Серед книг, що висунуті цього року на здобуття Шевченківської премії, є принаймні одна, настільки ж бажана, наскільки й несподівана. Це роман Василя Шкляра
«Ключ». Несподіванка в тім, що наша головна премія пошановує як правило «високу» літературу, а «Ключ», за всіма ознаками, належить нібито до літератури масової.Книжка витримала вже сім (!) видань, не рахуючи перекладів іншими мовами. Сім видань в нашій убогій книговидавничій ситуації — неабищо. Чому до
«Ключа» такий інтерес, на перший погляд, зрозуміло: бо це немовби детектив. Але саме «немовби», бо це заодно також інтелектуальне чтиво. В цій книжці є те, що вдається далеко не всім хорошим письменникам — відкритість для різного читацького смаку й досвіду. Василь Шкляр зумів написати «Ключ» так, що ця книжка однаково добре сприймається і петеушником, який, крім детективів, не читає нічого, і філософом, який шукає в текстах важливі істини.Ця книжка Шкляра належить до тих трьох книг, котрі в 1990-х роках змінили уявлення про сучасну українську літературу, яка може бути не лише
«потрібна», а й просто цікава. Крім «Ключа», в цій трійці — «Рекреації» Андруховича та «Польові дослідження з українського сексу» Забужко. До речі, інсценізацію цього роману (моновистава актриси Галини Стефанової) теж, хоч і не без скандалу, висунуто на премію. Можливо, все це означає, що Шевченківський комітет, услід за «простим читачем», потроху розширює рамки оцінок «високого» та «масового» мистецтва.
