Вітчизняна освіта має серйозні надбання, у тім числі часів незалежності. Однак я знаю багато цікавих ініціатив, реформаторських починань, але не чув, щоб хтось їх узагальнював, припиняв експеримент, або його продовжував. Сьогодні, вважаю, потрібно зупинитись у коловороті «реформаторських подій», озирнутися та зробити певні уроки. Їх, як на мене, щонайменше п’ять.

Урок перший

Реформування освіти — справа потрібна і нагальна. Інша річ, що ми здійснюємо його безсистемно, непрозоро і без належного наукового обґрунтування. Найперше, що слід врахувати, — історичну традицію та соціальний стан освіти. Вони сформувались як базові цінності державності, суспільної свідомості та національної безпеки. Їхні витоки можна простежити історично, починаючи від Нестора-літописця, просвітницької діяльності Петра Могили і перших козацьких шкіл. Бували, звичайно, періоди низьких можливостей, пов’язані з катаклізмами й соціальними потрясіннями. Але в усі часи, змінюючись, наша освіта зберігала свій визначальний стрижень. Дуже важливо зберегти його. Варто пам’ятати й те, що від минулої епохи ми успадкували достатньо розвинуту систему, яка охоплювала мережу від дошкільних установ до системи перепідготовки й підвищення кваліфікації. За статистичними показниками Україна знаходилась на рівні більшості розвинутих країн. Інша справа — якісні показники. Особливо у сфері економічних і соціально-гуманітарних наук. Це ж можна сказати й про старі екстенсивні методи навчання, уніфікацію та догматизацію навчального процесу. Я вже не кажу про наше відставання в сфері технічного обладнання й комп’ютеризації.

Зміни, що відбулися, відкрили великі можливості, вони ж зумовили появу нових проблем. Вони не лише у недостатньому фінансуванні науки і освіти. Падає інтерес до навчання, знижуються якісні показники знань, деградує мораль. До того ж, як виявилося, більшість педагогів не готові сприймати світ таким, яким він є на межі тисячоліть. І навіть ті із них, хто намагається вирватися із жорстких обіймів старої логоцентричної системи координат, робить це на основі «приватних» педагогічних ініціатив, що будуються на поспішно видуманих або запозичених у світових педагогічних авторитетів програмах, способах і методах навчання. Й те, що наша школа зберегла свої позиції, сталося, гадаю, завдяки не «реформолатанню», а консервативному стрижню освіти.

Урок другий

Реформи в освіті та науці розпочинаються не із зміни вивісок, не з турботи про окремі столичні елітарні навчальні заклади нового типу, не з щедрих роздач подарункових додатків «національний», не з фінансування академічних інститутів за принципом «колгоспу» і тим паче, не з підвищення пенсій академікам. Хтось замислювався над тим, як на цьому «штопаному» полі живе сільська школа, периферійні навчальні заклади нового і не нового типу, молоді талановиті вчені і педагоги? Хтось намагався принаймні вселити їм соціальний оптимізм?

Звичайно, відкриття альтернативних ВНЗ — необхідна умова демократизації освіти. Але, погодьтеся, є й інший бік медалі — дискредитація вищої школи, якщо ці навчальні заклади відкриваються без належного наукового обґрунтування, а тим паче — без відповідних навчально-матеріальної бази, науково-педагогічних кадрів тощо. Хіба важко дійти думки, що університет — це не лише студенти, ліцензії на «віртуальні» спеціальності, приміщення, бібліотеки, спортивні комплекси, а ще й свої наукові школи, маститі вчені, що не досягається миттєво. Нинішня позиція Міністерства освіти і науки щодо псевдовузів, вважаю, правильна.

Анахронізмом на цьому тлі є існуюча сітка вузьких галузевих університетів (у кожному обласному центрі по 3—5), викладачі яких обслуговують по черзі кожен з них. Хіба не краще було б створити один конкурентоспроможний класичний університет? На науку слід виробити цілісний погляд, бо вона традиційно розглядається у нас як академічна, вузівська і галузева. І тут, на мій погляд, є лише один шлях: об’єднання академічних і галузевих установ з університетами. Щодо фінансування науки, то це слід здійснювати не в цілому, не за минулими заслугами маститих вчених, а залежно від реалізованих конкретних проектів, як це робиться у всьому світі.

Урок третій

Реформування освіти — це поворот до особистісної та культурної моделі освіти. Панівна сьогодні професійна модель здає свої позиції. Нова модель має будуватися на педагогіці особистості, утвердженні індивідуального підходу в навчанні. Ця модель, як і все суспільство, повинна створити передумови для того, щоб дитина могла якомога глибше пізнати себе, розвинути свої здібності й повною мірою реалізувати їх у зрілому віці. Патерналістська педагогіка повинна поступитися педагогіці співробітництва, конструктивність якої визначається спільним пошуком істини. Роль «оракула» в сучасному інформаційному суспільстві вже неприваблива і непродуктивна. Викладач повинен «шукати» істину разом з учнем. Він разом з ним має переживати «проколи» у процесі того пошуку і разом з ним радіти, коли мети досягнуто.

Змістом сучасного освітнього процесу загалом має стати перехід від школи «знання задля знання» до життєцентричної школи (знання задля успіху), від школи знання до школи розуміння. «Чого я не розумію, тим я не володію», — справедливо зауважував Вольфганг Гете. Розуміння є однією з фундаментальних потреб і водночас здатностей людини. Розуміння — це здатність мислити на рівні розуму, здатність не так сприймати і переробляти інформацію, як відшукувати смисл цієї інформації, пов’язувати її із смислом подій теперішнього, минулого і майбутнього, робити все це надбанням індивідуального і колективного досвіду. Розуміння запліднює життя смислом, робить людину впевненішою в собі, і внутрішньо вільною. Нерозуміння не повинно бути підставою для покарання (негативна оцінка). Щоб у наших дітей розвинулася здатність до розуміння, їхня думка повинна стати розкріпаченою. Це потребує якнайпильнішої уваги не лише до зміни змісту і форм навчання, а й до розробки й впровадження нових методик контролю та оцінювання знань учнів.

Урок четвертий

Реформування в освіті — це не «штопання» на догоду часу та принципам (входження в європейський простір та окремих її ділянок). Йдеться не про окремі деталі. Освіта — це складна самоорганізуюча система, яка потребує і ставлення до неї як до системи і з боку держави, і з боку суспільства. Це передбачає, по-перше, формування нової економічної моделі, яка ґрунтувалася б на багатовекторності фінансування та продуманої системи економного ставлення до державних коштів. Якісна освіта дорого вартує. І це повинні розуміти не лише у Києві. Вже давно існує потреба в запровадженні місцевих податків, кошти від яких конкретно спрямовувались би на освіту. Слід надати можливість кожній школі мати свій рахунок в банку, вільно ним користуватись. Коли школа стане самостійним суб’єктом фінансових відносин — і спонсора буде легше знайти, і самі батьки на законній підставі зможуть передавати гроші школі. Мабуть, лише тоді слід очікувати появи у директорів шкіл, образно кажучи, господарської жилки. За таких умов будуть відроджені й підсобні шкільні господарства, побудовані міні-пекарні й міні-котельні, і школи забезпечуватимуться автономними енергоджерелами тощо. Що стосується ВНЗ, то тут, крім держзамовлення і фінансування за рахунок фізичних або юридичних осіб, варто запровадити принципово нову форму державного індивідуального кредитування. Крім того, слід переглянути стосунки між тими, хто готує кадри і хто їх замовляє. Сучасні комерційні структури, банки, отримуючи спеціаліста, повинні нести певні витрати за їхню підготовку в державному закладі. Зароблені навчальними закладами позабюджетні кошти жорстко тримаються в обіймах державного казначейства. Хіба у цих умовах можуть бути стимули їх заробляти або шукати нові джерела фінансування?

По-друге, реформа не буде послідовною, якщо ми не оптимізуємо навчальні плани, не ліквідуємо дублювань (базова школа — старша школа — вуз), які не лише обумовлюють додаткові фінансові витрати, а й роблять навчання нецікавим. Аналогічним повинен бути підхід до термінів навчання. Є багато вузівських спеціальностей, де навчальний процес штучно заповнюється або необов’язковими предметами, або тими, які вивчаються в середній школі. Цю проблему міг би розв’язати перехід до професійної школи. Але перші кроки, зроблені у цьому напрямку, зокрема, підготовка нових державних шкільних стандартів та підручників, свідчить, що у нас може «статися як завжди». Наприклад, двічі в базовій і старшій середній школі учням на уроках фізики пропонується фактично одна й та сама інформація (до речі, здобута наукою ще на початку XX століття!). Різниця лише в тім, що в першому випадку — з меншою кількістю формул, а у другому — з більшою. Ви не знайдете там жодного фізичного явища, відкритого в другій половині XX століття. Про яку нанофізику, квантові комп’ютери і новітні технології може йти мова!

З цією проблемою пов’язана і система підготовки та написання підручників. Те, що їх не вистачає, не означає, що їх видають мало. Не казатиму про те, що їх готують уже всі, хто вміє писати. Альтернативність, безперечно, повинна бути, але принаймні на етапі рукопису або експериментального видання невеликим тиражем. Такі підручники повинні пройти апробацію в школах і лише після цього кращі із них можуть бути визнані базовими. Не менш проблематичним є підготовка і видання вузівських підручників та навчальних посібників, де здебільшого відсутня будь-яка система, наступність та узгодженість системи знань.

По-третє, не менш важливе. Забезпечити динамізм змін в освіті неможливо без відмови від надмірної централізації як в її управлінні, так і у визначенні змісту освіти. Нова модель освіти має будуватися на двох рівнях: нормативному (за державними стандартами) і вибірковому, який має бути компетенцією регіонів та навчальних закладів. Але сформувати істинного фахівця, здатного до новацій, жодна освітянська модель не зможе, якщо вона не передбачає виробництва.

Урок п’ятий

Реформування освіти передбачає її демократизацію. А це не лише учнівське та студентське самоврядування, децентралізація, регіоналізація в управлінні, автономізація «перстом означених» навчально-виховних закладів, гуманізація відносин між суб’єктами навчання й педагогами. Це також системний перехід від державної до державно-громадської і громадсько-державної форм управління освітою. До речі, як того вимагає і відповідна законодавча основа розвитку системи органів самоврядування в освіті. Але закон є, а живемо — як живемо. Школа, вуз, сім’я і загалом громадськість стоять осторонь від формування фундаментальних засад національної школи. Справа освіти і виховання молоді повинна стати турботою всього суспільства. Лише тоді на зміну орієнтації на посередність (і в школі, і в університеті) прийде орієнтація на обдарованих дітей і, можливо, тоді однією із найважливіших підвалин реформування освіти стане так потрібна суспільству Національна програма підтримки обдарованої молоді.

Усе це спонукає не лише до глибоких роздумів (чи так ми усе робимо), а й потребує рішучих дій, інакше підготовлена плеяда молодих фахівців не лише не здатна буде здійснити прорив, а й поглибить економічний занепад країни.

Петро САУХ,ректор Державного університету імені Івана Франка.

Житомир.