Розмови про необхідність комплексної розбудови машинобудівної галузі країни, в тому числі й сільськогосподарської, не вщухають з моменту проголошення Україною незалежності. Прийнято близько десятка державних програм виведення галузі з кризи, однак жодна з них так і не запрацювала. Як наслідок — низка колись потужних підприємств збанкрутіли, а ще частина перебивається на поодиноких замовленнях. І лише небагатьом вдалося встояти. Чому так сталося, які перспективи в українських машинобудівників, яку роль перебирає на себе держава в майбутньому вітчизняного машинобудівного комплексу? Про це та дещо інше в розмові нашого кореспондента з директором департаменту тракторного та сільськогосподарського машинобудування Мінпромполітики України Володимиром САЧЕНКОМ.

— Володимире Іллічу, що потрібно для того, щоб вітчизняне сільгоспмашинобудування стало конкурентоспроможним?

— Проблем вистачає, але найболючіші — мало не цілковита відсутність підтримки машинобудівних підприємств з боку держави, застаріла матеріально-технічна база, засилля іноземних конкурентів, котрі почуваються на нашому ринку надто зручно.

Негаразди на підприємствах галузі почалися ще на зорі незалежності України. За допущені тоді помилки розплачуємося й нині. З одного боку, держава фактично нічого не робила для розвитку галузі, а з другого — витрачала величезні кошти на реалізацію, м’яко кажучи, непродуманих проектів. Щоб було зрозуміло, наведу приклад будівництва заводів з випуску зернозбиральних комбайнів. На початку 90-х років минулого століття ми хотіли запустити їх аж шість, не розуміючи, що «підняти» всі країні не до снаги. До того ж для такої кількості запланованих машин просто не існувало ринків збуту. Всі ми пам’ятаємо гучні проекти, такі, як «Лан» на Кіровоградщині, «Бізон» на Волині, «Обрій» на Харківщині, проект випуску спільного з італійцями комбайна на Сумщині, «Славутич» у Херсоні.

«Вижив» один — «Славутич». На заводі, який лише після третьої зміни власника нарешті починає виходити з кризи, плануючи 2008 року випустити 250 машин. Натомість викинуті на вітер кошти потрібно було вкладати у справді перспективні підприємства: у той же Харківський тракторний завод, розробку власного двигуна, в технічне переоснащення наявних підприємств. А так ми згаяли час, дозволили зарубіжним виробникам значно випередити нас технологічно, фактично віддали їм частину нашого ринку сільгосптехніки, втратили низку колись успішних підприємств. Якщо 16 років тому в структурі нашого департаменту було 176 заводів, то нині їх лише 120.

Щоправда, сьогодні спостерігається поступове нарощування обсягів виробництва — 2007-го ці підприємства вперше за часів незалежності України виробили техніки більш ніж на 3 мільярди гривень. Але це аж ніяк не робить проблеми галузі менш актуальними.

— Як мені відомо, за останні п’ятнадцять років було розроблено кілька серйозних державних програм підтримки галузі...

— Справді, за часів незалежності України було написано дев’ять державних програм розвитку вітчизняного машинобудування. Програм гарних, ефективних, спроможних реально допомогти машинобудівникам. Однак профінансовані вони були лише на 14 відсотків, тобто кожне із 176 діючих на той час підприємств отримало десь по три тисячі гривень. Про яку підтримку галузі за таких обставин можна говорити? Адже для нормального технічного переоснащення галузі потрібно щонайменше 20 мільярдів гривень, третя частина з яких має піти на заміну обладнання, яке замортизовано на всі сто. Свого часу я побував на всесвітньо відомій фірмі з виробництва ґрунтообробної техніки «Лемкен», власник якої, Віктор Лемкен, сказав, що на початку 90-х років минулого століття українські заводи були оснащені краще за їхні. Однак, повторюю, скористатися тією перевагою ми не зуміли, згаявши час.

Щоб хоч якось виживати, наші підприємства змушені розробляти нові зразки техніки за рахунок власних обігових коштів та залучення кредитів під 22—26 відсотків річних, тоді як у Європі кредит під 4 відсотки річних вважається не надто вигідним. Як результат — підприємства втратили обігові кошти, а разом з ними й можливість своєчасного технічного переоснащення. Не секрет, що на більшості вітчизняних підприємств й донині працюють верстати, куплені у 60-х роках минулого століття. Вони вже 4—5 разів вичерпали свій ресурс і виробляти конкурентоспроможну техніку на них дуже важко. Тож і не дивно, що український ринок сільгосптехніки заполонили іноземні виробники. Мені незрозуміло, чому держава робила й фактично продовжує робити ставку на імпортну техніку, замість того, щоб усіляко підтримувати й розвивати вітчизняну галузь. Переконаний, що саме засилля імпорту є однією з головних причин нинішнього незадовільного стану промисловості.

— Проте деякі підприємства з кризою впоралися, нині вони успішно розвиваються...

— Так. Низка підприємств завдяки вмілому керівництву, новітнім підходам до виробничого процесу, оновленню парку обладнання нині успішно розвиваються. Як приклад можна навести той же Харківський тракторний завод. Підприємство розробило гарну програму розвитку до 2016 року. В найближчі кілька років ХТЗ планує зайняти на ринку нішу потужних машин у 170, 190, 220 кінських сил, які мають неабиякий попит серед аграріїв. Адже потужна техніка дає можливість застосовувати багатовузлові агрегати, які за один прохід виконують декілька агротехнічних операцій. Завод активно формує власні дилерські мережі в країнах як СНД, так і далекого зарубіжжя. З переходом на комплектацію тракторів відповідно до стандарту Euro ІІ передбачається збільшення попиту на них у країнах Прибалтики і Східної Європи.

Потужну динаміку розвитку засвідчують підприємства машинобудівного холдингу, очолюваного Павлом Штутманом, — кіровоградські «Гідросила» та «Червона зірка». Найголовніше, що вдалося зробити цим підприємствам, — це зберегти виробничі потужності, унікальне обладнання, талановитих робітників. Власник не погнався за блискавичними прибутками, а майже всі вільні кошти вкладав, та й продовжує вкладати у переоснащення виробництва. Зовсім недавно «Гідросила» закупила чергову партію дорогих, але таких необхідних оброблювальних центрів, високоточних токарних, шліфувальних верстатів. Аналогічні процеси йдуть і на «Червоній зірці», яка успішно співпрацює з вищеназваною фірмою «Лемкен» — третім у світі за обсягами виробником ґрунтообробної техніки. Обидва підприємства випускають конкурентоспроможну продукцію, яка має попит не лише в українських аграріїв, а й далеко за межами нашої держави. Понад 85 відсотків продукції «Гідросили» та понад 60 відсотків продукції «Червоної зірки» нині успішно йде на експорт, підприємства постійно розширюють ринки збуту.

До успішних підприємств належить ще одне — Мелітопольський завод тракторних гідроагрегатів. Це підприємство порівняно недавно увійшло до складу холдингу, але буквально на очах перетворюючись із класичних «совкових» цехів на завод європейського зразка.

Однак, мушу сказати, що без подальшої державної протекції і їм буде вкрай важко виживати у вирі жорсткої конкуренції. Незважаючи на гарні показники розвитку, для цих підприємств дуже гостро стоїть проблема переоснащення виробництва, без розв’язання якої вкрай важко конкурувати з іноземними виробниками. Візьміть ту ж «Гідросилу», яка за минулий рік вклала в оновлення обладнання близько 23 мільйонів гривень, але ще далека від повного переоснащення підприємства.

— Чи є нині програма підтримки галузі і як вона виконується?

— Така програма є. Вона розрахована на три роки — з 2008 по 2010-й. Уперше з часу проголошення Україною незалежності передбачено кошти на розробку нових зразків техніки. Всі промислово розвинені країни світу підтримують свого виробника, та ж сусідня Росія щорічно виділяє на це понад 200 мільйонів доларів, Білорусь — 120 мільйонів доларів. Тоді як у нас на розробку нової техніки торік передбачали лише 1,5 мільйона гривень. Про яку конкуренцію мова? Цю ситуацію потрібно і будемо кардинально змінювати, поки промисловість взагалі не стала на коліна.

Загалом для нормального функціонування галузі потрібно першочергово вирішити чотири завдання. Перше — це масштабна підтримка науки з виділенням потрібних коштів для розробки нової конкурентоспроможної техніки. Однак, що дуже важливо, розробляти потрібно не все підряд, а лише ту техніку, яка є перспективною. Скажімо, вкладати гроші в розробку вітчизняного двигуна поки що не варто, оскільки наш ринок не насичений технікою власного виробництва, отже, і випуск двигуна наразі не стане рентабельним.

Наступне завдання, яке маємо вирішити, — масштабне переоснащення виробництва. Йдеться не про те, щоб держава прямо профінансувала покупку нового обладнання, необхідно лише передбачити компенсаційний кредит для переоснащення виробництва. Для початку названою вище програмою передбачено компенсацію у 8 відсотків. Звісно, це не кредит під 3%, як у Західній Європі, але все-таки краще, ніж зовсім ніякої компенсації.

Третє завдання — спрямувати всі державні програми, дотації та преференції винятково на підтримку вітчизняного виробника. Ми залишаємося єдиною країною у світі, де державні дотації витрачаються на закупівлю іноземної техніки. І, нарешті, четверте завдання — розробка та впровадження жорсткого механізму захисту вітчизняного виробника сільськогосподарської техніки від недобросовісної конкуренції з боку іноземних підприємств.

— Цього достатньо для виведення галузі з кризи, чи, окрім зазначених, потрібно вирішувати й інші проблеми?

— Це, зрозуміло, не вирішить усі проблеми машинобудівників у комплексі, вони лише дадуть можливість подолати кризу, вийти на шлях розвитку, посприяють становленню галузі. А окрім названих проблем, існує досить багато інших, можливо, не менш істотних. Наприклад, бюджет вчасно не повернув машинобудівникам понад 50 мільйонів гривень ПДВ. Держава має усвідомлювати, що український ринок сільгосптехніки досить обмежений, підприємства, щоб нормально розвиватися, мають виходити на зовнішні ринки, тобто експортувати свою продукцію. А тут для виробників створюються штучні перепони. Та навіть за таких умов торік наші підприємства на 41% збільшили експорт продукції. Таким підприємствам ми маємо всіляко допомагати, а не заважати працювати.

...А потім, щойно верстати перетинають український кордон, підприємства мають сплатити 20% їхньої вартості до бюджету у вигляді податку на додану вартість. А якщо розібратися, то окупляться вони за кілька років. Чому б державі не реструктуризувати цей платіж хоча б років на три, щоб цей верстат почав виробляти продукцію і давати прибуток? В той же час Росія, Білорусь, країни Західної Європи давно скасували податок на оновлення парку обладнання для власних підприємств машинобудівної галузі.

— Ви торкнулися теми насичення ринку вітчизняною технікою. Як у цьому плані працює програма державного лізингу?

— Формально вона працює, на практиці — має багато недоліків. Як на мене, лізинг має поширюватися винятково на вітчизняну складну техніку. А так під цю програму виділяються значні кошти, порядку 150 мільйонів гривень лише 2007 року, а от витрачаються неефективно, та ще й частково на техніку імпортного виробництва.

Є й інша складова цієї проблеми. Сьогодні селянин дуже мало знає про новітні розробки вітчизняної техніки. Здебільшого до кінцевого споживача доходить реклама знову ж таки іноземних виробників. Я сам часто буваю у фермерських господарствах і бачу, що фермери просто не знають, що існують вітчизняні розробки сучасної техніки, не менш якісні, ніж іноземні, й при цьому у кілька разів дешевші. Тож саме держава разом із виробниками сільгосптехніки має зайнятися рекламою своєї продукції, «розкручувати» її.

— То на що все-таки сподіватися вітчизняним виробникам сільгосптехніки, які у них перспективи і на яку допомогу розраховувати з боку держави?

— Прийнято досить потужну програму, про яку я згадував на початку розмови. Вона розроблялася фахівцями низки профільних інститутів — Національного інституту економіки, Національного інституту механізації та електрифікації, інших інститутів. Ця програма адаптована і погоджена представниками Всеукраїнського союзу сільгосппідприємств, Асоціації фермерів. Якщо уряд разом із фінансистами реалізують цю програму, через три роки ми покажемо вже нове покоління і техніки, і підходів до її виробництва.

Записав Віктор НІКІПЄЛОВ.