Якось колега Євген Медреш висловився щодо «демілітаризації школи»: «Наша освіта побудована за армійським типом. Мова професійного спілкування — накази. Від міністра до завуча пишуть десятки, сотні наказів на рік.

На жаль, пишу і я, але хотів би цього позбутися. Накази, начальники, огляди, перевірки, інспекції, медалі... Так ми в казармі! Напевно, наша освіта комусь оголосила війну, просто ще не всіх учасників повідомлено.

Я домовився з міністром, що як виняток наша харківська гімназія «Очаг» протягом року не писатиме наказів».

Звісно, у цій статті я не описуватиму концепцію «школи без наказів», спробую визначити хоча б деякі концептуальні підходи до її побудови. Мені неважко теоретично обґрунтувати те, що я «партизанськими методами» робив протягом дванадцяти років, коли був директором гімназії імені Тараса Шевченка у Кіровограді. Наприклад, я свідомо не давав накази на виконання рішень педради — були документами прямої дії. Такий підхід — традиція. В архіві Єлисаветградської гімназії є книги протоколів педагогічної ради, засідань господарчого комітету, але я не знайшов книги наказів. Не можна знайти чорну кішку в темній кімнаті, коли її там немає. Важко повірити, але факт: директор Єлисаветградської, як і будь-якої іншої гімназії, взагалі не підпорядковувався місцевій владі. Фінансували гімназію з Санкт-Петербурга, а візит піклувальника Одеського навчального округу до міста був подією, про яку писали газети. Звісно, це не заважало міському голові «на громадських засадах» перейматись гімназійними справами і навіть з власних коштів (мається на увазі саме гроші з власної кишені!) допомагати окремим учням. Я не ідеалізую тодішні порядки, там теж вистачало бюрократизму і «барабанного бою», та навіть ті слабкі паростки демократизму в управлінні закладами освіти потрапили під каток «диктатури пролетаріату». На жаль, і на сімнадцятому році незалежності України в недоторканному вигляді збереглась суто радянська модель зовнішнього управління школою.

Та, мабуть, рано чи пізно ми замість наказів про зарахування на роботу навчимось таки підписувати контракти. Навчимось замість наказів про організацію тих чи інших заходів писати запрошення, оголошення, доручення або не писати нічого, бо і так всі добре знають, що робити. А головне — нам за це нічого не буде. Усі чудово розуміють, що директор школи пише купу наказів не тому, що йому немає чого робити, він, як правило, пише їх для численних перевіряльників. Утім, бувають і винятки, які підтверджують правила. У моїй колекції освітянських маразмів є офіційно підписаний і зареєстрований наказ директора школи з нагоди Міжнародного жіночого дня, у якому він наказує поздоровити жінок і побажати їм усіляких гараздів. Це нагадує наказ Олександра Македонського бути щасливими. І це показує, до якого рівня може доходити деформація особистості директора, коли його перетворюють на прапорщика.

Звісно, когось з керівників шкіл цілком влаштовує командирська роль, а хтось шукає методи розширення власної свободи дій і методи розкріпачення колег. Я, наприклад, принципово не купував мобільного телефону, поки не потрапив під кадрову зачистку перед президентськими виборами 2004 року. З нашою зарплатою мобільний зв’язок був не по кишені. Та й зрозумів, що без «мобільних» вказівок живеться значно вільніше.

Усі, мабуть, читали, а багато хто і користується річною циклограмою наказів, розробленою відомим одеським директором. Це досконалий продукт, який ідеально підходить для існуючої командно-адміністративної системи управління шкільною освітою. Я переконаний: автор не писав би наказів, якби їхня відсутність не вилізла йому боком.

Влучно зазначив Андрій Борисов: «Навіть коли за кермом трамвая, прикрашеного жовтогарячими стрічками, сидить найкращий у світі вагоновод, цей трамвай в’їде не в світле майбутнє, а туди, куди ведуть рейки. Рейки ж є не що інше, як сукупність законів, указів, постанов, положень, інструкцій тощо...»

На жаль, поки що наїжджена колія української освіти не веде до нових горизонтів школи без наказів.

Ми легко перейдемо до неї лише тоді, коли зрозуміємо, що в освіті слід управляти не людьми, а процесами. Це — по-перше.

Ми відмовимось від наказів, якщо переконаємось, що вони нічого не варті і лише шкодять у ситуації, коли мають діяти механізми тонкої настройки педагогічної системи школи. Це — по-друге.

Ми розпрощаємось з командно-адміністративними підходами до управління школами, якщо нарешті побачимо, що не можна наказами зверху започаткувати будь-які глибинні зміни в освітній сфері. Аналіз освітньої практики показує, що імітація виконання наказів аж ніяк не означає здійснення реальних перетворень і часто веде до профанації ідей. Це — по-третє.

Віктор ГРОМОВИЙ, голова координаційної ради Асоціації лідерів освіти України, заслужений учитель України.

Кіровоград.

P. S. Поки я писав цю статтю, певне, колеги написали безліч наказів. Тисячі підлеглих тепер думають, що з ними робити: виконати, проігнорувати, зімітувати виконання, забути, написати ще один наказ на виконання наказу, посміятися з чергової дурниці чи не читати їх взагалі...