ми звузимо зміст ч. 3 ст. 80 Конституції України й дамо можливість правоохоронним органам залучати депутатів до кримінальної відповідальності й затримувати у зв’язку із правопорушеннями як пересічних громадян, але не дамо можливості цим органам заарештовувати депутатів без згоди Верховної Ради, то така депутатська недоторканність захистить депутатів від сваволі виконавчої влади й не дасть змоги злочинцям ховатися за депутатський мандат. При цьому затримання депутата повинно мати правове обґрунтування. Особи, що затримали депутата без фактичних необхідних підстав, мають розцінюватися як професійно не придатні й понижуватися в посадах і званнях або, в разі проявів грубої сваволі, звільнятися з роботи. Отже, достатньо в ч. 3 ст. 80 Конституції України записати, що «народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України заарештовані», як усе стає на свої місця. Народні депутати, як і всі пересічні громадяни, можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані у зв’язку із правопорушенням, але не можуть бути заарештовані без згоди Верховної Ради України, так само як і пересічні громадяни без санкції суду. Цього заходу цілком достатньо, щоб провести слідство у конкретній справі стосовно депутата, але й цілком достатньо, щоб депутат був захищений від сваволі виконавчої влади. Тому що наші правоохоронні органи тільки тоді почуваються впевненими й навіть професійними, коли підозрюваного заарештовано і до нього можна застосовувати різні способи впливу. Без арешту підозрюваного професіоналізм правоохоронців стихає, в’яне, погано погоджується із законом, а тому часто не приводить до засудження обвинувачуваних. У цій обставині й полягає зміст гарантії депутатської недоторканності. Але депутатська недоторканність — обов’язковий, необхідний інститут парламентаризму. Обов’язковим елементом депутатської недоторканності є поняття «індемнітет». Воно містить у собі два значення. Перше — невідповідальність за висловлювання та інші дії при виконанні мандата. Мається на увазі діяльність депутата в парламенті, в комітеті, в комісіях та інших випадках, коли висловлювання має публічний характер, а також за зміст внесених проектів законів, за голосування, запитання і запити, виправлення тощо. До речі, фракція в демократичному парламенті не може висунути до депутата офіційні претензії за його позицію під час голосування. Саме через інститут індемнітету депутат ні перед ким не зобов’язаний звітувати за свою офіційну законну поведінку в парламенті. Тому виключити депутата із фракції або порушити питання про позбавлення мандата з мотивів «неправильного» голосування депутата з конкретного питання з огляду на вимоги парламентаризму — неприпустимо. З урахуванням цієї обставини ми спостерігаємо в Конгресі США, що стосовно голосування за конкретними законами, наприклад, про фінансування війни в Іраку й Афганістані, частина республіканців голосували разом з демократами і навпаки. Такі є можливості парламентаризму.

Друге значення терміна «індемнітет» — це винагорода парламентарія. У всіх країнах, де парламенти працюють на постійній основі, депутати парламенту одержують солідну винагороду. Вона складається з різного роду виплат: зарплати, компенсацій витрат на утримання допоміжного персоналу, проїзд, використання засобів зв’язку, на відрядження тощо. Висока парламентська винагорода в усьому світі розглядається як нормальне явище. Не треба забувати, що депутатові реально доводиться брати участь в ініціюванні, розробці й прийнятті важливих державних рішень. Парламентарій має потребу в консультаціях фахівців, у підвищенні свого професійного рівня; йому необхідні постійне проживання у столиці, часті поїздки до виборців, систематичне користування транспортом і зв’язком, а це все дорого коштує. Наприклад, сенатор від великого штату США коштує платникам податків понад 1 мільйон доларів на рік. Винагорода французького парламентарія втричі більша за середній рівень заробітної плати. Плюс до цього він одержує фіксовані суми, що дорівнюють 1/4 винагороди на винаймання житла й службові витрати.

Держава оплачує послуги двох помічників і секретаріату депутата. Він може 40 разів на рік безкоштовно злітати у свій виборчий округ і назад і безкоштовно користуватися телефонним поштовим зв’язком. У всіх країнах матеріальні витрати на утримання депутатів дуже значні й уважаються виправданими, тому що депутат — уповноважений народу і він має бути незалежний у своїй діяльності ні від виконавчої влади, ні від бізнесу, які зацікавлені в залежності парламентарія, у служінні депутата чиновникам або бізнесовим інтересам. Суспільство, виборці, навпаки, зацікавлені в депутаті, спроможному вільно висловлювати свою думку, без побоювань критикувати будь-які органи виконавчої влади, розкривати виразки корупції, викривати правопорушення правоохоронних органів і суддівського корпусу. Без необхідних прерогатив, привілеїв, депутатської недоторканності й високої винагороди депутат не може виконати свої обов’язки перед суспільством і виборцями. Це положення давно усвідомлено й теоретично, й практично у всіх країнах, які сповідують демократію, як спосіб управління суспільством, і тільки в Україні, з подачі недальновидних, неграмотних і низькопрофесійних політиків, піддається не лише сумніву, а й вимозі ліквідації депутатського імунітету, що рівнозначно ліквідації парламентаризму в Україні.

Кому потрібен двопалатний парламент?

Серед великих ініціатив під час виборчої кампанії 2007 року пролунали вимоги прийняття нової Конституції країни і створення в Україні двопалатного парламенту.

Ці ідеї для України не є несподіваними. Вони закономірні, якщо врахувати, що весь період реформ починаючи з 90-х років минулого століття — це період постійної системної кризи у всіх галузях життя суспільства. Переділ суспільної власності й захоплення політичної влади, незаконне і несправедливе збагачення малої частини громадян України й незаконне і несправедливе зубожіння абсолютної більшості народів породили ситуацію постійної соціальної кризи, виходу з якої не видно. В цих умовах кожна політична сила прагне використовувати найбільш підходящий інструмент для зміцнення свого панування. Тому не дивно, що предметом торгу й підвищеної уваги виявилася Конституція країни. Варто пам’ятати, що із правової точки зору Конституція — це система правових норм, що мають, як правило, вищу юридичну чинність і регулюючі основи відносин між людиною й суспільством, людиною й державою, а також основи організації й діяльності самої держави. Головне в будь-якій Конституції — це її вища юридична чинність і та її обов’язкова особливість, що вона регулює основи відносин між людиною, суспільством і державою. Тому прийняття нової Конституції — це завжди замах на основи, закріплені в старій. У цьому завжди криється велика небезпека для суспільства. Адже закріплення нових основ може мати і прогресивний (корисний для суспільства), і реакційний (шкідливий для суспільства) характер. Конституція України, прийнята 1996 року, за оцінками наших і західних фахівців у сфері конституційного права, вважається однією з кращих, з погляду буржуазної демократії. Чому ж виникла потреба її міняти? Питання не складне. Річ у тім, що будь-яка Конституція за своїм змістом — це відомий компроміс, фіксація, запис співвідношення політичних сил у боротьбі за владу і власність. У відомому сенсі це суспільний договір, в якому погоджено інтереси різних частин суспільства: суспільних класів, соціальних шарів, територіальних, національних або інших спільностей. Кожна частина або соціальний клас захищає в політичній боротьбі свої соціальні інтереси, й міра, в якій їх удається погодити, відображається в Конституції. Без такого узгодження ніякого правопорядку або конституційного порядку в суспільстві досягти неможливо.

В Україні в 1996 році була прийнята класична буржуазна Конституція, де інтереси української буржуазії, що народжувалася, були враховані максимально. Минуло 10 років — буржуазія зміцніла, укріпилася, обросла даровими мільярдами доходів від експлуатації загальнонародної власності, й окремим угрупованням буржуазії почало здаватися, що вони можуть захопити під свій контроль всю державну владу й переділити вже поділену загальнонародну власність. Саме ці потреби й інтереси є головними мотивами елітних груп, коли вони кажуть про необхідність прийняття нової Конституції. З погляду буржуазно-демократичного, чинна Конституція цілком відповідає всім демократичним вимогам. Однак з погляду групових інтересів «помаранчевих», їхній лідер — Президент України — не має тих владних повноважень, щоб авторитарно, як його попередник Л. Кучма, управляти державою. У цьому й уся суть ініціатив про прийняття нової Конституції.

Перехід до парламентсько-президентської або навіть парламентської форми правління не вимагає прийняття нової Конституції. Достатньо прийняти зміни до чинного Основного Закону. А от щоб затвердити президентську форму правління, тут найрезультативнішою може бути нова Конституція.

Однак, що таке президентська форма правління, суспільство вже відчуло в часи правління Л. Кучми. Може, досить? Авторитаризм Президента і його оточення — іншої демократії у президентській республіці не буває. З другого боку, в чинній Конституції класично, в дусі буржуазної демократії, виписано основи управління суспільством і державою, проголошено права та свободи людини і громадянина та інші положення. Усе, що вимагає нового узгодження і компромісу політичних сил, які борються за свої інтереси, цілком досяжно на рівні внесення змін до чинної Конституції. З точки зору лівих сил, до чинної Конституції необхідно внести істотні зміни стосовно гарантій реалізації проголошених прав і свобод. Необхідно змінити виборчу систему, сформувавши правову залежність між виборцями й депутатами всіх рівнів. І, найголовніше, проголосити базові галузі промисловості, землю й навколишнє середовище загальним надбанням народу України. Суспільна, державна і колективна форми власності повинні зайняти своє законне місце в Основному Законі країни. Гадаю, розумні спостережливі люди в Україні глибоко розуміють, що затія із прийняттям нової Конституції України — це чергова авантюра, щоб затвердити режим особистої влади Президента і його оточення й установити в країні керований хаос, щоб відволікти народ від постановки питань про соціальну справедливість, про рівень життя, про викорінення бідності, про умови реалізації проголошених, але нічим не забезпечених, прав і свобод громадян України. Нова Конституція України — це новий виток соціальної кризи, унаслідок якого бідні стануть жебраками, середні — бідними, а багаті збільшать число валютних мільярдерів. Авантюризм, що переходить у деспотизм, друзям усе — іншим закон, цинічне ставлення до закону і права — це далеко не весь перелік тих утискувань, принижень, які чекають суспільство після встановлення президентської форми правління в новій Конституції. Відстояти парламентську форму правління, затвердити демократичні права і свободи, принципи соціальної справедливості — ось завдання прогресивно мислячих людей в Україні. Однією зі спроб олігархії узурпувати владу, навіть і в умовах парламентської форми правління, є ідея двопалатного парламенту. Ця ідея не нова не лише в історії парламентаризму, а й для України. Її виношувало й пропонувало узаконити ще оточення Л. Кучми, що розцінювалося як намір для «приборкання» занадто демократичної Верховної Ради й узурпації влади Президентом з використанням верхньої палати. Двопалатний парламент — природний стан для федеративних держав і дуже сумнівний, у плані соціального прогресу, для унітарних. Для федеральних держав двопалатний парламент логічно виправданий необхідністю представництва у верхній палаті інтересів регіонів. А яка логіка в необхідності двопалатного парламенту в унітарних державах? Це логіка, що диктується необхідністю коригувати законодавство, і, отже, утримувати владу в руках великої олігархічної буржуазії та її керівних органів — Президента й уряду.

Дискусія про однопалатний і двопалатний парламент фактично проведена ще в XVІІІ і XІX століттях. І було встановлено, що двопалатний парламент в унітарних державах необхідний для того, щоб верхня палата утримувала нижню палату від поспішних, непродуманих, емоційних рішень. По суті, для того, щоб тримати у вузді, обмежувати в самостійності чинний однопалатний парламент. За станового представництва XVІІІ — XІX століть і потреби захисту інтересів великих феодалів і королів за малого обсягу законодавства двопалатний парламент мав якесь класове станове виправдання. Але в наш час, коли інформаційний обмін піддається лише машинному, комп’ютерному обліку, коли необхідність у прийнятті законодавства часом вимагає термінової оперативності, коли демократичність визначається мірою участі громадян в управлінні державою, говорити про двопалатний парламент можуть лише люди, що мріють про диктаторський, авторитарний, а може, й деспотичний режим управління суспільством. Двопалатний парламент в унітарній державі в наш час вичерпав своє призначення, тому що стримувати запальність і необачність народних представників у нижній палаті і в цей спосіб охороняти уряд від впливу народних страстей і можливих змін суспільної думки в наш час немає жодної потреби. Навпаки, гласність, відкритість, поінформованість, правдивість, справедливість, суспільний контроль — ось сучасні принципи управління.

Двопалатний парламент — це гальмо в розвитку парламентаризму, що сповільнює й робить дорожчим законодавчий процес у країні. І навіть ті країни, які випробували двопалатний парламент, переходять до однопалатного парламенту (Швеція, Данія, Нова Зеландія).

Отже, спроби реакційної частини української еліти впровадити в Україні двопалатний парламент — це спроби легально узурпувати владу вузькою групою президентського оточення, адже за будь-якого способу формування верхньої палати туди потраплять регіональні керівники, що перебувають в залежності від Президента й уряду. Отже, виконавча влада контролюватиме законодавчу. Спостерігаючи за ініціативами української керівної еліти в питаннях депутатського мандата, статусу депутатів, двопалатного парламенту, за істеричними закликами до боротьби з корупцією тощо, мимоволі доходиш висновку про відсутність у нашої теперішньої еліти системного мислення, пошуку варіантів конструктивного виходу із системної кризи, прагнення служити суспільству, а не своїм амбіціям або інтересам свого клану. Представники української еліти висмикують із проблем повсякденного життя окремі, яскраві, популярні, але другорядні питання, що не впливають, по суті, на вихід України із глибокої, затяжної, системної кризи, куди її завели невмілі ліберальні реформатори. Настав час закінчувати експерименти над власним народом. Настав час поставити загальнодержавні, загальнонаціональні, загальнонародні інтереси вище інтересів приватних осіб, а служіння всіх багатств країни не купці олігархів, а кожному громадянинові України. Кому служать Власність і Влада — ось головні питання для істинної, справжньої ЕЛІТИ, а не статус депутата або структура парламенту. Час вам, добродії, стати розумнішими або піти з державної сцени. Ви 15 років ті самі, багаторазово повторюєтеся, у вас немає нових ідей, народ втомився від вашої помилкової показної, несправжньої боротьби із суспільними пороками, які ви самі множите й утверджуєте. Україна має потребу в приході нових інтелектуальних сил, пасіонарних осіб, які організують народ на спільну справу, які ставлять загальне вище приватного, які затверджують соціальну справедливість, а не брехливі обіцянки збанкрутілих реформаторів.

Василь СІРЕНКО,член Національної конституційної ради,доктор юридичних наук, професор,член-кореспондент НАНУ, академік АпрНУ, народний депутат третього та четвертого скликань парламенту, безпартійний.