Невеличкий офіс благодійної організації
«Українська родина» переповнений людськими болями і стражданнями. Але й радістю, добром і теплом також.Бабусі-мами
Надя Макарова прийшла порадувати Ірину Михайлівну співом. Дівчинка має гарний голос, ходить до музичної школи, у центр дитячої творчості на малювання. Усі, хто був на цей час в офісі, підспівували дівчинці. Поки вона малює, бабуся Світлана Сергіївна Ковальова пошепки розповідає її історію. Надю та її брата співмешканець колишньої невістки привів за кілька годин до нового, 2002-го, року. Попросив трішки побути з ними, виявилось — назавжди.
Діти були страшенно занедбані. Що брудні та неохайні, то півбіди. Надя у рік і чотири місяці не те що ходити, сидіти і стояти не могла, погано тримала голівку. Коли Світлана Сергіївна звернулася до лікарів, вони виявили цілий букет хвороб. Подовгу лежала з ними у лікарні, але таки поставила на ноги. Сергійко нині в сьомому класі, Надя — у другому. Хлопчик називає її бабусею, дівчинка — мамою.
Зрозумівши, що рідним батькам діти абсолютно байдужі (вони жодного разу не навідалися до них, а невістка встигла народити ще кількох дітей від різних чоловіків), Світлана Сергіївна оформила опікунство.
«Якби не «Українська родина», — каже вона, — ми б не вижили. Адже у мене з чоловіком пенсії мізерні, самі ледве перебивалися, а тут ще діти. Ірина Михайлівна знайшла спонсорів за кордоном, ми почали отримувати допомогу: продукти, одяг. Цього року дітей повністю спорядили до школи. З «Українською родиною» почуваємося в цьому житті впевненіше. І річ не лише у матеріальній підтримці, хоч це дуже важливо, а й у моральній. Хоч би як тяжко було на душі, тут завжди розрадять, підтримають. Таким, як пані Ірина, за життя пам’ятник слід ставити».Пенсіонерка Ольга Петрівна Гринько вже сім років опікується внучкою Ілоною. Батьки дівчинки наркомани, тож їх позбавили прав на неї.
«Українська родина» знайшла дівчинці спонсорів. Тепер родині не доводиться думати про хліб насущний: продуктів вистачає. Бабуся навіть вирішила ділитися з тими, хто ще більше бідує. Взялася за навчання онуки: Ілона добре вчиться у школі, додатково займається англійською, комп’ютерами, музикою, пише вірші, веде шкільну газету.А Галину Мефодіївну Мірошниченко школа № 10 Тернополя навіть нагородила грамотою за добре виховання онука. Що їй коштує бути зразковою бабусею, знає тільки вона. Дочка померла, її чоловік завів нову сім’ю. З сином Андрійком бачився лише раз, три роки тому. Хлопчик марив зустріччю з батьком, уявляв, як вони гулятимуть, підуть на атракціони, а потім на піцу... Дарма. Батько до сина не приходив, більше того, він добровільно відмовився від своїх прав на нього. Галині Мефодіївні довелось оформити опікунство. Годі й казати, який це був стрес і для малого, і для його бабусі-пенсіонерки. І знову на допомогу прийшла
«Українська родина». Хлопчикові знайшли спонсора за кордоном, матеріально стало жити легше. Він додатково займається англійською, ходить на танці. З радістю біжить у «Пласт», інструктор якого пан В’ячеслав — його кумир. Треба було бачити очі Андрійка, згадує бабуся, коли він повернувся з Кам’янця-Подільського, куди возили малих пластунів на екскурсію. Хлопчикові потрібна чоловіча підтримка.І таких бабусь-мам, які самі виховують онуків, у благодійній організації
«Українська родина» багато. Її голова Ірина Найдух переконана: треба всіляко їм допомагати, щоб діти виховувались у сім’ї, а не в притулках та інтернатах. Всього у проекті «Турбота про дитину» 120 діток з різних районів області та з Тернополя. Автор проекту — адвокат зі США Девід Слейд. Він діє у 15 країнах світу. Суть полягає в тому, що знедоленим дітям шукають, так би мовити, названих батьків. Вони виділяють на їх утримання кошти, підопічні обов’язково мають з ними спілкуватися: писати листи, надсилати малюнки, фотографії. Контроль за виділеними грошами, а це 12,5 долара на дитину на місяць, суворий: відзвітувати треба за кожний витрачений цент. Та не лише в грошах полягає допомога. На адресу підопічних часто приходять пакунки з одягом, іграшками, шкільним приладдям. Ірина Михайлівна пригадує випадок, коли опікун Андрійка Гаврилюка, якого виховує бабуся, літаком зі США передавав останню книжку «Гаррі Поттера», щоб зробити хлопчикові різдвяний подарунок. Каріна Беліс і Джен Аттард, Карлос Лопес і Ол Вулс, Марк Маус і Елен Браун... Їх багато в різних країнах, хто допомагає вижити українським дітям, зберегти для них родинне тепло.«
Хочу вам допомагати»На щастя, такі люди є і в Україні. Паралельно з
«Турботою про дитину» діє проект «Від серця до серця». Третій рік тернопільський підприємець Ігор Широкий опікується 140 старенькими, які опинились у житейській скруті. Причому сам прийшов із пропозицією: «Хочу вам допомагати». Щокварталу він виділяє кошти на продуктові набори. Спочатку пан Ігор сам їздив по квартирах, щоб переконатися, що відібрані справді нужденні люди. Тепер повністю довіряє «Українській родині». Причому, він сам — людина доволі скромного достатку, має двох своїх дітей, однак постановив собі ділитися з іншими. Ірина Михайлівна написала листа-подяку матері, яка виховала такого сина. Для неї благодійність сина також була приємною несподіванкою.Долі Марії Ізидорівни Гнатюк не позаздриш. Післявоєнна сирота, вона виховувалась у чужих людей. До школи не пускали — треба було працювати. Деколи нишком втікала на уроки. Згодом вивчилася на бібліотекаря, дуже любила свою роботу. Досі багато читає, цікавиться політикою. Живе вдвох з донькою-інвалідом. Привчає її обходити себе, водить до церкви.
«Як мене не стане, хочу, щоб донька залишилася в рідному селі Мшанці, — ділиться Марія Ізидорівна. — Серед своїх людей легше вижити». Допомога «Української родини» для цієї маленької сім’ї дуже відчутна. Як і для колишньої вчительки Емілії Степанівни Тимощук, на руках якої також син—інвалід першої групи. Вона зі сльозами на очах розповідала, як на День учителя приходили колишні учні з вітаннями й подарунками, а я подумала, наскільки важливо для тих, хто віддав улюбленій справі все життя, відчувати, що про них не забули. До речі, фонд хоч і називається «Українською родиною», але допомагає всім нужденним, не роблячи різниці ні за національністю, ні за віросповіданням.Багато років плідно співпрацюють з Іриною Найдух і її фондом благодійники українського походження з Канади: інженер-будівельник Ігор Мазурик та медики Мирон та Елен Сенкулеї. За їхнього сприяння з подачі фонду в багатьох селах відремонтовано та обладнано ФАПи, геріатричні центри. Нове обладнання, спортивні снаряди, комп’ютери отримав ряд сільських шкіл, гімназія у м. Підгайцях, училище № 11 у Тернополі. Ігор Мазурик оплатив літній відпочинок дітей-сиріт у Карпатах. Вони не є багатими не лише в західному, а й в українському вимірі, але мають милосердне серце, що важить значно більше, ніж купа грошей.
До речі, пані Ірина зауважила: по-справжньому багаті майже ніколи не відгукуються на людські страждання. Спочатку вона намагалася достукатися до них, та дарма. Допомагають якраз люди невеликого достатку. Та й не все вимірюється грошима. Вже багато років працює у фонді волонтером Стефанія Іванівна Смирнова, одна з мам-бабусь, яка поставила на ноги семеро онуків. Свого часу
«Українська родина» допомогла їй, а тепер вона допомагає іншим. Ходить на роботу день у день, веде документацію, розвозить продукти лежачим. Не отримує за це ні копієчки. Таких волонтерів одинадцять.Достукається до Тоні Блера чи Хілларі Клінтон, а
«Родинний дім» збудуєВчителька Емілія Тимощук порівняла засновницю
«Української родини» з бджілкою-трудівницею. Думаю, це дуже точне визначення. Ірина Найдух завжди мала активну життєву позицію. Тричі балотувалася до Верховної Ради. Кандидат педагогічних наук, вона багато років навчала майбутніх педагогів в Івано-Франківському та Тернопільському педінститутах. Останній залишила, не змирившись із порядками, які там існували, точніше, безпорядками. Давно могла виїхати за кордон. Брат кликав жити у США. Трохи погостювала в нього і зібралася назад в Україну. На його здивоване «чому?» відповіла, що тут у вас, мовляв, місяць не так світить, як в Україні. Тепер уже донька, котра викладає в університеті Ванкувера, запрошує маму переїхати жити до Канади. Але Ірина Михайлівна не погоджується, хоч дуже любить єдиних доньку й онуку. Тут, у Тернополі, в неї багато справ. Заснована 13 років тому «Українська родина» потребує постійної уваги й координації.На жаль, нужденних в Україні менше не стає, швидше навпаки. Ось чому Ірина Найдух задумала збудувати
«Родинний дім», де були б нічліжка, благодійна харчевня, майстерні з ремонту одягу, взуття, пральня, перукарня, бібліотека, кабінет лікаря, зал для зустрічей, офіс благодійного фонду, який нині тулиться в невеликій кімнатці. Мали на меті організувати такий дім у напівзруйнованому будинку дитсадка, але його забрали просто з-під носа. Зверталася Ірина Михайлівна у міську раду з проханням виділити клаптик землі, щоб на ньому збудувати «Родинний дім». Їй не відмовили, але й питання не вирішили. На будівництво вона не просить ні копійки з бюджету, на це підуть гроші спонсорів. На запрошення одного з них Ірина Найдух побувала у Лондоні. Їй пообіцяли влаштувати зустріч з екс-прем’єром Великобританії Тоні Блером. Він хоч «екс», але авторитет у світі має великий, тож, вірить пані Ірина, підтримає добру справу. На адресу «Української родини» надійшли також листи від Хілларі Клінтон та Лори Буш зі словами подяки за благодійницькі діяння й намірами допомогти. Тож Ірина Михайлівна не втрачає надії: «Родинний дім» у Тернополі буде. Не знайде підтримку тут — шукатиме за кордоном. Недарма кажуть, що світ не без добрих людей.Тернопільська область.
На знімку: Наді Макаровій охоче підспівують бабуся та пані Ірина (справа).
Фото автора.
